Золотий горнець, стр. 34

Майстер Мартін скипів з гніву, але все-таки стримався, не посмів образити пана Гольцшуера, що користувався великою повагою і серед городян, і в магістраті. Та саме годі Конрад почав так гатити довбешкою, що все аж загуло й затріщало. У майстра Мартіна прорвався стримуваний гнів, і він закричав:

— Конраде, чортів йолопе, чого ти гатиш наосліп, хочеш мені бочку розбити?

— Ну-ну! — вигукнув Конрад, змірявши майстра через плече зухвалим поглядом. — Ну-ну, кумедний череваню, а хоч би й розбив? — І він так тупонув по бочці, що найміцніший обруч лопнув і збив Райнгольда з вузького риштування.

З того, як щось глухо тенькнуло, видно було, що тріснула також одна клепка.

Не тямлячи себе з гніву й люті, майстер Мартін підскочив, вихопив у Валентина штабу, яку він стругав, і добре огрів Конрада по спині, крикнувши:

— Псюро проклятий!

Конрад, відчувши удар, швидко обернувся і якусь хвилю стояв, немов очманілий, але потім очі його спалахнули диким шаленством, він заскреготів зубами, завив:

— А, битись?

Тоді одним стрибком скочив з помосту, схопив на підлозі сокиру, замахнувся нею на Мартіна й розпанахав би йому голову, коли б Фрідріх не рвонув майстра вбік, тож сокира тільки зачепила руку, з якої зразу бризнула кров. Мартін, огрядний і неповороткий, втративши рівновагу, полетів через верстат, де щойно працював один учень, і впав на землю. Всі кинулись до знавіснілого Конрада, який, вимахуючи в повітрі закривавленою сокирою, кричав не своїм голосом:

— У пекло його до біса, в пекло!

З неймовірною силою він відштовхнув усіх від себе і готовий був завдати другого удару, який безперечно доконав би бідолашного майстра, що охкав і стогнав долі, але раптом в дверях майстерні з'явилася Роза, з ляку бліда як смерть. Конрад, побачивши Розу, так і закляк із сокирою над головою, немов закам'яніла статуя. Потім кинув сокиру далеко від себе, схрестив руки на грудях і скрикнув таким голосом, що в кожного озвався в серці:

— О господи праведний, що ж я наробив! — і вискочив із майстерні надвір. Ніхто й не подумав доганяти його.

Бідолашного майстра Мартіна насилу підвели. Тим часом побачили, що сокира черкнула тільки по м'язах руки і рана була зовсім не страшна. Старого пана Гольцшуера, якого Мартін, падаючи, потяг за собою, також витягли з-під трісок, а потім заспокоїли дітей пані Марти, що весь час кричали й голосили за добрим дядечком Мартіном. А той був зовсім приголомшений і лише боявся, щоб проклятий челядник не зіпсував чудесної бочки, а про рану йому байдуже.

Для старих принесли ноші, бо й Гольцшуер, падаючи, добре потовкся. Він лаяв ремесло, що потребує таких небезпечних інструментів, і благав Фрідріха чим скоріше, тим краще вернутися до чудесного лихварського мистецтва, до благородних металів.

Фрідріх, а також і Райнгольд, якого добре таки вдарило обручем і в якого тепер усе тіло було наче не своє, вже зовсім смерком понуро почвалали до міста й нараз почули за якимось тином зітхання та стогін. Вони зупинилися. Тоді з землі підвелася якась висока постать. Вони зразу впізнали Конрада і злякано відсахнулися.

— Ах, любі челядники, — промовив крізь сльози Конрад, — не лякайтеся! Ви мене вважаєте за скаженого пса, за вбивцю! Ах, я на такий, я не такий, я не міг інакше! Я повинен був його вбити, того клятого череваня! Власне, треба було б оце піти з вами і таки домогтися свого, коли б тільки була змога! Але ні, ні, всьому кінець, ви мене більше не побачите! Привітайте кохану Розу, яку я люблю понад усе! Скажіть їй, що я ціле життя носитиму на серці її квітки, вони будуть прикрашати мої груди, коли я… та вона про мене, ще, може, колись і почує! Прощавайте, прощавайте, любі, славні челядники…

І з цими словами Конрад щодуху помчав через поле.

Райнгольд сказав:

— Щось дивне діється з цим юнаком. Не можна зважувати чи міряти його вчинок звичайною міркою. Можливо, майбутнє розкриє таємницю, що гнітить йому серце.

РАЙНГОЛЬД ПОКИДАЄ МАЙСТРА МАРТІНА

Як весело було в Мартіновій майстерні досі, так сумно стало тепер. Райнгольд не міг працювати й сидів, замкнувшись у своїй кімнаті; Мартін, із перев'язаною рукою, безперестанку проклинав і лаяв на всі заставки лихого чужинця-челядника. Роза, ба навіть пані Марта зі своїми хлоп'ятами, боялися й наблизитись до місця злочину, і в майстерні тільки глухо лунав Фрідріхів інструмент, немов зимою у відлюдному лісі сокира дроворуба, бо Фрідріх тепер мусив самотужки кінчати велику бочку.

Глибокий сум охопив скоро Фрідріхову душу, бо йому здавалося, що тепер він навіч побачив те, чого давно боявся. Він уже не мав сумніву, що Роза любить Райнгольда. Не тому, що вже й раніш вона тільки до Райнгольда озивалася ласкавим, теплим словом, але хіба ж не видно, що колії Райнгольд не може прийти в майстерню, то й Роза не виходить з дому, мабуть, щоб краще доглядати коханого.

У неділю, коли всі люди весело вийшли гуляти, коли майстер Мартін, що вже майже видужав, запросив Фрідрїха пройтися з ним і з Розою на майдан, він не прийняв запросин, а, зажурений, сповнений любовної туги, подався самотою в село, на той пагорбок, де вперше зустрівся з Райнгольдом. Там він кинувся на землю серед високої трави й квіток і коли подумав, що його прекрасна провідна зоря, яка світила йому цілу дорогу на вітчизну, тепер, біля самої мети, раптом зникла в глибокій темряві, що всі його наміри були схожі на безнадійні зусилля мрійника, який тужно простягає руки до облудного марева в повітрі, то з очей у нього бризнули сльози на квітки, що схилили свої голівки, немов із жалю до тяжкого горя юного челядника. Фрідріх і сам не знав, як воно сталося, що глибокі зітхання, вириваючись із пригнічених грудей, перейшли в звуки, і він заспівав таку пісню:

Часто буває, що найглибший смуток, коли тільки на нього знайдуться слова і сльози, розпливається в тихій, болісній тузі, ба навіть лагідний промінь надії засвітиться в душі. Отак і Фрідріх, проспівавши пісню, відчув на серці дивовижну полегкість. Вечірній вітерець, темні дерева, до яких він звертався в пісні, шуміли й шепотіли йому слова розради, і, немов солодкі мрії про далеку розкіш, про далеке щастя, на темному небі вимальовувалися золоті смуги.

Фрідріх устав і зійшов із пагорка вниз, до села. І враз йому здалося, ніби Райнгольд, як і тоді, коли вони вперше зустрілися, йде поруч із ним. Всі слова, які Райнгольд тоді сказав, знов спали йому на думку. Та коли він тепер згадав Райнгольдову розповідь про змагання двох друзів-митців, то йому наче полуда спала з очей. Адже ж ясно було, що Райнгольд уже раніше бачив Розу й покохав її. Тільки те кохання й погнало його в Нюрнберг до майстра Мартіна, і під змаганням двох художників вія розумів не що інше, як їхнє, Райнгольдове і Фрідріхове, змагання за чарівну Розу. Фрідріхові вчувалися знов слова, які тоді сказав Райнгольд: «Чесна, без будь-яких підступних задніх думок боротьба за ту саму винагороду повинна щиро з'єднати справжніх друзів, а не посварити їх. У шляхетних душах ніколи не може загніздитися дріб'язкова заздрість, злісна ненависть».