Тяжкі часи, стр. 49

— От і гаразд, рідненька. Ой, я так виморився, що ладен, здається, сказати що завгодно, аби мені дали заснути. Йди лягай, Лу.

Ще раз поцілувавши її, Том відвернувся до стіни, натяг укривало на голову й відразу затих так, мовби вже настала та година, що нею сестра заклинала його сказати правду. Луїза ще трохи постояла біля ліжка, тоді повільно відійшла. Відчинивши двері, ще зупинилась, озирнулася й спитала, чи він її не кликав. Але Том лежав тихо, і вона, нечутно зачинивши двері, повернулася до своєї спочивальні.

Тоді нещасний хлопець обережно визирнув з-під укривала, побачив, що вона пішла, вибрався з постелі й замкнув двері. Впавши знову на подушки, він і рвав на собі чуприну, і плакав злісно, і душив у собі любов до сестри, і ненавидів та зневажав себе, однак не каявся, і так само марно ненавидів та зневажав усе, що є доброго на світі.

Розділ IX

ЧИСТА ГОДИНА

Пані Спарсіт, зоставшися спочивати в заміській садибі пана Горлодербі, поки заспокояться її нерви, так пильно й невсипуще додивлялась до всього з-під своїх коріоланівських брів, що її очі, мов два маяки на скелястому узбережжі, могли б остерегти всіх обачливих мореплавців перед грізним бескетом її римського носа та підводним камінням у темних водах довкола нього, якби вона не поводилась так тихомирно. Хоча й важко було повірити, ніби вона ввечері йде спочивати не тільки про людське око, такі суворі й недремні були її класичні очі, і вже за цілком неможливе здавалося, що цей несхитний ніс може піддатись утомі чи дрімоті, та все ж вона завжди — і коли просто сиділа, розгладжуючи свої цупкі, аж негнучкі рукавички (сплетені неначе з дроту, як ото кошики на м’ясо), і коли, встромивши ногу в стремена з ниток, трюхикала до якоїсь невідомої мети, — бувала така лагідна й сумирна, що мало кому, на неї дивлячись, не спало б на думку, ніби це природа з якоїсь примхи втулила душу голубки в земну шкаралущу гачкодзьобого хижого птаха.

Її хист никати по домі був просто дивовижний. Неможливо збагнути, як вона потрапляла з поверху на поверх. Звісно, годі повірити, ніби жінка, така статечна сама з себе, та ще й такого значного роду могла стрибати через поруччя на сходах або сковзатись по ньому, однак надзвичайна легкість її переміщення навіювала саме цю безглузду думку. Ще одну подиву гідну властивість мала пані Спарсіт: на ній ніколи не було знати поспіху. Вона могла клубком скотитися з горища в сіни, і все ж з’явитись там зовсім не задихана і поважна, як завжди. І ні одна душа ніколи не бачила, щоб вона піддавала ходи.

До пана Гартгауса вона ставилась вельми ласкаво й невдовзі після свою прибуття до маєтку мала з ним дуже приємну розмову. Якось уранці, після сніданку, вона зустріла його в садку і, велично присівши перед ним, сказала:

— Добродію, це ж неначе щойно вчора я мала втіху приймати вас у банку, коли ви, з вашої ласки, забажали дізнатися, де мешкає пан Горлодербі.

— І я, будьте певні, повік не забуду тієї зустрічі з вами, — відказав пан Гартгаус, уклонившись їй якнаймлявіше.

— В химерному світі ми живемо, добродію, — мовила пані Спарсіт.

— Я колись теж мав честь висловити — і дуже пишаюся таким збігом — подібну думку, тільки не в такій афористичній формі.

— Так, так, добродію, в химерному світі, — провадила пані Спарсіт, на подяку за комплімент зсунувши густі чорні брови, від чого обличчя її набуло виразу, не зовсім згідно з її солодкою мовою, — в дуже химерному, коли подумати, як нам трапляється часом близько спізнаватися з людьми, що їх ми перше не знали зовсім. Я пригадую, як ви, добродію, того разу сказали, що просто боїтеся зустрітися з панною Товкматч.

— І ви запам’ятали мої слова? Я й не сподівався такої честі! Дійсно, завдяки вашим люб’язним поясненням, я поборов свій страх і мушу відзначити, що вони були цілком точні. Хист пані Спарсіт до… до всього, що потребує точності… в сполученні з неабияким розумом… І високим родом… виявляється надто постійно, аби викликати сумнів. — Пан Гартгаус трохи не заснув, поки дотяг до кінця цього закрученого комплімента, так було йому нудно говорити і так далеко від того блукали його думки.

— То вам панна Товкматч… ой, яка я недотепна! Ніяк не можу привчитись називати її пані Горлодербі… Вам вона справді здалась така молода, як я її описала? — солоденько спитала пані Спарсіт.

— Ви намалювали її портрета досконало, — запевнив пан Гартгаус. — Викапана вона.

— І дуже принадна? — знов спитала пані Спарсіт, повільно потираючи свої рукавички.

— Надзвичайно.

— Досі вважалося, — сказала пані Спарсіт, — що пані Товкматч бракує жвавості, проте я мушу визнати, що останнім часом вона, но-моєму, просто разюче змінилась на краще. О, а ось уже й пан Горлодербі! — вигукнула вона, закивавши головою так завзято, наче якраз про нього говорила й думала. — Як ви себе почуваєте, пане добродію? Будьте веселіші, я вас благаю!

Треба сказати, що ці невпинні зусилля пані Спарсіт утішити його в притузі й полегшити його тягар уже позначалися на панові Горлодербі: він щодалі лагідніше, ніж звичайно, ставився до неї і суворіше, ніж звичайно, — до інших людей, починаючи зі своєї дружини. Отож коли пані Спарсіт сказала якомога веселіше: «Вам уже час снідати, пане добродію, та почекайте трошки, панна Товкматч, певне, зараз зійде до столу наливати чай», — пан Горлодербі відповів: «Я гадаю, добродійко, ви самі чудово знаєте, що якби я дожидався, поки моя дружина подбає за мене, то мусив би ждати до суду-віку, отож я попрошу вас бути за господиню».

Пані Спарсіт послухалась і зайняла своє давнє місце за столом. Це знов украй розчулило предобру жінку. Одначе коли з’явилась Луїза, вона страшенно засоромилась, підхопилася? й почала виправдовуватися, що, мовляв, ніколи в світі і не подумала б претендувати на місце господині, хоч скільки разів мала колись приємність годувати пана Горлодербі сніданком, поки пані Товкматч… ой, даруйте, вона хотіла сказати панна Горлодербі… нехай уже їй вибачать, але вона так-таки ще ніяк не може перевчитися на це ймення, хоча сподівається з часом до нього звикнути… поки панна Товкматч іще не посідала нинішнього свого становища. Це тільки через те, пояснила вона, що панна Товкматч сьогодні трошечки забарилась, а час пана Горлодербі такий дорогий, і вона, ще віддавна знаючи, як він звик снідати щодня в ту саму годину, дозволила собі здатись на його прохання. Адже його слово завжди було для неї законом.

— Ет! Годі вам, добродійко, — озвався пан Горлодербі. — Чого ви так затурбувались! По-моєму, пані Горлодербі тільки рада, що ви з неї цей клопіт знімете.

— Не кажіть так, пане добродію, — відповіла пані Спарсіт майже суворо, — бо ж ви кривдите пані Горлодербі. А вам це зовсім не пасує — когось кривдити.

— Та заспокойтеся вже, добродійко! Вона нітрохи на це не образиться! Правда ж, Лу? — визвірився пан Горлодербі на дружину.

— Авжеж. Мені байдуже. Яку це може мати вагу для мене?

— Чуєте, пані Спарсіт? Яку це може мати вагу для будь-кого? — підхопив Горлодербі, надимаючись від образи. — Ви, добродійко, надаєте забагато ваги таким речам. Та дарма, тут вас напоумлять! Ви старомодні, добродійко! Ви відстали від Томових Товкматчевих дітей!

— Що це з вами діється? — здивовано й холодно спитала Луїза. — Що вам не до вподоби?

— Не до вподоби? — перепитав Горлодербі. — Невже ти думаєш, що я б змовчав, якби мені щось було не до вподоби, і не зажадав, щоб його направили? Я, здається, чоловік відвертий і околясів не люблю.

— Справді, вас, мабуть, ще ніхто ніколи не мав підстави назвати занадто сором’язливим чи занадто делікатним, — стримано відповіла Луїза. — Принаймні я в вас такої вади не помічала ні змалку, ні тепер. Але я не розумію, чого ви хочете.

— Чого я хочу? — знову перепитав пан Горлодербі. — Нічого. Якби я, Джозая Горлодербі з Кокстауна, чогось хотів, я б свого добився, і ти, Лу Горлодербі, це чудово знаєш! — і він грюкнув кулаком по столу, аж забряжчали філіжанки.