Відчай, стр. 17
— Ти запитувала командування? Де він був до того, як зник? З ким зустрічався? Адреси?
— Я писала всім… Я зверталася навіть до товариша Сталіна…
— Відповідали?
— Так… «Ніякої інформації не маємо»… Я писала й товаришу Берії… Тричі… Мене запросили на Кузнецький міст…
— Куди? — Ісаєв не зрозумів. — Що це?
— Це приймальня Міністерства державної безпеки…
— Ну? — спитав він нетерпляче й зрозумів, який нетактовний він з цим своїм вимогливим «ну?».
— Мені сказали, — Сашенька замовкла надовго, потім знову заплакала. — Мені сказали, що Сашенька пішов з власовцями…
— Це брехня, — відрубав Ісаєв.
— Я сказала те ж саме.
— Мені обіцяли з ним зустріч, любов… Або мені брехали, або ж він також сидить… Ти давно тут?
— Ні… Мене щойно привезли з Бутирок.
— Я запитую, чи давно тебе заарештували?
— Три місяці тому.
Зразу коли я повернувся, зрозумів Ісаєв; майже у той день…
— У чому тебе обвинувачують?
З її очей покотилися рясні сльози, що якось дивно молодили зморшкувате обличчя; невтішність властива дитинству чи юності, люди середнього віку та й старшого готові до втрат, у них не буває такого відчаю, як у хлопчиків чи дівчаток; ті ще занадто гостро відчувають несправедливість, свою беззахисність і малість, страшне протистояння величезного світу; згодом це минає; втрати змінюють людей.
— Спершу прийшла похоронка на вас… Потім про нашого Санечку написали… що він пропав безвісти… Це страшна ганьба, ви ж знаєте, яка це в нас ганьба… А я кінохроніку дивилася, бої за Будапешт, біг наш солдатик, а потім раптом зник, пряме попадання міни, хмарина, ямка, і сліду не лишилося від людини… А матері його «пропав безвісти»… Ні пенсії, ні допомоги…
— Саня живий. І він не зрадник, — повторив Ісаєв. — Будь ласка, вір мені, любов…
— Ви не називаєте мене на ім'я… Чому?
— Тому що в тебе два імені… Одне — Сашенька, а друге — Любов… У Латинській Америці до жінки звертаються — «Любов», «Амор»…
— А тепер я вам розповім правду, згодні?
— Звичайно. Тобі дозволили? Тебе не попереджали, що мені можна говорити, а що не можна?
Сашенька похитала головою:
— Ні, мене ні про що не попереджали…
— Я боюся, якщо ти відкриєш всю правду, побачення припинять…
— Мені сказали, що у вашій волі допомогти мені…
— Якщо я зроблю те, що від мене вимагають, тебе випустять? Тобі це сказали?
— Не випустять… Ні, взагалі випустять… Просто не в табір відправлять, а зашлють — з правом працювати за спеціальністю…
— Ти ж поет, — Ісаєв нарешті зміг посміхнутися. — Це не спеціальність, любов…
— Я вчитель російської мови у початкових класах жіночої школи, Максимчику…
— Ввели роздільне навчання?
— І формочки… Як у гімназистів…
Не розуміючи до пуття навіщо, він сказав:
— Дуже давно я провів ніч у Харбіні з Сашею Вертинським… Він співав зворушливу пісню: «И две ласточки, как гимназистки, провожают меня на концерт»…
— Я чула цю пісню… Він часто виступає…
— Де?! В Москві?!
— Звичайно, — Сашенька витерла очі долоньками. — Він же повернувся… Йому все простили… Він дуже популярний у Москві…
— Ти побачиш Саню, — повторив Ісаєв. — Тільки будь молодчиною, добре?
— Максимчику, вам про мене нічого не говорили?
— Ні.
Сашенька глибоко, тремтливо зітхнула; Максим Максимович відчув, як тяжко їй переступити в собі щось; бідолашна, вона хоче мені признатися в тому, чого не могло не статися за чверть століття розлуки; він збагнув, що мусить допомогти їй:
— Любов, хоч би що було з тобою, з ким, би тебе не зводило життя, я любитиму тебе так само, як любив.
І сталося чудо: її старече обличчя раптом освітилося таким щастям, такою пасхальною надією, що він нарешті зміг побачити колишню Сашеньку, ту, що жила в його пам'яті всі ці роки.
— От зараз ти стала надзвичайно красивою, — сказав Ісаєв. — Такою, якою жила в мені весь час нашої розлуки…
— Максимчику, — голос її урвався, затремтів; вона різко відкинулась, розправила плечі, йому вмить передалася її струнна напруженість. — Любов, — вона всміхнулася через силу, — ви вірите мені?
— Як собі…
— Ви вірите, що я кохала, кохаю і кохатиму вас, і помру з вашим ім'ям у серці?
— Ця фраза — бумеранг, — Ісаєв теж усміхнувся через силу.
— Ми ніколи не житимемо разом, Максимчику… Я постаріла… Ви ж зберегли силу й молодість… Ви ще дуже молодий, а я страшенно ненавиджу, коли щось робиться з примусу, — хоч би там що… Як Господь поможе, ми завжди будемо друзями… Я вдячно й щасливо любитиму вас… Це буде брудно, коли я дозволю вам бути зі мною… Ви проклянете життя, Максимчику… Воно стане нестерпним для вас… Рівність мусить бути першоосновою стосунків… А ще я ненавиджу, коли мене жаліють… Так от, коли мені сказали, що ви загинули, а Санечка пропав безвісти, я пустилася берега… Я запила, Максимчику… Я стала алкоголічкою… Так, так, справжньою алкоголічкою… І мене поклали до лікарні… Врятував мене лікар Геліович… А коли виписали, він переїхав до мене, на Фрунзенську… Він був прописаний у своєї тітки, а забрали його в мене на квартирі… Через тиждень до мене прийшли з обшуком — при арешті обшуку не робили, він же не прописаний, та й ордера не було… Мене попросили віддати всі його записи й книжки. Я відповіла, що речі його у тітки, мені нема чого віддавати… Мене попросили розписатися на якихось паперах, я розписалася, почався обшук, і в матраці, в Санечкиній кімнаті, знайшли записні книжки, долари, брошури Троцького, книжку Джона Ріда, «Азбуку комунізму» Бухаріна… І мене заарештували… Як пособницю ворога народу… Зрадника батьківщини… А вчора слідчий сказав: коли я попрошу вас виконати те, що від вас жде командування, мене вишлють… І я зможу спокійно працювати… А нещасного, дуже доброго Геліовича, якого я зовсім не люблю, не розстріляють, а відправлять у табір…
— Бідолашненька ти моя, — прошепотів Ісаєв, — любов, Сашенько, ніжність…
— І всі твої ордени, коли робили обшук, забрали… Мені ж вручили їх — орден Леніна і два Червоні Прапори…
— Ти щось підписала на допитах, Сашенько?
Двері камери різко відчинились, вбігли два наглядачі, підхопили Сашеньку легко, мов пушинку, і винесли з камери.
— Нічого не підписуй! — крикнув Ісаєв. — Чуєш?! Буде гірше! Терпи! Я допоможу тобі! Тримайся!
Сергій Сергійович, який стояв біля дверей, сказав: — Вона знепритомніла… Не кричіть марно, все одно не почує… Ну що ж, ходімо? А то без пшоняної каші залишитесь, час баланди…
9
А біля камери стояв той важний, в душі непорушний чоловік, що сидів за столом-бюро в приймальні Аркадія Аркадійовича.
— Добрий день, Всеволоде Володимировичу… Генерал запрошує вас пообідати. — Слідчому, який виструнчився, сухо кинув: — Ви вільні.
Коли піднімалися в ліфті, чоловік спитав:
— Як поводився слідчий сьогодні? Був тактовний? Коректний?
— Цілком… Пережити таке горе…
— Яке горе? — чоловік спохмурнів.
— У нього батько переніс тяжкий інфаркт… Зараз стало краще, от він і перестав бути таким роздратовано-забудькуватим…
— Так, так, — неуважно погодився чоловік. — Як добре, що ви поставилися до нього поблажливо, батько це батько…
А в німців такого проколу не могло статися, подумав Ісаєв. Мабуть, цей хльост не посвячений у деталі гри, інакше він поспівчував би Сергію Сергійовичу — смерть батька, горе… Цікаво, напише він рапорт про нашу розмову чи ні? Якщо напише, його звільнять з роботи, це точно… А ще, цікаво, як він поводитиметься, якщо я скажу йому про цей прокол? Ти думаєш використати його, спитав себе Ісаєв. Даремно, не вийде. Він переконаний, що служить Ідеї і що я справді ворог. Сергій Сергійович на першому допиті сказав, що тепер час інший, марно нікого не саджають, єжовщину викорчував товариш Берія за вказівкою Вождя; без явних доказів і показань прокуратура зараз не дасть санкції на арешт… Які на мене можуть бути докази чи показання? Та й посадили мене, як з'ясовується, тільки для того, щоб включити в комбінацію по Валленбергу… В теплохід сунули від розгубленості, я ж без упину твердив: «Швидше беріть Мюллера, ради бога, товариші!» В «Лондоні» намагалися зламати, на дачі почали справжню гру… І ні слова про Мюллера… Чому? Якби мене зразу відвезли додому, я пішов би на будь-яке завдання; ми розумнішаємо в камерах, на волі живемо ілюзіями… «Відвезли додому», зло повторив він; квартира опечатана. Сашеньку мучать у Бутирках, примушуючи вчити те, що вона повинна мені сказати… Бідолашна моя, ніжність… А якби ти приїхав раніше? І тебе не кинули б у камеру? І ти дізнався б її адресу й прийшов до неї? І побачив у її квартирі цього самого лікаря Геліовича?