Квентін Дорвард, стр. 107

Кажучи так, він дістав з-за пазухи маленький золотий ковчежок на золотому ланцюжку, який він носив на грудях, приклався до нього й промовив:

— Ніколи ще над ним ніхто безкарно не давав неправдивої присяги. Справедлива рука провидіння завжди карала такий гріх протягом одного року.

— І проте над цією самою святинею ви присягалися мені в приязні, виїжджаючи з Бургундії, а потім підіслали до мене вашого прибічника Рюбампре, доручивши йому вбити мене або викрасти, — відповів герцог.

— Охота вам, любий кузене, згадувати давно минулі прикрощі? — відказав Людовік. — До того ж даю вам слово, ви помиляєтеся. Тоді я присягався не над цією реліквією, то був інший уламок животворного хреста, присланий мені турецьким султаном, який, мабуть, втратив частину своєї божественної сили через довге перебування в цього нечестивого. Хіба тоді менш як за рік не спалахнула війна з «союзом суспільного блага», хіба бургундське військо у спілці з усіма великими васалами Франції не отаборилося в Сен-Дені і хіба я не був змушений віддати Нормандію братові? Ні, боронь боже, щоб я ще колись давав брехливі присяги!

— Гаразд, гаразд, — відповів герцог. — Я й сам гадаю, що ви вже навчилися відтоді додержувати свого слова. А тепер скажіть мені одверто: чи виконаєте ви свою обіцянку і поїдете разом зі мною воювати з льєжцями й де ля Марком?

— Я вирушу на них з усіма васалами Франції і під розгорненою орифламою! — вигукнув Людовік.

— Ну, це вже занадто й навіть нерозважливо, — відповів герцог. — Досить буде присутності вашої шотландської гвардії та двох сотень ваших добірних описів, щоб довести, що ви дієте з своєї доброї волі. Надто велика армія могла б…

— Могла б справді зробити мене вільним, хочете ви сказати? — докінчив король. — Нехай буде так, визначте самі число мого війська.

— Ну, і щоб раз назавжди усунути прекрасну причину непорозумінь між нами, ви дасте згоду на шлюб графині Ізабелли де Круа з герцогом Орлеанським?

— Любий кузене, — відповів король, — ви доводите мою поступливість до краю. Адже ж герцог — наречений моєї дочки Жанни. Будьте великодушні, не наполягайте на цій вимозі, поговорімо краще про міста на Соммі.

— Моя рада обговорить це питання з вашою величністю. Я ж, з свого боку, — сказав герцог, — зовсім не піклуюся про збільшення своїх володінь, а тільки про відшкодування за заподіяні кривди. Ви самі втрутилися до справ моїх васалів, вашій королівській милості було завгодно подбати про одруження нашої підопічної. Ось тепер і одружіть її, ваша величність, з одним із членів своєї королівської родини, бо інакше всі переговори між нами буде припинено.

— Коли б я сказав, що роблю це залюбки, мені ніхто не повірив би, — відповів Людовік. — Отже, любий кузене, судіть самі, яке велике моє бажання догодити вам, що я не маю нічого проти цього шлюбу, коли його дозволить папа й коли обидві сторони дадуть свою згоду.

— Ну, а все інше улагодять наші міністри, — закінчив герцог. — Отже, ми знову друзі й брати!

— Хвала богові, — сказав Людовік, — який, тримаючи в своїй руці серця государів, із своєї милості схиляє їх до миру та поблажливості й не допускає до пролиття людської крові. Олів'є, — додав він пошепки, звертаючися до свого улюбленця, який постійно крутився коло нього, чекаючи його наказів, немов помічник біля чаклуна, — слухай-но, скажи Трістанові, щоб він швидше кінчав із цим бродягою циганом…

Розділ XXXIV

СТРАТА

— Тепер хвала богові, який дав нам можливість сміятися та інших смішити, і сором дурному буркотунові, що зневажає посаду блазня! Простий жарт, причому не найдотепніший, — хоч, мабуть, і не найгірший, коли розважив двох государів, — мав більше значення, ніж тисяча всяких державних доводів для того, щоб запобігти війні між Францією та Бургундією.

Так сказав ле Глор'є, коли після замирення двох государів, про яке ми докладно розповідали в останньому розділі, бургундську варту було виведено з Пероннського замку, короля випущено з лиховісної башти графа Герберта, і, на велику радість французів та бургундців, між герцогом Карлом та його сюзереном поновилася принаймні зовнішня форма дружби й довір'я. Проте Людовік, хоч з ним і поводилися, додержуючи належних церемоній, усвідомлював, що він усе ще викликає до себе підозру. Однак будучи розважливим, він удавав, ніби не помічає цього і почувається якнайкраще.

Тим часом, як це буває в таких випадках, поки головні дійові особи щасливо розв'язували свої суперечки, одна з другорядних осіб, заплутана в їхніх інтригах, з усією гіркотою відчувала на собі правдивість відомого політичного закону: великі пани, що для облагодження своїх справ користуються послугами злочинних елементів, згодом віддячують їм тим, що покидають їх напризволяще, як тільки вони стають не потрібні.

Такою жертвою в даному разі був Хайреддін Магрібін, якого слуги герцога передали королівському прево, а той передав своїм вірним помічникам Труазешелеві і Птіт-Андре, наказавши їм покінчити з ним якнайшвидше. Вони йшли обабіч нього — один із них немовби виконував роль Аллегро, а другий — роль Пенсерозо [260], а за ними посувалася нечисленна варта та натовп гультяїв. Так вони вели його (якщо вдатися до сучасного нам порівняння, наче Гарріка [261] поміж трагедією та комедією) до сусіднього лісу, де, щоб уникнути зайвого клопоту та всіх належних церемоній, вирішили повісити його на першому-ліпшому дереві.

Вони шукали недовго і скоро побачили дуб, який, за жартівливим виразом Птіт-Андре, був цілком гідний такого жолудя. Залишивши нещасного злочинця під достатньою охороною на табуретці, кати почали свої імпровізовані приготування до кінцевої розв'язки. Цієї хвилини Хайреддін, який пильно придивлявся до натовпу, зустрівся поглядом з Квентіном Дорвардом, що, як йому здалося, пізнав свого провідника-зрадника у викритому обманщику й пішов за натовпом, щоб бути свідком страти й упевнитися, чи він не помилився в своєму здогаді.

Коли кати сказали засудженому, що все вже готове, він зовсім спокійно попросив зробити йому останню ласку.

— Все, що завгодно, сину мій, коли це не суперечить нашим обов'язкам, — сказав Труазешель.

— Інакше кажучи, ви ладні подарувати мені все, крім життя? — спитав Хайреддін.

— Саме так, — відповів Труазешель, — і навіть більш від того, бо ти, очевидно, вирішив вшанувати наше ремесло і гідно померти, без зайвих кривлянь; я навіть готовий подарувати тобі ще десять хвилин, хоч нам і наказано не гаяти часу.

— Які ви великодушні, добродії, — мовив Хайреддін.

— Ще б пак! — відповів Птіт-Андре. — Ми навіть рискуємо дістати прочухана за таку поблажливість. Ну, нічого вже не вдієш. Я був би радий віддати своє життя за такого веселуна, за такого спритного, вправного, стійкого молодця, який до того ж збирається спокійно зробити останній стрибок, як і личить кожній чесній людині.

— А коли тобі потрібний сповідник… — сказав Труазешель.

— Або склянка вина… — додав його веселий товариш.

— Або покаянний псалом… — сказала Трагедія.

— Або весела пісенька… — сказала Комедія.

— Нічого мені цього не треба, мої добрі співчутливі друзі, — відповів циган. — Я просив би лише подарувати мені кілька хвилин, щоб переговорити з отим молодим лучником шотландської гвардії.

Кати вагалися; але Труазешель згадав, що Квентін Дорвард через різні обставини останнім часом користувався ласкою їхнього пана короля Людовіка, і дав свій дозвіл на розмову.

Коли Квентін підійшов на їхній поклик до засудженого злочинця, то здригнувся від жалю, побачивши його, хоч і знав, що той справедливо заслужив на такий вирок. Лахміття його блискучого герольдського вбрання, пошматованого зубами собак та подертого руками двоногих, що врятували його від лютості четвероногих, щоб відвести на шибеницю, надавало йому кумедного й жалюгідного вигляду. На його обличчі ще залишилися рум'яна і шматки фальшивої бороди, яку він причепив, щоб його не пізнали; смертельна блідість вкривала його щоки й губи, але в бистрому погляді блискучих очей світилася властива його племені спокійна рішучість, а страдницька усмішка, здавалося, кидала виклик самій смерті, до якої він був уже близький.