Сага про Форсайтів, стр. 100

Переглядаючи газетні шпальти, Сомс не знайшов ніяких новин про Францію, але помітив загальне падіння акцій на біржі й зловісну передовицю про Трансвааль. Він зайшов у ресторан, міркуючи: «Війна буде напевно. Треба продати консолі». У нього їх було не так і багато: проценти з них зовсім мізерні; але треба порадити своїм клієнтам — консолі, без сумніву, впадуть. Погляд, який він кинув крізь двері зали, переконав його: справи йдуть, як завжди, чудово, але це спостереження, що втішило б його у квітні, тепер збудило у ньому деякий неспокій. Якщо заходи, яких він думав ужити, приведуть до шлюбу з Аннет, то він волів би, щоб мати її забралася чимскоріш у Францію, а процвітання ресторану «Бретань» може стати на перешкоді цьому переселенню. Звичайно, йому доведеться відкупитися, бо французи приїздять до Англії тільки для того, щоб набити кишеню, а тепер це обійдеться йому дорожче. Але цієї миті солодке лоскотання в горлі й прискорене биття серця, які він завжди відчував біля порога маленької кімнати, завадили йому прикинути, скільки ж це йому коштуватиме.

Заходячи, він устиг помітити рясну чорну спідницю, яка зникла за дверима, що вели до ресторану, і побачив Аннет: підвівши руки, вона поправляла зачіску. Це була поза, в якій вона найбільше йому подобалася — така струнка, округла і гнучка. І він сказав:

— Я прийшов поговорити з вашою матір'ю, щоб вона зняла ту перегородку. Ні, ні, не треба її кликати.

— Мосьє, ви повечеряєте з нами? Страву подадуть за десять хвилин.

Сомс, який усе ще тримав її руку, піддався нестримному пориву, що неабияк його здивував.

— Сьогодні ви така гарненька, — сказав він, — дуже гарненька. Ви знаєте, яка ви гарненька, Аннет?

Аннет забрала руку і зашарілася.

— Мосьє дуже ласкавий.

— Зовсім я не ласкавий, — мовив Сомс і похмуро сів.

Аннет зробила легкий красномовний жест руками, її червоні уста, що не знали помади, вигнулися в усмішці.

І, дивлячись на ці уста, Сомс запитав:

— Скажіть, ви щасливі тут? Чи не хочеться вам назад у Францію?

— О, мені подобається Лондон. Звичайно, Париж я теж люблю. Але Лондон кращий за Орлеан, і в Англії така гарна природа. Минулої неділі я була в Річмонді.

Хвилину Сомс мовчав, вагаючись: Мейплдергем? Може, зважитися? Але чи не занадто сміливий це крок: повезти її туди й показати, на що їй можна сподіватися. Проте ні! Там можна буде поговорити… В цій кімнаті така розмова неможлива.

— Я б хотів, щоб ви й ваша мати приїхали до мене в неділю, — сказав він несподівано. — Дім мій стоїть на березі річки, в таку погоду ще можна погуляти. До того ж я покажу вам кілька непоганих картин. Що ви на це скажете?

Аннет сплеснула руками.

— Це буде чудово. Річка така гарна.

— Отже, домовились. Я запрошу мадам.

Сьогодні годі вже говорити з нею, бо так можна себе виказати. Та хіба ж він уже не сказав дуже багато? Хіба хто запрошує до себе в гості власницю ресторану з гарненькою дочкою просто так, з доброго дива? Навіть якщо Аннет не розуміє, то мадам Ламот усе зрозуміє. Зрештою, на світі знайдеться дуже мало речей, яких мадам не зрозуміла б. Окрім того, це вже вдруге він у них вечеряє; треба віддячити їм за гостинність…

Йдучи додому на Парк-лейн (він зупинився у батька), Сомс усю дорогу відчував на своїй долоні дотик м'якої гарної руки Аннет і віддавався думкам — приємним, трохи чуттєвим і досить бентежним. Треба діяти! Треба діяти? Як? Прилюдно прати свою брудну білизну? Пхе! З його репутацією проникливої, далекоглядної людини, з його умінням рятувати з халепи інших, чи личить йому, захисникові власницьких інтересів, стати іграшкою того ж таки закону, опорою якого він є! Сама думка про це була йому огидна. Досить тієї біди, що сталася з Вініфред! Про їхню родину піде подвійна слава! Чи не краще обрати нешлюбний зв'язок — хай буде зв'язок, а сина можна буде усиновити. Але грізна, непохитна, невсипуща мадам Ламот стояла на перешкоді цьому задуму. Ні, так нічого не вийде. Якби ще Аннет запалала до нього коханням, але в його віці на це годі сподіватися. Якби її мати схотіла, якби зв'язок із ним міг дати дуже великі вигоди, тоді, може, й вийшло б! Якщо ні, він зазнає невдачі. До того ж він думав: «Я не лиходій. Я не хочу кривдити її і не хочу нічого безчесного. Але я хочу її і хочу мати сина! Єдиний шлях до цього — взяти розлучення будь-що, у будь-який спосіб». То в тіні платанів, то в світлі ліхтарів він поволі простував попід огорожею Грін-парку. В глибині його, куди не сягало світло, видніли синюваті обриси повитих імлою дерев. Ще зовсім молодим він сотні разів проходив повз ці дерева, вертаючись із батькового дому на Парк-лейн, а також із власного дому на Монпельє-сквер протягом чотирьох років подружнього життя! І сьогодні, наважившись звільнитися від цих давніх безглуздих подружніх пут, він піддався бажанню знову пройти через Гайд-парк — до Найтсбрідж-гейт, як то у нього була звичка робити, коли він вертався додому до Айріні у давні часи. Як вона виглядає тепер? Як вона прожила всі ці роки, відколи він її бачив востаннє, дванадцять років тому, — адже вже минуло сім років відтоді, як дядько Джоліон залишив їй у спадщину ті гроші! Чи вона й досі вродлива? Чи впізнає він її при зустрічі? «Я не дуже змінився, — думав він. — А вона, мабуть, змінилася. Як тяжко я вистраждав через неї!» І раптом він згадав один вечір, перший вечір, коли він пішов у гості без неї, — на обід випускників Мальбурзької школи, — це було в перший рік їхнього подружнього життя. Як він летів додому; зайшов тихенько, неначе кіт, і почув, що вона грає. Тихо відчинивши двері вітальні, він став на порозі, придивляючись до виразу її обличчя; воно було не таке, як завжди — відкрите, довірливе, наче вона віддавала музиці своє заховане від нього серце. І він згадав, як вона перестала грати й озирнулась, як її обличчя враз змінилося й стало таким, яким він його знав, і як він здригнувся, наче від крижаного холоду, хоч за мить уже пестив її плечі. Так, він тяжко страждав через неї! Розлучення! Наче й смішно брати розлучення, коли люди стільки років не живуть разом! Але так треба, іншої ради немає! «Питання в тому, — подумав він несподівано тверезо, — хто з нас мусить узяти на себе провину. Вона чи я? Вона мене кинула. Вона повинна розплатитися за це. У неї, мабуть, хтось є». Мимоволі у нього вихопився хрипкий стогін, схожий на гарчання; він повернувся й рушив назад на Парк-лейн.

V. ДЖЕЙМС БАЧИТЬ ПРИМАРИ

Дворецький сам відчинив Сомсу двері й, тихенько зачинивши їх, спинив його біля порога.

— Хазяїн погано себе почуває, — сказав він упівголоса. — Він не хоче лягати, чекає на вас. І досі сидить у їдальні.

Сомс запитав притишеним голосом, до якого тепер призвичаїлися всі в домі:

— Що з ним, Уормсоне?

— Мені здається, сер, він знервований. Може, через похорон; а може, тому, що сьогодні заходила місіс Дарті. Мабуть, він дещо почув. Я подав йому глінтвейн. Пані щойно пішли нагору.

Сомс повісив капелюха на оленячі роги, вправлені в червоне дерево.

— Гаразд, Уормсоне, ідіть собі спати. Я сам відведу його нагору.

І він пішов у їдальню.

Джеймс сидів біля каміна у великому кріслі; поверх сюртука плечі його були закутані пледом з верблюжої шерсті, дуже легким і теплим; на нього звисали його довгі білі баки. Його біле волосся, ще досить густе, виблискувало в світлі лампи; світло-сірі, втуплені в одну точку очі помалу сльозилися, і волога залишила сліди на ще свіжих щоках і довгих глибоких зморшках, що тяглися до кутиків чисто поголених губ, які ворушилися, наче безгучно повторюючи його думки. Його довгі ноги в картатих штанях, тонкі, як у чорногуза, зігнулися майже під гострим кутом, на одному коліні лежала кощава рука, що безперестану ворушила розчепіреними пальцями, на яких поблискували загострені нігті. Біля крісла на ослінчику стояла недопита склянка глінтвейну, запітніла від гарячого напою. Тут він просидів цілісінький день з перервами тільки для їжі. У вісімдесят вісім років він був фізично здоровий, але страшенно мучився від думки, що ніхто йому нічого не розказує. Йому навіть дивно було, як він зміг довідатися, що сьогодні ховають Роджера, бо ж Емілі таїла це від нього. Вона завжди від нього все приховувала. Емілі всього лише сімдесят років! Джеймс гірко заздрив молодості дружини. Часом він думав, що ніколи б із нею не одружився, якби знаття, що вона матиме стільки років перед собою, тим часом як йому залишиться їх зовсім мало. Це річ неприродна. Він помре, а вона ще житиме років п'ятнадцять-двадцять і, мабуть, витратить силу грошей: у неї завжди був нахил до марнотратства. Чого доброго, вона ще схоче купити собі автомобіль. Сісілі, Рейчел, Імоджен — вся ота молодь тепер катається на велосипедах, їздить бозна-куди. А тепер і Роджера не стало. Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності! Рід розпадається. От Сомс, той напевно знає, скільки залишив його дядько. Цікаво відзначити: він згадував Роджера як Сомсового дядька, а не як власного брата. Сомс! Він дедалі більше ставав єдиним острівцем твердого грунту в цьому непевному світі. Сомс обачний; він заможний, але грошей своїх йому залишити нікому. Ось як воно буває на світі! Хтозна, що діється! А тут іще цей Чемберлен! [21] Політичні уявлення Джеймса склалися між 1870 і 1885 роками, коли «цей мерзенний радикал» був для власників як сіль в оці, тож Джеймс і досі ставився до нього з підозрою, хоч він і зрікся своїх колишніх поглядів; він іще встигне довести країну до біди і підірве курс фунта. Справжнісінький буревісник! Де ж це Сомс? Ага, він же пішов на похорон, про який йому нічого не кажуть. Але Джеймс чудово знає про це: він бачив, які штани надів син. Роджер! Роджер у труні! Він згадав, як 1824 року, коли вони поверталися вдвох із школи, сидячи на передку диліжанса «Тихохід», Роджер заліз у скриню для багажу і заснув. Джеймс захихотів тоненько. Ну й смішний же хлопець був Роджер — оригінал! Хтозна, що діється! Молодший за нього — і вже в труні! Рід розпадається. Вел зібрався в університет; тепер він уже ніколи не приходить до діда. Ця наука коштуватиме страшенно дорого. Нині настала доба марнотратства. І всі ті гроші, яких коштуватимуть йому його чотири онуки, затанцювали перед очима Джеймса. Йому не шкода було для них грошей, але було дуже прикро, що, витративши гроші, він поставить їх у ризиковане становище; його лякало зменшення капіталу. Тепер Сісілі вийшла заміж, у неї теж можуть бути діти. Хтозна, що діється, ні в чому немає певності! Настали такі часи, коли всі тільки про те й думають, щоб розтринькати гроші, погасати по всіх усюдах і, як вони кажуть, «розважитися». За вікном проїхав автомобіль. Потворна таратайка, а торохнява від неї така, що хоч світ за очі тікай! І нічого не вдієш, країна йде до руїни! Всі так поспішають, що ніхто вже не дбає про добрий тон, а проте гарний виїзд, такий як його ландо і гніді, у сто разів кращий за ці новомодні вигадки. Консолі сягнули 116 пунктів! Мабуть, у країні забагато грошей. А тепер ще цей старий Крюгер! Вони хотіли приховати від нього старого Крюгера. Але він певен: там буде велика буча! Він заздалегідь знав, що з того вийде, коли цей Гладстон, який, дяка богові, вже у могилі, вчинив таку дурницю після того нещастя біля Маджуби [22]. Він не здивується, якщо імперія розпадеться і загине. І видіння загибелі імперії так подіяло на Джеймса, що його аж занудило на цілі чверть години. Зранку в нього вже був напад нудоти, через який він майже нічого не їв за сніданком. Але найжахливішого удару зазнав він після сніданку. Він куняв, коли раптом почув голоси — тихі голоси. Ох, ніколи йому нічого не розказують! Голоси Вініфред і її матері. «Монті!» Дарті, завжди цей Дарті! Голоси подаленіли, і Джеймс залишився на самоті; вуха його нашорошились, як у зайця, в душу заповз страх. Чому його залишили самого? Чому вони не підійшли до нього й не розказали, що там скоїлося. І жахлива думка, яка вже багато років не давала йому спокою, раптом зринула знову в його свідомості. Дарті збанкрутував, зловмисно збанкрутував, і, щоб урятувати Вініфред та дітей, йому, Джеймсові, доведеться платити! Чи не зміг би він… чи не зміг би Сомс перетворити його, так би мовити, в компанію з обмеженою відповідальністю? Ні, не зможе! Ось воно й сталося! З кожною хвилиною, поки він дожидав Емілі, примара ставала дедалі жахливішою. Може, Дарті підробив вексель! Втупивши погляд у сумнівного Тернера посеред стіни, Джеймс терпів невимовні муки. Він уже бачив Дарті на лаві підсудних, своїх онуків голими й босими, а себе тяжко хворого. Він бачив, як сумнівного Тернера продають у Джобсона, як велична будівля власності перетворюється на руїни. У своїй уяві він бачив Вініфред в убогій немодній сукні, чув голос Емілі, що казала: «Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!» Вона завжди повторює: «Не хвилюйся!» У неї немає нервів. Йому не слід було одружуватися з жінкою, молодшою за нього на вісімнадцять років. Цієї миті справжній голос Емілі запитав:

вернуться

21

Чемберлен Джозеф (1836–1914) — англійський політичний діяч, спочатку лідер радикальної партії, потім приєднався до партії лібералів. Міністр колоній; головний ініціатор війни проти бурів.

вернуться

22

1881 року англійці зазнали поразки у битві біля Маджуби.