Тяжкі часи, стр. 54

Промокла, задрипана, пані Спарсіт могла б і не дуже силкуватися змінити свій вигляд, та все ж, сховавшись від вітру за станційним муром, склала по-інакшому шаль і запнулася нею поверх капелюшка. Потім, не боячись уже, що її впізнають, вона теж піднялася східцями в станційку і купила у віконечку касирової будки квитка. Луїза сиділа, чекаючи потяга, в одному куті піддашшя. Пані Спарсіт сіла в другому. Обидві слухали, як гуркоче грім, як плюскоче вода, стікаючи з даху, як тарабанить дощ по поруччі мосту. Два-три станційні ліхтарі загасило зливою й вітром, і тим виразніше бачили обидві, як зміяться й мигочуть блискавки, відбиваючись на залізних рейках.

Ось станційку пройняло тремтіння, чимраз дужче й дужче, мов напад тяжкої пропасниці, звістуючи прибуття потяга. Вогонь, пара, дим, червоне око ліхтаря; сичання, брязкіт, дзвін, пронизливий свисток. Луїза вскочила в один вагон, пані Спарсіт у другий — і ось уже маленька станційка лишилась позаду темною цяточкою серед бурі.

Хоч від холоду й мокречі пані Спарсіт аж зубами цокотіла, проте вона нетямилася з радощів. Самотню постать на сходах поглинула прірва, і їй здавалось, наче вона йде у проводі за домовиною. То як же не радіти їй, що так ревно силкувалася наблизити цей похорон? «Вона приїде до міста багато раніше за нього, хоч би як він гнав коня, — подумала пані Спарсіт. — Де ж вона його дожидатиме? І куди вони поїдуть потім? Та дарма, побачимо!»

Коли потяг зупинився в Кокстауні, там діялася страшенна сум’ятня, спричинена буйною зливою. Позатоплювало, порозбурювало всі водозбіги, риштаки, канави, і вулиці залила вода.

Щойно вийшовши з вагона, пані Спарсіт відразу спрямувала неспокійний погляд туди, де стояли візники, що їх хапали наввипередки. «Сяде в повіз і від’їде, поки я встигну найняти собі другого, щоб їхати назирці, — думала вона. — Ні, будь-що, хоч би й під колеса попала, я мушу побачити номер і почути, яку адресу вона скаже візникові».

Однак пані Спарсіт не вгадала. Луїза не наймала візника і була вже далеко. Чорні очі повернулись до вагона, де вона їхала, але трошечки запізно. Пані Спарсіт чекала кілька хвилин, та двері вагона не відчинялись. Вона пройшла понад вагоном туди-сюди; нічого крізь вікна не побачивши, зазирнула всередину — він був порожній. Що мала діяти пані Спарсіт? Вона промокла до рубця, в черевиках їй хлюпало й чвакало, класичні її риси віспою всіяли дощові краплі, капелюшок нагадував перестиглу фігу, вбрання було до решти зіпсовано, на мокрій високородній спині повідбивались геть усі гудзики, поворозочки й гаплички, і всю її зверху вкривала брудна пазелень, як ото цвіль на старому паркані десь у глухому завулку, — і що лишалось діяти сердешній? Тільки залитись пекучими слізьми й мовити гірко: «Прогавила!»

Розділ XII

НАД ПРІРВОЮ

Національні сміттярі, побавивши один одного безліччю галасливих сутичок, роз’їхались на час, а тому пан Товкматч був удома, на вакаціях.

Він сидів у своїй кімнаті з убійчо точним годинником і писав, щось доводячи — найскорше те, що з доброго самарянина був поганий економіст абощо. Шум дощу не дуже заважав йому, та все ж трохи привертав його увагу, бо вряди-годи він підводив голову, неначе хотів вичитати свавільній стихії. Коли грім грякав аж надто гучно, він поглядав у вікно, в бік Кокстауна — чи не вдарила блискавка в котрий-небудь з високих коминів.

Гуркіт грому стихав удалині й дощ лив ливцем, коли нараз двері до кабінету відчинилися. Пан Товкматч виглянув із-за лампи, що стояла в нього на столі, і зчудовано вздрів свою старшу дочку.

— Луїзо!

— Тату, мені треба з вами поговорити.

— Що сталося?! На що ти схожа! Господи, невже це ти прийшла пішки в таку бурю? — вигукнув пан Товкматч, дивуючись чимраз дужче.

Луїза провела руками по своїй одежі, мовби лиш тепер завважила, яка вона мокра.

— Так…

Тоді зсунула каптурчика з голови і, скинувши плаща з пліч прямо додолу, стала перед батьком і втупила в нього очі, бліда, розпатлана, з таким викликом і таким розпачем у погляді, що він аж злякався.

— Що це означає? Луїзо, на бога, скажи ж, що сталося!

Вона впала на стілець перед ним і поклала холодну руку йому на плече.

— Тату, ви мене виховували від самої колиски.

— Так, Луїзо…

— Я проклинаю ту годину, коли народилася для такої долі.

Батько дибився на неї, пойнятий жахом, не ймучи віри, і тільки перепитував безтямно:

— Проклинаєш? Проклинаєш ту годину?

— Як ви могли дати мені життя й відібрати в мене всі ті неоціненні речі, що без них воно — тільки свідома мертвота? Де скарби моєї душі? Де тепло мого серця? Що ви зробили, тату, о, що ви зробили з тим садом, що мав колись розквітнути в оцій страшній пустелі?

І вона вдарила себе обома руками в груди.

— Якби він тут коли-небудь цвів, то й самий попіл його врятував би мене від порожнечі, в яку запада все моє життя. Я, тату, не хотіла так із вами говорити, але чи пам’ятаєте ви нашу останню розмову в цій кімнаті?

Ті слова були такі несподівані для нього, що він, приголомшений, насилу вимовив:

— Пам’ятаю, Луїзо…

— Те, що оце вирвалось мені з уст, могло вирватися з них і тоді, якби ви були хоч трохи помогли мені. Я вам не дорікаю, тату. Ви й у собі самому не дбали за те, що знехтували в мені. Та якби ви того не зробили колись давно або якби зовсім за мене не дбали, наскільки краща й щасливіша була б я тепер!

За все піклування почути від дочки такі слова! Пан Товкматч схилився головою на руку й застогнав голосно.

— Тату, якби ви знали тоді, коли востаннє розмовляли тут зі мною, чого я сама боялась і що силкувалася збороти в собі, як я мусила з самого малку бороти кожне природне поривання мого серця; якби ви знали, що в моїх грудях дрімають почування, вподобання, слаботи, здатні вирости в силу, не приступні ніяким людським розрахункам, ніякій арифметиці, як не приступний для неї сам Творець, — чи віддали б ви мене й тоді чоловікові, якого я тепер ненавиджу?

— Ні, ні, бідна моя дитино, — відказав він.

— Чи рокували б ви мене, тату, на згубний холод, що знівечив, заморозив мені душу? Чи відняли б ви в мене нікого тим не збагативши, а тільки посіявши ще більшу пустку в цьому світі — все духовне, що було в мені, весну й літо моєї віри, моє утечище від усього поганого й ницого в житті, ту школу, де б я навчилася терплячіше, вибачливіше його сприймати і надіятись хоч у тісному своєму око лі поліпшити його?

— Ні, ні! Ні, Луїзо!

— Отже ж, тату, якби я була сліпорода й рухалася по житті помацки, та зате, пізнаючи всі речі, які вони є, самим дотикам, могла давати хоч трохи волі своїй уяві, щоб їх собі домальовувати, то я була б у мільйон разів мудріша, щасливіша, добріша, вдоволеніша, чистіша й людяніша, ніж тепер, маючи очі. Слухайте ж, що я прийшла сказати вам.

Батько звівся, щоб її обняти. Вона теж підвелася й стала перед ним; рука її лежала на плечі в нього, очі впинались йому в обличчя.

— Отак я росла, тату, ні на мить не мавши чим угамувати голоду й спраги своєї душі, палко пориваючись до тих сфер, де не так неподільно панують правила, цифри та визначення, борючись із собою за кожну п’ядь свого шляху.

— Дитино моя, хіба ж я знав, що ти така нещасна!

— А я, тату, ввесь час це знала. І в цій боротьбі я ввесь час відштовхувала свого доброго янгола, робила з нього демона. Те, що я вивчала, влило в мене сумнів, невіру, зневагу й жаль до всього, чого я не вивчала, і єдина моя гірка втіха була в думці, що життя однаково скоро минеться, та й нема в ньому нічого такого, за що варто страждати і змагатись.

— В таких молодих літах! — ужахнувся батько.

— Еге ж, у таких молодих літах. Ось яка мертвота була у мене в серці — тепер я вам те показую, не боячись і не криючись, — коли ви запропонували мені чоловіка. Я погодилась. Я ніколи не вдавала ні перед ним, ні перед вами, ніби кохаю його. Я добре знала, і ви теж знали, тату, і він сам знав, що я його не кохаю. Мені було не зовсім байдуже лиш тому, що я мала надію прислужитися й догодити Томові. Я зопалу погналася за маною і лиш помалу зрозуміла, що то була мана. Але ж Томові я віддавала всі ті крихти любові, що жили ще в мені, — може, тому, що на собі добре знала, як треба його жаліти. Тепер, звісно, нічого вже не вернеш, але знайте це, щоб хоч надалі ви не так суворо ставились до його помилок.