Вогнем і мечем. Том перший, стр. 62

Тут дівчина звернула очі до неба:

— Врятуй же ти мене, Боже великий і милосердний, врятуй сирітку, врятуй нещасну, врятуй заблудлу! Нехай буде воля твоя, але хай збудеться й милосердя твоє!

А милосердя ж уже збулося, бо, вирвану із найжахливіших рук, її врятовано незрозумілим чудом Божим. Небезпека ще не минула, але порятунок, можливо, близько. Хто знає, де зараз той, кого вибрало серце. Із Січі він мусив уже повернутися, може, він навіть десь у цьому самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радістю зміняться сльози, веселістю — журба, загрози і тривоги минуть назавше — настануть спокій і втіха. Відважне, щире серце дівчини сповнилося надією, і степ солодко шумів довкола, а вітерець, гойдаючи трави, навівав заодно і їй солодкі думки. Не така вже вона й сирітка на цьому світі, якщо поруч неї такий дивний невідомий заступник, а другий — відомий і коханий, про неї потурбується, не покине, приголубить раз і назавжди. А він уже — чоловік залізний, сильніший і могутніший від тих, хто важить цеї миті на її життя.

Степ солодко шумів, квіти розливали сильні п'янливі запахи, червоні голівки будяків, пурпурні китиці заячої капусти, білі перли миколайчиків і пера чорнобилю схилялися до нього, ніби у цьому перевдягненому козачкові з довгими кісьми, з білим, як молоко, обличчям і червоними вустами впізнавали сестру-дівчину. Вони хилилися до неї, мовби хотіли сказати: «Не плач, краснодіво, ми теж, як і ти, під опікою Божою!» Степ немовби заспокоював її дедалі дужче. Картини мордування й погоні поволі стиралися у пам'яті, а натомість її огортала якась солодка неміч, сон почав стуляти їй повіки. Коні ступали поволі, їзда заколисувала її, і вона заснула.

РОЗДІЛ XX

озбудив її собачий гавкіт. Розплющивши очі, вона побачила далеко попереду велетенський тінистий дуб, обійстя і колодязний журавель. Дівчина відразу ж почала будити пана Заглобу.

— Милостивий пане! Прокиньтеся, добродію!

Заглоба розплющив очі.

— Що таке? Куди це ми приїхали?

— Не знаю.

— Постривай-но, мила панно. Це козацький зимівник.

— Так і мені здається.

— Тут, мабуть, чабани мешкають. Не надто миле товариство. Чого це собаки, вовки б їх поїли, валують? Он, бач, коні й люди у дворі. Нема ради, треба заїхати, щоб не гналися, як минемо. Ти теж, мила панно, здається, задрімала.

— Атож.

— Один, два, три… четверо коней осідланих. Отже, в обійсті четверо людей. Ну, сила невелика. Так і є, це чабани. Про щось жваво розмовляють. Гей там, люди, а підійдіть-но сюди!

Четверо козаків відразу ж під'їхали. Це таки були чабани при конях, або табунники, котрі влітку у степу табуни стерегли. Пан Заглоба враз помітив, що тільки один із них мав шаблю і пищаль, троє інших були озброєні палицями із поприв'язуваними до них кінськими щелепами. Але він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і часто для подорожніх небезпечними.

І справді, усі четверо, наблизившись, спідлоба поглядали на прибулих. На їхніх бронзових від засмаги обличчях не було й тіні доброзичливості.

— Чого вам? — спитали вони не скидаючи шапок.

— Слава Богу, — привітався пан Заглоба.

— На віки віків. Чого вам треба?

— А далеко до Сироватої?

— Не знаємо ніякої Сироватої.

— А цей зимівник як зоветься?

— Гусла.

— Дайте коней напоїти.

— Нема води, висохла. А ви звідки їдете?

— З Кривої Руди.

— А куди?

— До Чигирина.

Чабани перезирнулися.

Один із них, чорний як жук і косоокий, прикипів поглядом до пана Заглоби і нарешті спитав:

— А чого ви з битого шляху звернули?

— Бо спечно.

Косоокий поклав руку на повіддя пана Заглоби.

— Злазь-но, паночку, з коня. До Чигирина нема чого їхати.

— А чому ж це? — спокійно поцікавився пан Заглоба.

— А бачиш ти оцього молодця? — спитав косоокий, показуючи на одного із чабанів.

— Бачу.

— Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.

— А чи знаєш ти, хлопе, хто до Чигирина за нами їде?

— Хто такий?

— Князь Ярема!

Зухвалі обличчя чабанів умить присмирніли. Всі, ніби за командою, поскидали шапки.

— А чи знаєте ви, хами, — вів далі пан Заглоба, — що ляхи роблять із тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають! А знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А знаєте, що він не далі, як за півмилі звідси? Ну то як, собачі душі? Хвости піджали? Он як ви нас тут прийняли! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? А, телепні! А, кобилячі діти! Я вам покажу!

— Не сердьтеся, пане! Колодязь висох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати і воду для себе носимо.

— А, мерзотники!

— Простіть, пане. Колодязь висох. Скажете, то скочимо по воду.

— Без вас обійдеться, сам із пахолком поїду. Де тут Кагамлик? — грізно спитав він.

— Он там, дві стаї звідси! — мовив косоокий, показуючи на смугу заростей.

— То на битий шлях вертатися чи берегом доїхати?

— Доїдете берегом, пане. За милю звідси річка до шляху закрут робить.

— Пахолку, рушай уперед! — сказав пан Заглоба, звертаючись до Гелени.

Перевдягнений пахолок повернув коня на місці й поскакав.

— Слухайте! — крикнув пан Заглоба чабанам. — Якщо сюди загін прийде, скажете, що я берегом до битого шляху поїхав.

— Добре, пане.

Через чверть години Заглоба знову їхав обіч Гелени.

— Вчасно я їм про князя-воєводу вигадав, — озвався він, примруживши вкрите полудою око. — Тепер вони сидітимуть цілісінький день і чекатимуть загону. Дріж їх пройняв від самого тільки князівського імені.

— Ви, ваша милость, такий мастак, що із будь-якої біди виплутатися можете, — мовила Гелена. — І я вдячна Богові, що послав мені такого опікуна.

Шляхтичеві ці слова припали до серця, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:

— А що? Має пан Заглоба голову на плечах? Хитрий я, як лис, і скажу тобі, мила панно, що, якби не ця хитрість, давно б мене круки іздзьобали. Але що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у те, що князівські війська близько, повірили, бо таки не сьогодні-завтра князь з’явиться з мечем вогненним як архангел. А якби ще він і Богуна дорогою роздушив, я б дав обітницю босоніж до Ченстохови піти. Коли б навіть чабани нам і не повірили, усе одно самої згадки про князівську силу вистачило б, щоб їх від спокуси на наше життя утримати. Та хоч би як там було, а скажу тобі, мила панно, що зухвалість їхня — недобрий для нас signum [93], бо це означає, що простолюд тутешній про перемоги Хмельницького знає і дедалі дужче ставатиме зухвалішим. Тепер ми мусимо триматися безлюдних місць і в села менше потикатися, бо небезпечно. Пошли ж, Господи, якнайшвидше князя-воєводу, адже ми у таку пастку вскочили, що, аби я живий був, гіршої і придумати важко.

Тривога знову огорнула Гелену, і вона, бажаючи почути із вуст пана Заглоби бодай одне обнадійливе слівце, мовила:

— Тепер я вже геть повірила, що ваша милость і себе, і мене врятує.

— Щеб пак, — відповів старий битий жак. — Голова на те й є, щоб про шкуру думала. А тебе, мила панно, я вже так полюбив, що за тебе як за рідну доньку заступатимуся. Найгірше тільки те, що, правду кажучи, ми не знаємо, куди тікати, бо й Золотоноша не надто певний asylum [94].

— Я знаю достеменно, що брати у Золотоноші.

— Або є, або нема, бо могли поїхати, і в Розлоги напевно не тією дорогою, якою ми їдемо, вертаються. Я найбільше на тамтешній гарнізон сподіваюся. Якби так хоч із півхоруговки або з піврейментика було в замку! А ось і Кагамлик. Тепер принаймні хоч очерети під боком. Переправимося на другий берег і замість за течією до битого шляху йти, підемо вгору, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми наблизимося до Розлогів, але не дуже…