Пригоди бравого вояка Швейка, стр. 113

— У мене також була холера, моє золоте панство, але я не бив ногами по ковдрі. Тепер уже з вами все добре, дістанете відпустку і… Не кидайся, — гаркнув він на одного, який так шпурнув ковдру, що вона полетіла йому аж на голову. — Це у нас заборонено робити. Маєш гарячку, то й радій, принаймні не повезуть звідсіля з музикою. Ви вже обидва видряпалися.

Він поглянув навколо себе.

— Ось ті двоє вже померли. Ми так і сподівалися, — сказав він добродушно, — отож радійте, що вас це минуло. Треба йти по простирала.

За хвилину він повернувся і прикрив простиралами померлих. У них були зовсім чорні губи, і нігті на руках також почорніли. Санітар витяг руки з-під ковдри і спробував запхати язики назад у рот, потім став навколішки біля постелі й почав молитися:

— Heilige Marie, Mutter Gottes… [242]

Молячись, старий санітар із Штірії дивився на своїх пацієнтів, які видужували, бо їхня гарячка свідчила про повернення до життя.

— Heilige Marie, Mutter Gottes, — набожно повторював санітар, коли зненацька якийсь чоловік поплескав його по плечу.

Це був кадет Біглер.

— Слухайте, — сказав він, — я… купався… Тобто, мене купали. Дайте мені ковдру… Мені холодно.

— Це надзвичайний випадок, — сказав півгодиною пізніше штабний лікар кадетові Біглеру, який лежав під ковдрою. — Ви, пане кадете, одужуєте. Завтра ми переведемо вас у запасний лазарет до Тарнова. Ви — носій холерних бацил… Ми зробили в науці такий крок уперед, що це вже можна встановити. Ви з дев’яносто першого полку…

— Тринадцятий маршовий батальйон, — відповів за кадета Біглера санітарний унтер-офіцер. — Одинадцята рота.

— Пишіть, — наказав штаб-лікар. — «Кадета Біглера, тринадцятий маршовий батальйон, одинадцята маршова рота, дев’яносто перший полк, надсилаємо на лікарський догляд до холерних бараків у Тарнов. Носій холерних бацил…»

Ось так кадет Біглер, натхненний воїн, перетворився в носія холерних бацил.

2. У БУДАПЕШТІ

У Будапешті на військовому вокзалі Матушич приніс капітанові Сагнеру телеграму, яку надіслав бідолашний командир бригади, відправлений до санаторію. Вона була не шифрована і мала такий самий зміст, як і попередня: «Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль». До цього ще було додано: «Обоз зарахувати до східної групи. Розвідка касується, тринадцятому маршовому батальйону збудувати міст через ріку Буг. Докладніше в газетах».

Капітан Сагнер негайно вирушив до коменданта вокзалу. Комендант, невеличкий на зріст, товстенький офіцер, зустрів його привітно.

— Ну й витворяв же ваш бригадний генерал, хай йому грець, — промовив він, регочучи на все горло. — Але ми зобов’язані вручити вам цю нісенітницю, бо з дивізії ще не надійшло розпорядження щодо генералових телеграм. Учора тут проїздив чотирнадцятий маршовий батальйон сімдесят п’ятого полку, і командир батальйону дістав телеграму: видати його людям по шість крон як особливу нагороду за Перемишлі? — і водночас прийшов ще наказ, щоб кожний солдат відрахував з тих шести крон дві крони на воєнну позику… За точними відомостями, у вашого бригадного генерала параліч.

— Пане майоре, — сказав капітан Сагнер комендантові військового вокзалу. — Згідно з полковим наказом і з маршрутом, ми їдемо до Гедельйо ^{175} . Тут команді належить одержати по сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру. На останній зупинці солдати мали дістати по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси, але нічого не одержали.

— Мабуть, і тут нічого з цього не вийде, — відповів майор, приємно, як і раніше, всміхаючись. — Про такий наказ для полків з Чехії мені нічого не відомо. А втім, це не моя справа, зверніться до відділу постачання.

— Коли ми, пане майоре, від’їжджаємо?

— Попереду стоїть поїзд з важкою артилерією для Галичини. Ми його пустимо за годину, пане капітане. На третій колії стоїть санітарний поїзд. Він від’їздить за двадцять п’ять хвилин після артилерії. На дванадцятій колії — поїзд з боєприпасами. Він вирушає за десять хвилин після санітарного, а за двадцять хвилин після нього пустимо ваш поїзд. Безумовно, якщо не буде ніяких змін, — додав він, знову посміхаючись, чим остаточно спротивів капітану Сагнеру.

— Пробачте, пане майоре, ви сказали, що не знаєте про жодний наказ щодо видачі ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру полкам з Чехії, чи не можете ви мені це пояснити?

— Це секретне розпорядження, — відповів, усе посміхаючись, комендант військового вокзалу в Будапешті.

«Ну, і сів же я маком, — подумав капітан Сагнер, виходячи з приміщення комендатури. — На якого біса я наказав надпоручникові Лукашеві зібрати всіх командирів і йти з ними та з солдатами до відділу постачання по ці сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру на душу?»

Тільки-но командир одинадцятої роти надпоручник Лукаш, згідно з розпорядженням капітана Сагнера, зібрався наказати батальйону податися до складу по ті сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру, як перед ним з’явився Швейк із нещасним Балоуном.

Балоун увесь аж тремтів.

— Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, — як завжди чемно сказав Швейк, — справа, про яку йдеться, дуже важлива. Я б вас просив, пане надпоручнику, залагодити цю справу десь на стороні, як висловився один мій приятель Шпатіна із Згоржа, коли був дружком на весіллі й раптово в церкві йому захотілося…

— У чому, власне, річ, Швейку, — перепинив його надпоручник Лукаш, який уже скучив за Швейком, як і Швейк за ним. — Відійдемо трохи далі.

Балоун ішов позаду них і не переставав тремтіти. Цей велетень зовсім утратив душевну рівновагу й вимахував у безнадійному розпачі руками.

— Ну, то говоріть, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, коли відійшли трохи вбік.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — почав Швейк, — воно завжди краще признатися самому, бо шила в мішку не сховаєш! Ви, пане обер-лейтенанте, дали певний наказ, щоб Балоун, коли приїдемо до Будапешта, приніс вам отой паштет із печінки й булочку. Дістав ти такий наказ чи ні? — звернувся він до Балоуна.

Балоун почав ще дужче вимахувати руками, немов боронився від ворога.

— Цей наказ, — сказав Швейк, — на жаль, не міг бути виконаний, пане обер-лейтенанте. Ваш паштет із печінки я зжер… Так, ізжер, — повторив Швейк, тицьнувши знавіснілого Балоуна, — бо я думав, що паштет із печінки може попсуватися. Мені кілька разів доводилося читати в газетах, як цілі родини отруювалися паштетом з печінки. Одного разу це сталося на Здеразі, вдруге — в Бероуні, раз у Таборі, потім у Младій Болеславі, а раз у Пршибрамі. Всі отруєні померли. Паштет із печінки страшенна гидота…

Балоун, тремтячи, відійшов убік, засунув палець у горлянку і почав блювати.

— Що з вами, Балоуне?

— Блю-блю-ю, е-е, пане обер… е-е, обер-лейте-нанте, е-е, — використовуючи перерви, простогнав нещасний Балоун. — Це я-я її зжер, е-е, поже-е-р-р-р, е-е, я-е-е, са-е-е-м…

З рота нещасного Балоуна вилітали клапті станіолевої обгортки паштету.

— Як бачите, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, не розгубившись, — кожний зжертий паштет вилізе наверх, як олія на воду. Я хотів узяти провину на себе, а він, бовдур, сам себе зрадив. Балоун взагалі непогана людина, але зжере все, що йому довірять. Я знав одного такого типа. Він працював кур’єром у банку. Йому довіряли тисячі: один раз навіть, коли він одержував гроші в іншому банку, йому дали помилково на тисячу крон більше, і він тут же повернув їх, але боронь боже було доручити йому купить на п’ятнадцять крейцерів копченого ошийка, неодмінно по дорозі зжере. Такий уже був ненажера, що, коли його службовці посилали по ліверні ковбаси, він їх по дорозі розпорював кишеньковим ножем, а діри заліплював пластиром, який йому обходився для п’ятьох ліверних ковбасок дорожче, ніж коштувала б ціла ліверна ковбаска.

Надпоручник Лукаш зітхнув і відійшов.