«Привид» не може втекти, стр. 77

Наталя до болю зчавила скроні і вперше спіймала себе на тому, що цей жест вона перейняла від мами…

На будинку міськвиконкому пробив годинник. Йото передзвін заглушила пронизлива сирена «швидкої допомоги» – десь щось трапилося.

Наталя встала і пішла до огорожі.

Минаючи громаддя готелю, вона здалеку побачила Лежнєва – він простував до головного входу. Хотіла гукнути його, та не наважилась…

У холі шостого поверху, незважаючи на пізній час, перед екраном телевізора сиділи любителі боксу – передавали фінал командної першості республіки. А що більшість мешканців готелю вже спали, звук вимкнули, і глядачі «уболівали» навздогад – незрозуміло було, хто від якої команди виступає. Лежнєв здивувався, помітивши серед «болільників» капітана Кравчука. Той саме сперечався з благовидним сухорлявим дідусем.

– Б’юсь об заклад, – казав Кравчук, – що темна майка нокаутує світлу в другому раунді.

– Ви нічого не тямите в боксі! – сердився дідусь. – У світлої майки висока техніка. А темною тільки килими вибивати. Погляньте! Хіба так ідуть на зближення? Це ж не бокс, а танковий таран! Ага, дістав, мамуло!

– Товариші, тихше, – осадила сперечальників чергова по поверху. – Майте совість, година ночі.

– Ну, то хто дістав? – стишивши голос до шепоту і все-таки зумівши вкласти в нього єхидні нотки, спитав Кравчук. – Ваш світлий б’є темного своїми боками. Бачите? Бачите? Чудовий хук. Ну, ще раз! З лівої! Отак його! Зроби з нього блазня!

Побачивши Лежнєва, Кравчук знітився, підійшов і по-військовому осмикав піджак, хоча на ньому був цивільний костюм.

– Чудова річ телевізор, – винувато всміхнувся він. – Десь за сотні кілометрів б’ють людину, а ти маєш насолоду.

– Ви ждали мене? – не прореагував на жарт Лежнєв.

– Так.

Лежнєв узяв у чергової по поверху ключ од свого номера, кивнув Кравчукові:

– Ходімо.

У номері Кравчук вийняв з кишені невелику коробочку, в які звичайно упаковують обручки та наручні годинники, поклав на долоню, відкрив. На подушечці лежали золоті сережки, оздоблені досить великими коштовними каменями.

– Що це? – спитав Лежнєв.

– Два брильянти по десять каратів. Тиждень тому якась Тамара Ільківна приватно замовила одному неперебірливому ювелірові оці сережки. Брильянти, певна річ, її. Просила зробити до сімнадцятого, бо в цей день вона виїжджає.

Лежнєв узяв сережки, оглянув їх.

– Хто ця Тамара Ільківна? – спитав він, бачачи, що Кравчук жде не діждеться запитання.

– Прізвища не назвала, – Кравчук зробив багатозначну паузу.

– Як же вона довірила ювелірові таку цінність?

– Ювелір по-своєму чесна людина; без цього в їхній професії не можна. Що ж до загадкової Тамари Ільківни, то тут є зачіпка: вона прохопилася словом, що її чоловік завідує магазином.

– Ну, не така вже й загадкова ця ваша Тамара Ільківна, – мовив Лежнєв. – Ім’я, по батькові назвала, про чоловіка розповіла.

– Я ж не кажу, що розшуки втомили мене, – трохи образився Кравчук. – Правда, сьогодні я примусив працювати понадурочно всіх кадровиків сосновських торгів, але завмага з дружиною Тамарою Ільківною знайшов. Це відомий вам Нетреба Ярослав Степанович. Серед усіх завідуючих магазинами тільки він має дружину Тамару Ільківну. Ще одна обставина: подружжя Нетреб у суботу їде за кордон. У них туристські путівки за маршрутом Чехословаччина – Австрія.

– Так, так, – мовив Лежнєв, ще раз оглянувши сережки. – Коли Тамара Ільківна повинна прийти по них?

– Уранці сімнадцятого.

– В день від’їзду?

– Виходить, так.

– Цікаво… Поверніть сережки ювелірові і встановіть спостереження – можливо, вона прийде раніше.

– Зрозуміло, – сказав Кравчук. – А що робити з цим?

Він подав Лежнєву якогось листа. Судячи із штемпеля на конверті, листа надіслали авіапоштою з Москви 13 серпня, тобто менше ніж добу тому. Адресовано його на Сосновський головпоштамт, до запитання Білоцерківському І. С. Прізвище й ініціали збігалися з останнім «псевдонімом» Вукаловича. Лежнєв розгорнув листа. Від нього тонко пахло жіночими парфумами.

«Мій дорогий!

Дуже хочу бачити тебе. Але обставини складаються так, що зараз приїхати не можу. Зроблю це в кінці місяця. Благаю, будь обережний. Не вір Славці – він підступна людина. Може, не кліпнувши оком, продати. Якнайшвидше кінчай з цим… Велике спасибі за посилочку.

Люблю. Цілую тисячу разів.

Твоя К.»

– Може, тут якась помилка? – спитав Кравчук. – І це не той Білоцерківський?

– Ні, не помилка, – сказав Лежнєв. – Залиште листа мені.

Тільки-но Кравчук пішов, Лежнєв замовив телефонну розмову з Москвою. Чекаючи дзвінка, вийшов на балкон покурити. Поки дали Москву, викурив не одну ситарету. Та ось нарешті Москва відповіла. Почувши в трубці знайомий голос, Лежнєв не привітавшись спитав:

– Де Кіра?.. Питаю тому, що треба… Куди поїхала?… – Він узяв конверт, ще раз подивився на поштовий штемпель. – Зрозуміло. Ти розповів їй про Костю?.. Звісно, хвилюватися їй тепер не можна… Який у неї тиск?.. Нічого, в санаторії підлікують. Їй треба кидати цю скажену роботу… Ну, а тебе коли ждати?.. Ти, як завжди, приїздиш у свинячий голос… Ага, ось іще що: які в Кіри духи? Ну, духи – парфуми, розумієш?.. Не знаєш? Я так і думав… Ага, на восьме березня «Красную Москву» даруєш! Але ж тепер серпень… Ну, гаразд. На добраніч. Вибач, що розбудив.

Роздягаючись, Лежнєв ще перебував у полоні своїх думок, а в такі хвилини він був неуважний – піджак повісив на один стілець, сорочку – на другий і тільки краватку сховав у простору готельну шафу. А потім, чомусь усміхнувшись, підійшов до спальної тумбочки, дістав із шухляди і поставив сторчма поряд з нічною лампою розпечатану пачку сигарет «Мир».

Уже лежачи в ліжку, знову закурив, тільки не «Мир», а свою незмінну «Аврору»…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

У середу в обласній газеті було надруковано нарис Бадюка і Євгена Горіна про Савицького. Нарис був теплий: у ньому розповідалося про бойове минуле Костянтина Михайловича, про його останній подвиг. Але найбільше було сказано про людину, лікаря, педагога, незмінно принципового в основному – у своєму ставленні до людей, суспільства, до свого громадянського і партійного обов’язку.

А в п’ятницю Наталя вийшла на роботу – кінчилася її сумна відпустка…

Вона здивувалася, заставши в кабінеті криміналістики Олександра Юхимовича Трача. Він сидів за Наталиним столом і розмовляв із Сільвою Пєтуховою. Побачивши Наталю, Сільва схопилася, підбігла до неї, рвучко потиснула руку.

– Ой Наталю Сергіївно, як я вам співчуваю! Я, коли дізналася, цілу ніч плакала – так за вас переживала. На похороні хотіла до вас підійти, та не наважилася.

– Спасибі, Сільво, – мовила Наталя і запитально глянула на Трача.

– Ось нарешті об’єднали мою справу з вашою, і мене в придачу дали, – знічено, як здалося їй, мовив Трач. – Сідайте, Наталю Сергіївно. Тільки оформлю Пєтуховій направлення і побалакаємо.

– Куди направлення? – поцікавилася Наталя.

– На хімфармзавод, – сказала Сільва. – Олександр Юхимович влаштовує мене туди на роботу.

– Правильно, – сказала Наталя. – Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?

– Повернуся, – кивнула Сільва. – Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних – торішні зарахують.

– Виходить, усе гаразд, – сказала Наталя.

– До цього ще далеко, – зітхнула Сільва. – Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!

– Що значить «байдуже»? – строго спитав Трач. – Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.

– Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи не підійде.

– І заміж не вийдеш? – усміхнувся Трач.

– Не вийду! Після всього, що було, мені навіть думати про це гидко.

– Скалічили дівчині життя, – зітхнув Трач, коли Пєтухова вийшла.