ТАРС уповноважений заявити…, стр. 36

— Я це тільки й роблю — з ранку до ночі, бос.

— Коли ви припините тицяти в ніс цим «босом»? Скільки разів я просив називати мене на ім'я!

— Я мазохіст, бос, мені дає втіху самоприниження.

— Як ви думаєте підсунути їм інформацію на Зотова? Глебб закинув руки за голову, потягся і чомусь засміявся:

— Я сподіваюсь на випадок, бос. І, крім того, я дуже злопам'ятний, нікому не прощаю образи. Нікому.

Лоренс уважно подивився на Глебба з-під кошлатих сивих брів і сказав замислено:

— Злопам'ятність — погана риса, Джон, а надто в нашій професії. Розвідник повинен трепетно любити свого супротивника, лише тоді він задушить його.

ПОШУК — VI

Режисер Голлівуду Юджин Кузанні познайомився з Степановим три роки тому на фестивалі в Сан-Себастьяні. Він привіз туди свою документальну стрічку про Південний В'єтнам; Степанов, який щойно повернувся від партизанів Лаосу і В'єтнаму, був членом жюрі.

Картина Юджина йому сподобалась: американець знімав точно й спокійно, без викрутасів. Головна його ставка — монтаж. Він у дечому йшов шляхом двох різних майстрів: Якобетті, його «Собачого життя», і Романа Кармена. Він поєднував несумісне: пологи під бомбами «фантомів» і заняття в школі рок-танцю; розстріл в'єтнамського юнака і лекцію про дірки в космосі, яку читав зачарованим слухачам-студентам патлатий професор з дитячими очима, що випромінювали доброту; концерт партизанської самодіяльності й наркоманів Берклі.

Якось у барі «Іберія», — там збиралася вся кіношна публіка й зіваки, що приходили подивитись на знаменитостей, — Степанова познайомили з Кузанні.

— Не те прикро, що мене завалять, — сказав Юджин, — у цьому я не маю сумніву; прикро те, що вищу нагороду віддадуть Еусебіо, а він фашист, сволота, він язиком лиже простату їхньому генералісимусу.

— Ви маєте на увазі фільм про Сантьяго де Компастелла? — спитав Степанов.

— Так. Хороший фільм, але шкода, що зробив його негідник, який раніше прославляв «Голубу дивізію».

— Не такий уже й хороший цей фільм для першої премії.

Юджин засміявся:

— Це ваша особиста точка зору? Чи думка члена жюрі?

— Тейк іт ізі, — хмикнув Степанов.

… Наступного дня, зустрівшись у кулуарах з колегами, Степанов переконався, що Юджин казав правду: дирекція фестивалю обробляла членів жюрі, — називали Еусебіо як майбутнього лауреата; в газетах щодня з'являлись інтерв'ю з ним; наймані критики писали аж надто хвалебні есе.

Але Іспанія — країна незвичайна; Степанов якось пожартував у Тбілісі: «Хлопці, ви справді з басками брати, та й взагалі з іспанцями; і в них, і у вас усе вирішує гарно проголошений тост на бенкеті».

Степанов зібрав знайомих газетярів.

— Друзі, — сказав він, — я піклуюсь зараз не про росіянина, а про американця. Він, цей американець, бідний, він зробив першу картину, він не член компартії, він просто чесна людина. Я хочу, щоб ви подивилися його стрічку й написали про неї правду.

Потім він зустрівся з директором фестивалю — ввечері, у своєму номері (іспанці насамперед цінять престиж; якщо ти член жюрі, то повинен жити не в номері, а в апартаментах, і в холодильник треба ставити не пляшки з пивом, а справжнє віскі, джин і пляшки росадо з Наварри, — це подобається іноземцям, бо його прославив Хемінгуей. Створивши таку престижність, іспанці самі ж потрапляють під її магію — смішно, але це так). Випивши по ковточку вина — іспанці п'ють найменше в світі, — Степанов сказав:

— Дорогий друже, наша розмова має бути суто довірчою…

— Я знаю, — відповів директор фестивалю. — Ви ставите на Кузанні; в мене є свої люди в газетах, вони мене інформують негайно. Ви не виграєте, сеньйор Степаноф, Сан-Себастьян хоче бути святішим за папу Римського. Недобре, звичайно, порівнювати Вашінгтон з Ватіканом, але нічого не вдієш. Наші люди не зважаться дати премію фільму хоч і американському, але спрямованому проти американських позицій.

— Це не так, — сказав тоді Степанов, — Кузанні виступає саме з істинно американських позицій. Повірте мені, через рік-півтора йому дадуть національну премію Америки.

— В Америці немає національних премій для хронікального кіно, а «Оскар» вони дають тільки художнім фільмам… І, крім того — я зовсім не певен, що через рік-два війна у В'єтнамі скінчиться.

— Вона скінчиться раніше, запевняю вас, я пробув у них півроку, я знаю, що кажу.

— Я хотів би вам повірити, я поважаю вашу думку, мені хотілося б — і чим далі, тим більше — дружити з вами, — я маю на увазі вас як представника країни, не тільки як сеньйора Степанофа, але не ставте мене в скрутне становище. Я не можу вас підтримати, занадто багато людей включено в роботу: Еусебіо одержить золоту медаль, це вже вирішено.

— Мені буде нелегко готувати громадську думку в Москві, — тихо сказав Степанов, закурюючи, — під час нашого фестивалю, коли ви привезете туди свої картини. Коли іспанець одержить премію в Сап-Себастьяні — це одна справа, а коли його відзначить Москва — зовсім інша…

— Москва нічого не дасть Еусебіо, бо він знімав картину про ветеранів «Голубої дивізії».

— Берланга брав участь у війні, він був солдатом «Голубої дивізії», а ми піднесли його «Ката».

Директор фестивалю зітхнув:

— Сеньйор Степаноф, одна справа — брати участь у війні, інша справа — підносити її засобами мистецтва. Добре, якщо я привезу три стрічки молодих документалістів, ви гарантуєте мені одну золоту і одну бронзову медалі?

Степанов заперечливо похитав головою:

— При всіх наших вадах і дивацтвах призи на фестивалі все-таки ми даємо, а не гарантуємо.

Директор присунувся до Степанова, поманив його до себе і шепнув на вухо:

— Я вам не вірю…

Він підвівся, походив по апартаменту, найнятому дирекцією фестивалю для Степанова, заглянув у ванну, подумав, скільки ж може коштувати цей номер, і сам собі відповів, що не менше п'ятдесяти доларів, потім повернувся на місце й сказав:

— Я гарантую вашому американцеві заохочувальну премію преси…

— Мало.

— Ви збожеволіли! Мені це коштуватиме крові! Думаєте, легко вмовити бюрократів з міністерства інформації і туризму?! Я змушений буду знайти ходи, а це не так просто.

— Адже Кузанні слід було б дати золото, але ви боїтесь реакції Вашінгтона, то дайте йому срібло — це буде хоча б зрозуміло, — всі зрозуміють, чому ви не вчинили справедливо. А якщо ви дасте йому премію преси, потім, не в Іспанії звичайно, знімуть галас: задавлена франкістською цензу…

— Тсс! — директор знову схопився з крісла. — Сеньйор Степаноф! Навіщо ж так… Генералісимо — батько всіх іспанців, і в нас нема ніякої сваволі цензури.

— Розумію, розумію, — погодився Степанов, — я кажу, що почнуть писати газетярі за кордоном, і не в мене на Батьківщині — ті ж французи почнуть перші, вони симпатизують в'єтнамцям, тому вчасно вийшли звідтіля…

… Словом, Юджину дали бронзову нагороду, і це відкрило йому шлях до великого кіно: американці — так само престижні, як і іспанці, але для них найголовніше — це визнання за кордоном; як кожна велика нація, вони погано бачать пророків у своїй вітчизні.

Відтоді щоразу, коли Степанов прилітав у Штати, Юджин, якщо він був дома, в Сан-Франціско, кидав усі свої справи й мчав до Вашінгтона — допомагав Степанову добувати візу (тому не дуже дозволяли приїздити на західне узбережжя й на південь), часто подорожував з ним разом, давав свою машину й ключі від холостяцької квартири в Грінвідж Вілледж.

Двічі Юджин побував у Росії; обидва знали позицію один одного — Степанов був комуністом, Юджин активно симпатизував республіканцям; деякі питання вони виключили із сфери суперечок — однаково не переконаєш. Але вони твердо вірили, що можуть цілком покластися один на одного, а найбільше, коли йшлося про те, щоб допомогти зближенню двох народів.

От саме йому, Юджину Кузанні, й послав телеграму з Нагонії Дмитро Степанов.