Квентін Дорвард, стр. 48

Поєдинок був у самому розпалі, коли великий загін вершників під'їхав до бійців. Почувши крики: «Стійте, зупиніться, ім'ям короля!» — обидва вони опустили вброю, І Квентін з великим здивуванням побачив на чолі загону свого начальника, лорда Крофорда. Тут був також Трістан Пустинник з кількома солдатами зі свого почту. А всього було з двадцятеро кінних.

Розділ XV

ПРОВІДНИК

Приїзд лорда Крофорда і його загону відразу припинив сутичку, яку ми описали в попередньому розділі. Рицар, відкинувши свій шолом, негайно передав старому лордові свій меч, кажучи:

— Крофорде, я здаюся, але тут… дозвольте, я скажу вам на вухо: бога ради, врятуйте герцога Орлеанського…

— Як! Що? Герцога Орлеанського! — вигукнув командир шотландців. — Як це сталося, скажіть, заклинаю вас ім'ям самого лисого біса? Це ж погубить його навіки в очах короля.

— Не питайте, — сказав Дюнуа, бо це був не хто інший, як він. — Усе це моя провина. Дивіться, він ворушиться. Я поїхав лише для того, щоб захопити оту панянку й стати жонатим і багатим чоловіком, і ось бачите, що скоїлося. Накажіть челяді відійти, щоб ніхто його не пізнав.

Сказавши це, він підняв забрало герцога й плюснув йому водою в обличчя, яку принесли з сусіднього озера.

Квентін Дорвард стояв як остовпілий — так швидко сипалися на нього нові пригоди. В блідих рисах обличчя переможеного супротивника він пізнав першого принца крові Франції, крім того, він помірявся силою з найкращим бійцем, уславленим Дюнуа. Обидва подвиги були почесні самі собою, але чи можна було назвати їх добрими послугами королю і чи схвалить він їх, — це вже зовсім інше питання.

Тим часом герцог настільки опритомнів, що міг сісти й звернути увагу на Дюнуа й Крофорда, з яких перший палко наполягав на тому, що не слід згадувати ім'я найблагороднішого герцога Орлеанського, бо він, Дюнуа, бере всю провину на себе й ручається, що герцог утрутився в цю справу тільки через приязнь до нього.

Лорд Крофорд слухав, дивлячись у землю, час від часу зітхав і хитав головою. Нарешті, підвівши очі, він сказав:

— Ти знаєш, Дюнуа, що заради твого батька, так само як і ради тебе самого, я охоче зробив би тобі послугу.

— Але я не для себе прошу, — відповів Дюнуа. — У вас мій меч, і я ваш полонений. Чого ж більше? Я прошу за благородного принца, єдину надію Франції, коли богові буде завгодно назвати його дофіном. Він приїхав сюди заради мене, щоб допомогти мені здобути щастя. До цього мене заохотив, певною мірою, сам король.

— Дюнуа, — заперечив Крофорд, — коли б хтось інший сказав мені, що ти підвів благородного принца під цю небезпеку, то я відповів би йому, що це брехня. І зараз я не вірю навіть тобі самому.

— Благородний Крофорде, — сказав герцог Орлеанський, який уже остаточно опритомнів, — ви так схожі вдачею з вашим другом Дюнуа, що не можете в ньому помилитися. Справді, я умовив Дюнуа проти його бажання взяти участь у цій справі, на яку мене спонукала безумна пристрасть. Дивіться на мене всі, — додав він, випростуючись і обертаючись до лучників. — Я Людовік Орлеанський і готовий дати відповідь за своє безумство. Сподіваюся, незадоволення короля впаде тільки на мене, що буде цілком справедливо. Проте оскільки син Франції [163] не повинен віддавати свого меча нікому, навіть і вам, хоробрий Крофорде, то прощай назавжди, вірна сталь!

Сказавши це, він витяг свій меч з піхов і кинув його в озеро. Меч блискавкою мигнув у повітрі й поринув у воду, яка одразу зімкнулася над ним. Усі стояли в нерішучості й зачудуванні, такий високий був сан злочинця і така глибока пошана до нього; і водночас для всіх було ясно, що наслідки цього нерозсудливого вчинку, коли взяти до уваги плани короля щодо герцога, можуть спричинитися до остаточної загибелі його.

Дюнуа заговорив першим. У його словах можна було почути докір скривдженого друга.

— Отже, ваша високість вирішили позбутися свого найкращого меча, знехтувати королівською ласкою, а заодно вже й дружбою Дюнуа?

— Мій найдорожчий родичу, — заперечив герцог, — хіба сказати правду, чого вимагала твоя безпека й моя честь, означає знехтувати твоєю дружбою?

— Що вам до моєї безпеки, мій ясновельможний кузене, хотів би я знати? — похмуро відповів Дюнуа. — Що вам, ради самого неба, до того, чи мені до вподоби бути повішеним, чи задушеним, чи кинутим у Луару, чи зарізаним, чи колесованим, чи підвішеним живим у залізній клітці, чи похованим живцем у замковому рівчаку, чи страченим якимсь іншим способом, який буде завгодно обрати королеві Людовіку, щоб позбутися свого відданого слуги? Нічого вам підморгувати й показувати пальцем на Трістана Пустинника: я бачу цього мерзотника не гірше за вас. Та в нього руки короткі, до мене не дістануть. Але досить про мою безпеку. А от для вашої власної честі, присягаюся рум'янцем на щоках святої Магдалнни, куди криши зовсім не затівати цього діла або вже так облагодити, щоб піхто й кінців не знайшов. А то хіба багато честі в тому, що вашу високість скинув з коня якийсь шалений шотландський хлопець!..

— Ну, ну! — сказав лорд Крофорд. — Хай ваша високість не соромиться цього. Це не вперше шотландець ламає спис благородного рицаря. Я радий, що юнак поводився хоробро.

— Я нічого не можу заперечити проти цього, — промовив Дюнуа, — але коли б ваша милість приїхали трохи пізніше, то хтозна, чи не з'явилося б вільне місце у вашому загоні лучників.

— Авжеж, авжеж, — відповів лорд Крофорд, — пізнаю вашу руку по цій розколині на шоломі. Ану, візьміть хто-небудь його в хлопця і дайте свою шапку — її сталева обшивка краще оберігатиме голову, ніж цей розбитий горщик. Проте дозвольте сказати вашій милості, що й ваш панцир теж не без позначок доброї шотландської руки. Одначе, Дюнуа, я мушу просити герцога Орлеанського й вас сісти на коней і їхати за мною, бо я маю повноваження й доручення припровадити вас в одне місце, хоч мені й дуже не хочеться це робити.

— Чи можу я сказати кілька слів, лорде Крофорд, отим прекрасним дамам? — спитав герцог Орлеанський.

— Жодного звуку, — відповів лорд Крофорд. — Я надто щирий друг вашої високості, щоб дозволити вам такий безумний вчинок. — Потім, звернувшися до Квентіна, він додав — Ти, юначе, виконав свій обов'язок. Виконуй його й далі і їдь собі, як тобі було доручено.

— З вашого дозволу, пане мій, — сказав Трістан з своєю звичайною грубістю в голосі, — юнак мусить знайти собі іншого провідника. Я не можу обійтися без Птіт-Андре, адже для нього, можливо, буде робота.

— Молодий пан, — сказав Птіт-Андре, виступаючи вперед, — має тільки держатися дороги, яка йде прямо перед ним, і вона приведе його до того місця, де він знайде провідника. Я й за тисячу дукатів не хочу сьогодні відлучатися від мого начальника! Я чимало перевішав на своєму віку рицарів, і зброєносців, і знатних суддів, і бургомістрів на додачу, навіть графи й маркізи спробували моєї майстерності, але гм-гм… — він подивився на герцога, немовби натякаючи на те, що йому хотілося б поповнити цей перелік принцом крові! — Хо-хо-хо! Птіт-Андре, про тебе теж згадають в історії!

— Як ви дозволяєте своїм головорізам казати отаке в присутності принца? — мовив Крофорд, дивлячись суворо на Трістана.

— Чому ж ви не зупините його самі, пане мій? — відказав Трістан похмуро.

— Бо з усіх присутніх тут ви єдиний, хто може вдарити його, не принижуючи своєї гідності.