ТАРС уповноважений заявити…, стр. 7

— Є тут один цікавий персонаж. Джон Глебб, комерсант, так би мовити. З ним досить часто зустрічається Зотов.

— Хто?

— Андрій Андрійович Зотов, інженер-корабел, я вже казав вам про нього. Я його попереджав, що Глебб, можливо, зв'язаний із службами, а він тільки покепкував: «У вас така робота — в кожному бачити црушника».

— Правильно покепкував. А що він за людина? Претензій до нього у вас нема?

— Нема. Рубає з плеча, лається, але я певен — чесний.

— Лається? А чого ж він лається?

— Та всі ми лаємося — тільки один тихше, а другий голосніше: і нехлюйство наше, і перестраховка, і ледарство, і роздуті штати, і бюрократизм.

— Правдолюб? — згадавши Дмитра Степанова, посміхнувся Славін.

— Ви вкладаєте в це слово негативний зміст?

— А можна? — здивувався Славін. — До речі, хто стежить за тим, щоб вчасно надходили поставки до Нагонії?

— Зотов. Тут, у Луїсбурзі, наші судна, йдучи до Нагонії, запасаються на весь рейс: там же нічого немає, порти колонізатори практично демонтували.

— Він давно тут?

— Третій рік. Уже сім місяців живе один. Дружина повернулася до Москви. Недавно він сам літав до Москви.

— Вона що, не витримала тутешнього клімату?

— Ні, не в цьому справа… Щось у них зламалося, здається.

— Як би встановити, яким рейсом повернувся Зотов?

— Дуже просто. Два рейси на тиждень, п'ятниця й вівторок…

— А чому не вівторок і п'ятниця? — спитав Славін. Він любив тести, це допомагало йому збагнути реакцію співбесідника: декому втокмачуєш цілу годину, а він — як деревина, а на іншого тільки глянеш, і по очах видно — все зрозумів.

— Тому що п'ятниця — зручніша для відліку, — відповів Дулов, — за нею йдуть дні відпочинку.

— Тенісні корти, до речі, у вас є?

— В «Хілтоні».

— А де ж там? Я щось не помітив.

— У підвалі. Там кондиціонер, чудове покриття.

— Ви граєте?

— Вболіваю.

— За кого?

— Зараз за польського консула, а раніш вболівав за дружину Зотова — вона грала майстерно.

— Скажіть, а Зотов давно зустрічається з Глеббом?

— Давно. Вони познайомилися місяців через три після приїзду Зотова. Мабуть, років два з половиною, не менше. Глебб не пропускає жодного нашого прийому, його в нас чимало людей знає.

— Зотов розмовляє по-англійськи?

— І по-іспанськи, і по-португальськи — освічений чоловік.

— Він вам подобається, — мимохіть зауважив Славін.

Дулов зрозумів, що мова про Зотова зайшла не просто, і він, все-таки відкинувши, наче той щиглик, голову, втупився в Славіна очима-намистинками й відповів:

— Так, він мені подобається.

— Добре, що ви не сказали: «У нас до нього немає претензій», молодець. Зотов п'є?

— Ні, але він уміє пити.

— Тобто п'є? — повторив Славін.

— Ні. Він уміє пити, — вперто повторив Дулов. — Він може багато випити, але ніколи не буває п'яний. Звичайно, він не якийсь там тишко, я можу судити лише з того, як він п'є на прийомах.

— Ще не завів коханки після того, як поїхала дружина?

— Я думаю, вас неправильно про нього інформували, Віталію Всеволодовичу.

— А мене про нього тільки ви й інформували, Ігоре. Я нічого про Зотова досі не знав. Як він проводить дозвілля?

— Їздить по країні. Зібрав цікаву бібліотеку.

— Наші книжки тут легко купити?

— Тепер — нелегко. Всі вже знають, що в Москві хорошої книжки не добудеш, тому й купують тут. У нього багато книжок про мистецтво й про тутешній живопис.

— Музей, до речі, працює? Книги про живопис Африки купити можна?

— Музею немає. Книги про художників Африки видають у Парижі та в Лондоні. Може, ви хочете поговорити з ним?

— Неодмінно поговорю. Тільки не зразу, гаразд?

— Звичайно, вам видніше, Віталію Всеволодовичу.

— Тепер ось що, Ігоре… Ніхто з ваших не зустрічав у «Хілтоні» російських емігрантів? Може, до них хто-небудь звертався — ну там горілка, пластинки, сувеніри…

— У «Хілтоні», Віталію Всеволодовичу, білих працює лише чоловік шість, решта — африканці. Бармен, знаю, білий, француз. Його звуть Жакоб, шпигун, сучий син, усім служить, надзвичайно привабливий хлопець, крім нього, є ще білий метрдотель, Ліндон Уїльямс… Більше нікого не знаю…

— Ви з Глеббом вітаєтеся на прийомах?

— Звичайно.

— Коли в нас передбачається коктейль чи прийом?

— У суботу.

— Слід було б простежити, щоб Глеббу надіслали запрошення.

— Добре. Ви про це попросите?

— Навіщо? Я приїхав, бо згадав старину: на фронті був воєнкором… Ви вже самі про це потурбуйтесь, гаразд? І познайомте мене з Глеббом.

— Але ж він знає, хто я.

— Ну то й що? Чудово.

— Воно, звісно, чудово, тільки він може здогадатися про вашу нинішню професію. Зчинять галас у пресі…

— Нехай не лізуть до наших людей — чи вдома, чи тут, за кордоном, — мені тоді не треба буде сюди приїздити, — твердо сказав Славін. — Вони ж починають перші, вони — підкрадаються до тих проблем, які входять у прерогативу державної безпеки. Нехай не лізуть до наших, — повторив Славін, — ми тоді сидітимемо собі в Москві.

— Отак просто й пояснити? — Дулов усміхнувся.

— А чого ж? Навіщо притемнювати? В конспірації теж треба знати міру.

— Спробуємо.

— Парамонов, до речі, ніколи на прийомах не бував?

— Ні, Віталію Всеволодовичу, він же не дипломат…

— А може, коли випадково потрапив?

— Цього не було, — впевнено відповів Дулов і зітхнув. — Та ще при нашому кошторисі, кожна пляшка на обліку.

… Запитання Славіна, одверто кажучи, не сподобалось

Дулову — лобові запитання, без гри, трохи відгонить схемою.

Зате відповіді Дулова Славіну сподобались: він любив людей, які вміли відстоювати власну точку зору, хоч — тут від інтонації багато чого залежить — краще б для нього було підстроїтися під приїжджого, та ще такого звання й рівня.

Константинов

Проскурін розіклав перед Константиновим на великому темно-горіхового кольору столі для засідань десять аркушів паперу, на яких було видруковано найменування міністерств і відомств, так чи інакше зв'язаних із поставками в Нагонію.

Константинов швидко переглянув сторінки й трохи роздратовано сказав:

— А ще конкретніше можна?

Проскурін знизав плечима:

— Я тут прикинув. Коло звужується. Залишилося всього кілька чоловік.

— А скільки з них мають доступ до секретних документів?

— Дванадцятеро.

— Установочні дані підготували?

— Підготував.

— Є таке, що може насторожити?

— В мене до жодного з них немає претензій.

— Претензій? — перепитав Константинов. — І не може бути претензій до радянських людей. Або факти, або — нічого.

— Я виходив з наших сьогоднішніх критеріїв.