Iван Туркенич, стр. 22
– Кому зараз легко? Чи думали ми з тобою, що колись доведеться отак добувати собі хліб, та ще ячмінний, а ось доводиться. Ну, починай, тільки не спіши, мені важко за тобою гнатися.
Мололи мовчки, кожний думав про своє. Коли закінчили, Володя обережно запитав:
– Мамо, ти сама донесеш відро з борошном? Я хотів ще поговорити з Максимом Петровичем.
– Донесу, звичайно, тільки ти не затримуйся.
– Ні, ні, я швидко.
Володя обережно постукав у двері.
– Заходь, заходь,- почувся голос мельника.- Дочка щойно повернулась.
Володя увійшов і нерішуче зупинився біля дверей.
– Насте, де той листок, що ти брала з собою на базар? – Донька здивовано подивилася на батька, потім на незнайомого юнака і знизала плечима.- Давай, давай. Це хлопець свій. Йому молена,- підморгнув їй батько.
Вона пильно подивилася на Володю, дістала пом'ятий, в кілька разів складений папірець і простягнула його батькові. Мельник розгорнув, подивився на нього уважно і передав Володі. Серце Загоруйка колотилося, готове вирватися з грудей, ніби він складав найважчий екзамен. Невже їхня маленька листівка так вплинула на цього старого шахтаря, який пережив на своєму віку чимало радощів і знегод, переніс стільки горя за останні місяці?.. Тремтячими руками розгорнув він аркушик паперу. Так, це була вона! Во-. лоді від радості аж дух перехопило, він ладен був затанцювати, обняти мельника… Але взяв себе в руки і почав читати лише вчора написану ним листівку. Потім спокійно згорнув її і запитав:
– Звідкіля вони все це знають?
– Хто?
– Партизани.
– Значить, знають. Даремно не стали б писати та ще приїжджати сюди.
Володя в душі радів, але, як і раніше, був спокійним.
– А ви її порвіть, а то хто-небудь побачить, донесе, і будуть неприємності,- тихо сказав він.
– Ти до кінця дочитав?
– Так. А що? – і Володя, ніби не розуміючи, розгорнув і знову прочитав про себе останні рядки листівки.- А-а, ось що: «Прочитай і передай товаришеві!» Так, це вірно!- сказав він і додав: – Небезпечно все ж…
– А той, хто писав та привозив її до нас у Краснодон, мабуть, теж розуміє, що це небезпечно?-дивлячись у вічі Володі, голосно запитав мельник.
Тоді Володя відповів таким же впевненим, твердим тоном:
– Ви дайте мені, я декому почитаю її. – Оце інша справа! Але не можу, хлопче! У мене домовленість з людьми: хто знайде нову листівку, обов'язково повинен показати сусідові. Ти вже не гнівайся, ніяк не можу.
– Ну якщо так, то пробачте. І за це дякую! І Володя, згорнувши вчетверо пом'яту і вже досить вимащену листівку, простягнув її старому мельнику.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Одного осіннього вечора 1942 року клуб у Краснодоні був незвичайно освітлений. Ішла вистава «Ой, не ходи, Грицю…» у виконанні артистів обласного театру.
Людей, особливо молоді, зібралось багато. Дехто, чекаючи вистави, гуляв по парку, а дехто терпляче стояв біля входу в клуб.
Перші місяці фашистської окупації встигли накласти свій відбиток всюди. Місто, здавалось, завмерло в чеканні чогось страшного, непередбаченого. Десятки шахт, які раніше, здавалось, наповнювали все життям, тепер стояли мовчазними свідками страшної катастрофи.
Міський парк, посаджений і викоханий краснодонською молоддю, названий іменем комсомолу, теж спустів. Скільки тут бувало перед війною народу! Яскраво освітлений парк привертав краснодонців свіжістю повітря і вечірньою прохолодою.
На танцмайданчику завжди було жваво і весело. Навколо фонтана, який переливався сотнями струменів води, гралися діти. А тепер? Як все змінилося!.. Навколо тихо і темно. На околицях парку стояли закопані в зем-лю фашистські танки і зенітні гармати. Десятки дерев, безжалісно вирубаних фашистами, служили маскуванням для техніки.
Василь Левашов, який сидів у парку поряд з Женею Мошковим, чекаючи вистави, чомусь згадав про ті тривожні і радісні дні, коли разом з двоюрідним братом Сергієм І ще кількома комсомольцями він поїхав за путівкою райкому комсомолу в обласну партизанську школу.
Одержавши атестат про закінчення середньої школи ще до початку екзаменів, вони прийшли ось у цей самий парк попрощатися з друзями. …Як чітко спливали у пам'яті Василя ці, здавалось, далекі-далекі дні. Адже минуло всього півроку. Але як змінилися за цей час і він сам, і шкільні товариші. Одні пішли на фронт, інші евакуювались, а чимало залишилось у місті, і більшість з них вступили в підпільну організацію. А скільки нових чу-дових друзів з'явилось тепер у нього. Ось поруч сидить Женя. Що він знав про нього до війни? Нічого, та й не міг знати… А скільки в ньому енергії, життєвого досвіду, яку організованість він вніс своїм приходом у «Молоду гвардію», як дисциплінує він своєю присутністю і поведінкою хлопців. До нього придивляються, прислухаються всі, і не дивно – адже він кандидат у члени партії.
Тепер вони друзі, великі друзі по підпіллю.
Вася так замислився, опустивши низько голову, що не помічав ні людей, які проходили мимо, ні Жені Мошкова, який сидів з ним поруч.
Лице Левашова то освітлювалося ледь помітною усмішкою, то хмурніло і ставало суворим. Він не чув, як до нього звернувся із запитанням Женя, і здригнувся, коли той злегка штовхнув його в бік.
– Ти що, заснув?
– Ні, а що? – соромливо відповів Вася.
– Мені здалося, ніби я бачив тут у саду одну знайому дівчину. Вона вчилася разом з нами у спецшколі…
В зал ще не пускали, і молодь зібралась у фойє.
При електричному світлі, яке вмикали лише у дні концертів і кіно, було особливо помітно, як занехаяли раніше чистий, затишний клуб – улюблене місце відпочинку красно-донців. Стіни фойє, покрашені масляною фарбою, забруднені. Замість картин, які були раніше, висіли німецькі плакати, прибиті цвяхами з паперовими прокладками. Плакати закликали молодь їхати в Німеччину. Тут же розклеєні різні картинки. На них зображувалось «райське життя», яке ніби чекає добровольців у Німеччині. Стеля і стіни були вкриті смугами кіптяви від шахтарських ліхтарів, якими освітлювали клуб у дні танців. Давно не мита підлога зберегла ще по кутках, де раніше стояли ряди стільців, темно-коричневу покраску. Стільців тепер не було, біля стін де-не-де стояли лавки. Все свідчило про відсутність дбайливих господарів. І це особливо впало в очі сьогодні, коли після довгої перерви в клубі спалахнуло світло.
Люди стояли у фойє групами попід стінами і по кутках, не наважуючись вийти на середину, ніби не бажаючи потрапляти одне одному на очі.
– Виставу призначили о пів на шосту, а чомусь у зал нікого не пускають,- сказала Клава Ковальова подрузі Ксені, яка стояла біля неї.
– Чекають когось»-відповіла Ксеяя.
– Господарів, звичайно, кого б їм ще чекати,- втрутився у розмову Володя Загоруйко.
Він пошепки розмовляв з Земнуховим.
– Нарешті і пани з'явились! Ощасливили нас, грішних,- кивнув Володя в бік вхідних дверей.
У фойє зайшло кілька німецьких офіцерів із комендатури і жандармерії. Разом з ними був і начальник поліції Соліковський, який недавно змінив Орлова.
Всі затихли. Німці намагалися не дивитися на людей, вони з досвіду знали, якими багатозначними можуть бути мовчазні погляди росіян…
– Коменданта не видно,- зауважив Володя.
– Зате начальник жандармерії прийшов,- сказав Земнухов, поправляючи свої старенькі окуляри.
Забіг, перелякано поглядаючи навколо, директор клубу. Він поспішно пройшов до дверей, що вели до залу, і сам широко відчинив їх перед німецькими офіцерами.
Начальник жандармерії, заклавши руки за спину, йшов не поспішаючи і щось говорив високому худому обер-лейтенанту. Той тримав руки по швах і тягнувся як на параді. Навіть ішов так поштиво, що, здавалось, за начальником крокує добре видресируваний пудель. Солдати, які сиділи на лавках, встали, виструнчились і завмерли, повертаючи голови за начальством. Лампочок в залі було зовсім мало, і, щоб догодити «господарям», директор клубу розпорядився вкрутити лам- НІпочки ближче до сцени, біля перших рядів партеру, де завжди сиділи німецькі офіцери. Зал швидко заповнився. Лише перші чотири-п'ять рядів залишалися майже порожніми.