Тяжкі часи, стр. 19

— А йому вони подобалися? — спитала Луїза, не спускаючи з Сесі допитливого погляду.

— О, ще й як! Вони його не раз відвертали від того, що йому справді шкодило. Скільки було таких вечорів, що він забував за всі свої турботи, як зацікавиться, чи султан захоче й далі слухати дружинині казки, чи скаже відрубати їй голову, не дослухавши!

— А твій тато завше був до тебе добрий? Аж до останку? — допитувалась Луїза.

— Завше, завше! — відповіла Сесі, зціпивши руки. — Такий добрий, що я й сказати не годна. Він тільки одного разу був розсердився, та й то не на мене, а на Танцюя. Танцюй — то наш учений собака, — знов пошепки сповістила вона страшний факт.

— А чого ж він розсердився на собаку? — спитала Луїза.

— Вони якось вернулися ввечері додому з вистави, і тато наказав Танцюєві плигнути на два стільці й стати на бильцях — передніми лапами на одному, а задніми на другому. То в нього є такий номер. А Танцюй глянув на тата й не послухався зразу. А в тата того вечора ніщо не виходило, і він зовсім не міг насмішити публіку. Він тоді закричав, що, мовляв, уже й собака бачить, що він уже ні до чого не здатен, і не хоче його пожаліти. І почав бити Танцюя, а я злякалась і кричу: «Тату, не бийте його, не бийте, він же так вас любить! Таточку, рідний, не треба!» Тоді він покинув його бити, а Танцюй уже весь у крові, а тато впав ницьма додолу, пригорнув собаку до себе й плаче, а Танцюй йому лиже обличчя.

Дівчинка заридала, і Луїза підійшла до неї, поцілувала, взяла за руку й сіла поряд.

— Ну, а тепер розкажи мені ще, як твій батько покинув тебе. Вже я стільки в тебе випитала, то доказуй до кінця. Винна буду я, а не ти, коли тут є якась вина.

Сесі затулила руками очі й, хлипаючи, почала:

— Я прийшла після обід із школи й застала татка вдома, він теж допіру вернувся з цирку. Сидів на стільці перед коминком і хитався вперед та назад, наче йому що боліло. Я питаю: «Татку, ви забилися?» (З ним таке бувало, як і зо всіма в цирку буває). А він відказує: «Трохи, серденько». Я підійшла, нахилилась до нього, аж бачу, в нього сльози течуть. Я до нього і сяк і так забалакую, а він тільки обличчя ховає, та аж труситься ввесь, та стогне: «Серденько моє! Донечко моя!»-і більше нічого.

Ту хвилину до кімнати спокволу зайшов Том і втупив у дівчат байдужий погляд: видно було, що його на всьому світі цікавить тільки власна персона, та й то не дуже, принаймні тепер.

— Це я про дещо питаю в Сесі, Томе, — озвалась до нього сестра. — Можеш лишатись тут, тільки не перебивай нас одну хвилинку, Томцю.

— Та гаразд, — відмовив Том, — тільки я хочу, щоб ти спустилась до вітальні, бо там батько привів старого Горлодербі. Як ти до нього вийдеш, то я можу сподіватися, що він запросить мене до себе обідати. А як не вийдеш, то шкода й гадки.

— Зараз я прийду.

— Та я вже почекаю тут, — відказав Том, — щоб ти не забула.

Сесі повела далі, стишивши голос:

— Аж нарешті татко сказав, що він знову не догодив публіці, і що в нього тепер завше така ганьба виходить, і що йому вже на смітник пора, а мені було б краще жити самій, без нього. Я його довго вмовляла, всякі ласкаві слова йому казала, які лишень спадали на думку, і тоді він наче заспокоївся, а я сіла біля нього та почала розповідати про школу, що я там чула й бачила за день і що ми вчили. А вже як не стало чого розповідати, він обняв мене й довго-довго цілував. Тоді попросив, щоб я сходила по ліки — натерти йому там, де він забився, та щоб до найліпшої аптеки, цебто аж на другий кінець міста. Ще раз мене поцілував, і я пішла. Вже була спустилася вниз, тоді знов вернулась, аби ще його трохи розважити. Прочинила двері й питаю: «Тату, а можна мені Танцюя взяти з собою?» А він похитав головою й каже: «Ні, Сесі, не треба, серденько, краще хай не бачать, що ти моя». Я й пішла, а він зостався біля коминка. Отоді йому, бідолашному, мабуть, і набігло на думку, що ліпше йому задля мого добра мене покинути, бо як я вернулася,4 його вже не було.

— Чуєш, Лу! Гляди не прогав старого Горлодербі, — нагадав Том.

— А більше нема чого розповідати, панно Луїзо. «Дев’ять олій» я й досі бережу для нього, бо я знаю, що він вернеться. Щоразу, як я побачу в пана Товкматча в руках листа, мені дух перейма і в очах темніє, бо я думаю, що то від тата або ж від пана Слірі про тата. Пан Слірі обіцяв зразу написати, щойно почує про татуся, і я знаю, що він мене не одурить.

— Не прогав Горлодербі, Лу! — знову нагадав Том, свиснувши нетерпляче. — А то він зараз утече, як ти не вийдеш!

Відтоді щоразу, як Сесі при всій родині присідала перед паном Товкматчем і питала тремтячим голосом: «Пробачте, пане, що я вас турбую… чи не було вам… листа про мене?» — Луїза, хоч би що вона робила, кидала своє діло й застигала на мить, чекаючи відповіді в такій самій тривозі, як і Сесі. А як пан Товкматч неодмінно відповідав на те: «Ні, Джуп, не було нічого», — то й у Луїзи, як і в Сесі, тремтіли губи, і вона співчутливим поглядом проводила дівчинку до самих дверей. А тільки-но вона зачиняла двері за собою, пан Товкматч звичайно зауважував напутливо, що якби Джуп із самого малку виховувалась так, як треба, то вона б сама собі логічними міркуваннями довела цілковиту безпідставність цієї примарної надії. І все ж здавалося (тільки не йому, бо він нічого того не бачив), що примарна надія може мати не менший вплив, ніж найочевидніший факт.

Правда, увага ця стосується виключно його дочки. Що ж до Тома, то він уже доходив того не надто рідкого ступеня вченості, коли з усієї граматики людину цікавить головно перша особа однини. А пані Товкматч якщо й озивалася взагалі в таких випадках, то тільки вистромлялась трохи зі своїх хусток та укривал, наче вовчок із кубла, й заводила:

— Лишенько, ну коли це дівчисько вперте дасть уже спокій моїй бідній голові зболілій та покине допитуватися за ті свої листи! Як воно мені увірилося з тими листами! Ні, далебі, мабуть, чи така моя нещасна доля, чи за які гріхи судилося так, щоб ніколи мені чистої години не мати. Ну просто диво бере, як воно завше так виходить, що я ніколи в світі промитої години не діждуся!

Тоді на неї звичайно падав чоловіків погляд, і під вагою того крижаного факту вона знову застигала.

Розділ X

СТІВЕН БЕЗДОЛ

Мені не дає спокою чудна думка, що англійський народ мусить працювати так само тяжко, як і всі інші народи, що живуть під сонцем. Я признаюсь до цієї своєї химери, аби пояснити, чому мені хочеться, щоб йому давали хоч трохи відітхнути.

В тій частині Кокстауна, де працюють найтяжче; в самому осередді цієї потворної фортеці, де цегляні мури однаково міцно загородили і вступ природі й вихід отруйним випарам; у невилазному лабіринті вузьких вуличок та завулочків, двориків та задвір’ячок, що набудувалися без ніякого ладу, кожна будівля похапцем, хто як собі хотів, і тепер являли з себе наче незлагідну родину, де всі тиснуться, штовхаються, топчуть та душать одне одного; в найтіснішому закутку цього велетенського вакуумного бака, де й комини на будинках, за браком повітря для тяги, пороблено кособокі та всіляко повикривлювані, немов кожен будинок виставляв напоказ зразок, які лиш люди можуть у ньому народжуватись; поміж масою тих кокстаунців, що мають загальну назву «робочі руки» і що куди більше подобались би деяким людям, коли б творець їхній визнав за доцільне наділити їх самими руками або, як нижчих морських тварин, самими руками та шлунком, — жив один сорокалітній чоловік, на ймення Стівеи Бездол.

Виглядав Стівен на старішого, бо жилось йому нелегко. Кажуть, що кожному приділено в житті і троянди, й терня; однак із Стівеновим життям, напевне, вийшла якась невдача або ж помилка, і троянди його дістались комусь іншому, а терня того іншого, на додачу до його власного, Стівенові. Він, його словами кажучи, знав, почому ківш лиха. Його звичайно називали Старим Стівеном, ніби вшановуючи по-своєму за таку долю.