Вогнем і мечем. Том перший, стр. 53

Тупіт коней, форкання і брязкіт шабель дедалі ближчали, і невдовзі на путівці показався кінний загін, який умить оточив татар.

Почалася коротка розмова. Татари показали на постать, що сиділа на узгір'ї, котру було добре видно, бо на неї падало місячне світло, і пояснили, що супроводжують посла, а від кого, це він найкраще скаже сам.

Тоді командир загону разом із кількома товаришами піднявся на узгір'я, але ледве наблизився і глянув у обличчя незнайомця, як ураз розкрив обійми і вигукнув:

— Скшетуський! Боже милосердей, це Скшетуський!

Намісник навіть не ворухнувся.

— Милостивий пане наміснику, ти не впізнаєш мене? Я Биховець. Що з тобою?

Намісник мовчав.

— Отямся на Бога! Гей, товариші, нуте сюди!

І справді, це був пан Биховець, котрий ішов у авангарді всієї армії князя Ієремії.

Тим часом надійшли й інші полки. Звістка про те, що знайшовся Скшетуський, блискавкою рознеслася по хоругвах, тому всі квапилися привітати милого приятеля. Малий Володийовський, обидва Слешинські, Дзік, Опришевський, Мігурський, Якубович, Ленц, пан Лонгінус Підбип'ята і безліч інших офіцерів бігли навперегонки на узгір'я. Але марно вони промовляли до нього, називали на ім'я, шарпали за плечі, силкувалися підвести — пан Скшетуський дивився на них широко розплющеними очима і нікого не впізнавав. А радше навпаки! Здавалося, що він упізнає їх, тільки вони йому зовсім байдужі. Тоді ті, хто знав про його кохання до Гелени, а про це знали майже всі, зорієнтувавшись, де саме вони знаходяться, глянувши на чорне згарище і сивий попіл, зрозуміли все.

— Від горя він пам’ять утратив, — прошепотів один.

— Розпач mentem [79] йому затьмарив, — додав другий.

— Відведіть його до князя. Може, як побачить його, отямиться!

Пан Лонгінус у відчаї заламував руки. Усі, оточивши намісника, дивилися на нього зі співчуттям. Дехто втирав рукавичками сльози, дехто сумно зітхав. Та раптом із юрби виступила кремезна постать і, поволі наблизившись до намісника, поклала йому на голову руки.

Це був ксьондз Муховецький.

Усі принишкли й стали навколішки, ніби чекали чуда. Але ксьондз чуда не сотворив, а й далі тримаючи руки на голові Скшетуського, підняв очі до неба, залитого місячним сяйвом, і почав голосно промовляти:

— Pater noster, qui es in coelis! Sanctificetur nomen Tuum, adveniat regnum Tuum, fiat voluntas Tua [80]…

Тут він замовк і за хвилю повторив голосніше й урочистіше:

— Fiat voluntas Tua! [81]

Залягла глибока тиша.

— Fiat voluntas Tua!.. — повторив ксьондз утретє.

І тоді з уст Скшетуського почувся голос неймовірного болю і водночас смирення:

— Sicut in coelo, et in terra! [82]

І рицар, заридавши, упав на землю.

РОЗДІЛ XVII

би з'ясувати, що трапилося в Розлогах, доведеться повернутися трохи назад, аж до тієї ночі, коли пан Скшетуський відправив Жендзяна з листом із Кодака до старої княгині. У листі він настійливо прохав, щоб княгиня, забравши Гелену, якнайшвидше їхала до Лубен під опіку князя Ієремії, адже війна може початися будь-якої хвилини. Жендзян, сівши у чайку, яку пан Гродзицький із Кодака по порох відправив, вирушив у дорогу, але долав її поволі, бо вони підіймалися річкою вгору. Під Кременчугом вони зустріли війська під проводом Кричевського й Барабаша, що за наказом гетьманів пливли воювати проти Хмельницького. Жендзян бачився з Барабашем, котрому відразу ж розповів, які небезпеки чекають на пана Скшетуського дорогою на Січ. Ось чому він просив старого полковника при зустрічі з Хмельницьким не забути поцікавитися долею посла. Після цього Жендзян рушив далі.

До Чигирина прибули на світанку. Тут їх негайно оточила варта семенів, питаючи, що вони за одні.

Вони відповіли, що їдуть із Кодака від пана Гродзицького з листом до гетьманів. Попри це старшому з чайки і Жендзянові наказано було з'явитися до полковника.

— Якого полковника? — спитав старший.

— Пана Лободи, — відповіли караульні осавули, — котрому великий гетьман велів усіх, хто прибуває із Січі до Чигирина, затримувати й допитувати.

Пішли. Жендзян ішов сміливо, бо не сподівався нічого лихого, знаючи, що тут уже поширюється гетьманська влада. Їх привели у дім пана Желенського, що стояв поблизу Дзвонецького Кута, де була квартира полковника Лободи. Але їм сказали, що полковник іще вдосвіта виїхав до Черкас і що його заміщає підполковник. Ждали вони досить довго, аж поки нарешті двері відчинилися і з'явився очікуваний підполковник.

У Жендзяна аж коліна затремтіли, коли він його побачив.

Це був Богун.

Влада гетьманська й справді поширювалася ще на Чигирин, але позаяк Лобода і Богун до Хмельницького іще не перекинулися, і, натомість, голосно заявляли про свою прихильність до Речі Посполитої, великий гетьман саме їм і доручив стояти гарнізоном у Чигирині й бути пильними.

Богун сів за стіл і почав допитувати прибулих.

Старший, котрий віз листа од пана Гродзицького, відповідав за себе і за Жендзяна.

Оглянувши листа, молодий підполковник заходився в подробицях розпитувати, що чути в Кодаку, і помітно було, що йому дуже хочеться дізнатися, навіщо це пан Гродзицький до великого гетьмана людей і чайку послав. Але старший відповісти йому на це не міг, а лист було скріплено печаткою пана Гродзицького.

Допитавши прибулих, Богун уже хотів відпустити їх і в капшук поліз, щоб дати їм на горілку, коли це враз розчинилися двері й пан Заглоба блискавкою влетів до кімнати.

— Послухай, Богуне! — заволав він. — Негідник Допул найкращий тройняк приховав. Я поліз із ним у погріб. Аж глядь — у кутку чи то сіно, чи ще щось. Питаю, що то? Каже: сухе сіно! Глянув я ближче — аж звідти шийка від дзбана, як татарин із трави, виглядає. От сучий син! Я кажу — поділімося роботою: ти з’їси сіно, бо ти віл, а я мед вип’ю, бо я людина. От я й приніс дзбан на чесну пробу, давай мерщій кубки.

Сказавши це, пан Заглоба однією рукою в бік уперся, а другою підняв дзбан над головою і заспівав:

Тут пан Заглоба, побачивши Жендзяна, враз замовк, поставив дзбан на стіл і сказав:

— Ой лелечко! Та це ж пахолок пана Скшетуського!

— Чий? — квапливо спитав Богун.

— Пана Скшетуського, намісника, котрий у Кодак поїхав, а мене тут перед від’їздом таким лубенським медом частував, що винарям такий і не снився. Ну, як там почуває себе твій пан? Чи здоровий?

— Здоровий і велів вашій милості кланятися, — відповів збентежений Жендзян.

— Ох і славний він рицар! А ти ж як у Чигирині опинився? Навіщо тебе господар із Кодака відіслав?

— Господар як господар, — відповів на це Жендзян. — У нього в Лубнах свої справи, через які він велів мені вернутися, та й що я маю у Кодаку робити?

Увесь цей час Богун пильно стежив за Жендзяном, а потім раптом сказав:

— Знаю я твого пана, бачив його у Розлогах.

Жендзян повернув голову і, наставивши вухо, ніби недочувши, спитав:

— Де?

— У Розлогах.

— У Курцевичів, — докинув Заглоба.

— У кого? — знову перепитав Жендзян.

— Бачу, ти трохи оглух, — сухо зауважив Богун.

— Бо не виспався.

— То ще виспишся. Так кажеш, твій господар послав тебе в Лубни?

— Авжеж.

— Певно, там у нього є якась любка, — втрутився пан Заглоба, — до якої він свої почуття через тебе пересилає.

— Та хіба я знаю, мій добродію!.. Може, є, а може, й немає, — відповів Жендзян.