Iван Туркенич, стр. 35
– Хоча б не надумав допомагати нам мій друг. Принесла його нечиста сила, – сказав Сергій і одним ривком підняв мішок, чекаючи, поки хлопці вкладуть решту.
Коли від'їхали від поліції, Володя, якому доводилось штовхати сани нахилившись, запропонував трохи перепочити. Хлопці звернули з дороги, зупинились під парканом і щиро засміялися і над страхом, якого нагнали на них поліцаї, і над знайомством Сергія, яке виявилось на цей раз дуже доречним. До клубу під'їхали з боку чорного ходу, але він, на превелике незадоволення хлопців, був зачинений.
Ваня запропонував хлопцям почекати і попрямував у клуб через головний вхід. Він розшукав Мошкова, повагом узяв його під руку й одвів убік:
– Мішки з машини ми привезли сюди, їх треба сховати в клубі. Я думаю, ми їх складемо поки що на другому поверсі, в приміщенні колишньої бібліотеки, там стелажі завалені різним мотлохом.
– Але ж тут часто відбуваються репетиції,- кивнув головою Женя на сцену, де розташувалась танцювальна група.
– Танцюристів ми на сьогодні відпустимо.
Мошков підійшов до керівника танцювального колективу і тоном директора сказав:
– Оголосіть, що репетицію сьогодні відмінено.
Помітивши, що той хоче про щось запитати, перебив його тим самим тоном:
– Чекаємо пана Стаценка. Можливо, з ним приїде хто-небудь із дирекціону. Треба підготувати сцену і зал. Прошу не баритися, у нас обмаль часу!
– Чого вони ніяк не домовляться? – обурювався Сергій, пританцьовуючи на морозі довкола навантажених саней.
– Адже там заняття відбуваються,- пояснив Володя.
– Так треба команду подати: «Всі додому» – ось тобі й самодіяльність. А, нарешті, йде!..
З-за рогу будинку виткнувся Ваня. Він поспішав і, підійшовши до саней, узяв Сергія під руку.
– Серьожо, треба зробити так, щоб із кімнати, де проводить репетицію хоровий гурток, ніхто не зміг вийти, поки ми переносимо мішки на другий поверх.
– Це зробити дуже просто! – стріпнув головою Сергій.
– Тільки без шуму.
– Ніякісінького шуму. Жодна душа не пройде, хіба що у вікна з другого поверху почнуть стрибати.
– Ти ж тут, – пожартував Володя, – а, крім тебе, стрибати нікому буде.
Сергій не відповів і попрямував до парадного входу.
– А ви,- командував Ваня далі,- зараз підвезіть сани до бічних дверей, там чекають Женя і Левашов. Одразу всі мішки заберемо і віднесемо нагору.
Сергій підійшов до дверей, за якими чути було голоси хористів, щільно зачинив і, взявши стілець, просунув ніжку його в дверну ручку. Женя, який уважно стежив за цими діями, підійшов до нього і, дружньо привітавшись, спитав:
– А коли хто-небудь захоче вийти?
– Ніхто не вийде, адже я стою для цього.
– А якщо почнуть стукати в двері, кричати, що ти скажеш?
– Жодної душі не випущу. А потім скажу, що пожартував. Ну, а ти, директор, оголосиш найбільшим бешкетникам і крикунам… догану за «недоречний жарт».
– Але ж тоді доведеться оголосити догану тобі першому.
– Можеш оголосити аж дві і найсуворіші. Через чверть години Женя замкнув двері на ключ, і хлопці, завмираючи від нетерпіння, вирішили, нарешті, подивитися, що ж лежить у мішках. Почали з того, в якому була пошта. Купи поздоровчих листів, листівок, складених у пачки і акуратно перев'язаних шпагатом, висипались на підлогу.
Ваня Земнухов, стоячи на колінах, уважно розглядав кожний пакунок і передавав товаришам.
– Скільки це фриців і гансів не одержать новорічних поздоровлень,- сказав Сергій, поглядаючи на зростаючу купу барвистих конвертів та листівок.
Ваня насторожився, поправляючи окуляри, і з відвертою радістю промовив тремтячим голосом:
– А ось те, що завдасть найбільшої неприємності тим, хто відповідав за цю машину. Штабна пошта, – подав він Жені невеличкий пакет, обгорнутий цупким папером з п'ятьма сургучевими печатками і штампом якоїсь військової частини.
– Та-ак,- протягнув багатозначно Женя, перевертаючи і розглядаючи пакет з усіх боків, але не наважуючись зламати сургуч.
– Ламай печаті, відкривай, чого дивишся? – нетерпляче вигукнув Тюленін.- Може, там що-небудь цікаве є.
Женя подивився на Васю Левашова, Ваню й Анатолія і, прочитавши на їх обличчях затамоване бажання дізнатись про зміст пакета, обережно зламав печать з витисненим на ній орлом. Усі з напруженою увагою стежили за Жениними рухами.
Хлопці розчаровано зітхнули, коли той розгорнув паку списаного паперу, ніби всі сподівалися побачити щось надзвичайне, все що завгодно, а не звичайнісінькі аркуші паперу. Кожен у душі розумів, що в них міститься, можливо, щось дуже важливе коли не для них, то для частин Червоної Армії, яка стояла тепер за кілометрів сто п'ятдесят від Краснодона. Але що написано, ніхто, звичайно, розібрати не міг. Усі по черзі перебирали аркуші, намагались знайти кілька знайомих слів, з яких можна було б скласти хоч одне речення. Але марними були їхні старання. Сергій Тюленін засмучено махнув рукою і сів. Спроба пригадати уривки фраз, завчених на уроках німецької мови, ні до чого не привела. Він дивився на німецький текст і злився.
– От би через фронт їх переправити…
– Поздоровчі листи, очевидно, доведеться спалити? – запитливим поглядом обвів усіх Ваня.
– Звичайно, чого там з ними возитись,- сказав Анатолій, збираючи їх назад у мішок.
Сергій Тюленін до того часу встиг відкрити ще два мішки і витягнути все звідти.
– А що будемо робити з посилками, ласощами, сигаретами? – спитав Володя.
– Усе доведеться зберегти, а що може зіпсуватися, треба сьогодні ж роздати нашим,- відповів Ваня,- тільки зробити обережно, без галасу. Хутряні тілогрійки дамо хлопцям, які виконуватимуть завдання за містом. Іноді доводиться цілу ніч мерзнути в балці на морозі, виглядаючи німецькі машини. От і знадобляться. А вони теплі,- Земнухов узяв одну з курток.
Біла хутряна безрукавка була зовсім легенька, її можна було одягти під будь-яке пальто, навіть піджак, особливо якщо він був батьків.
Сергій Тюленін узяв одну з посилок, акуратно зашиту в білий мішечок, і, діставши складаний ножик, розпоров її. В пергаментному папері було крихке печиво, посилане зверху блискучими кристаликами цукру.
Він дістав кілька штучок і обережно, щоб не поламати, почав загортати їх у клаптик паперу.
– Племіннику Валерику понесу,-широко і добродушно усміхнувся він,- йому вже третій рік пішов, а він, бідолаха, давно вже солодкого не куштував.
Сергій сказав це з такою ніжністю і теплотою, що Вані аж дух перехопило. «Адже він сам ще зовсім хлопча… Що він сам побачив у житті? А скільки ніжності і піклування про племінника».
Справді, Сергія не можна було впізнати в цю хвилину. З якою ніжністю загортав він кілька штучок печива для свого улюбленого Валерика…
Вані захотілося сказати Сергію, щоб він сам поїв досхочу. Але він розумів, що Сергій не візьме.
– Та ти більше візьми,- тільки й спромігся сказати.
– Не треба, а то він мене видасть. Потім попробуй пояснити матері, де я все це взяв. Трошки дати можна, ніхто не дізнається.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Земнухов поспішав до клубу дирекціону. В фойє стояв галас. Ваня квапливо пройшов у кімнату директора, – там сидів тільки Мошков.
Женя одразу збагнув, що товариш чимось схвильований.
– Як добре, що я тебе застав тут.
– А що трапилось? – занепокоївся Женя, встаючи із стільця.
– Та нічого, а могло трапитись, якби я тебе не знайшов, – посміхнувся Земнухов.- Дирекціон висаджувати в повітря не будемо, – спокійно вимовляючи кожне слово, промовив Ваня.
Женя розумів, що це ухвала не самого Земнухова, проте мовчки дивився на Ваню, чекаючи пояснення і збираючись з думками для того, щоб заперечити, якщо буде хоч найменша можливість.
– Треба негайно все припинити.
– А чому?
– Нам не дозволили цього робити.
– Як же ми тепер це пояснимо хлопцям?
– Пояснити ми пояснимо, але розчарування буде багато. Хлопці з такою нетерплячкою чекають цього вибуху… Та нічого не вдієш… Поясни своїм хлопцям і дівчатам, що вони можуть спокійно зустрічати Новий рік, і приходь з ними на вечір.