ТАРС уповноважений заявити…, стр. 21

— Я їду шаргінські поставки взаконювати.

— Знаєте Леопольда?

— Тільки прізвище…

— Свята людина. Мцирі. Я чому спитав, від кого їдете… Подумав, може, посприяєте: на півжигуля назбирав грошей, а треба ж на другу половину заробити. Я ще років на два поїхав би попрацювати за кордон. Леопольд обіцяє, але, знаєте, людина він маленька, всього лише економіст, а по вашому обличчю видно, що вагу маєте.

— Тобто як?

— А цього не поясниш, це тільки відчути можна.

— Давно повернулися з відрядження?

— Недавно.

— Країна цікава?

— Нічого собі. Там що добре? Можна радіоапаратуру за зниженими цінами купити, прямо з Гонконгу. Текстиль непоганий. Взуття, правда, нікудишнє. Кажуть, в Іспанії взуття дешеве, за десять баків [3], кажуть, можна класні баретки взяти. — Парамонов закрив капот. — Все, можете спокійно їздити, але бошівські проводи все-таки купіть, горя не знатимете.

— Спасибі за пораду. У вас тут води холодної немає?

— В буфеті мінеральна.

— А яка? Мені тільки «Слов'янівську» можна, в мене виразка шлунка.

— А біс його знає, яка в них є. Яку завезуть. Олечці вітання передайте, нехай тільки не дуже ганяє, аж надто відчайдушно вона їздить…

— Передам. Ви її вчили їздити?

— Ні.

— Чоловік?

— Вів був проти. Дуже боявся, що вона попаде в аварію, там ганяють машини на страшній швидкості, не то що в нас.

Константинов витяг з портфеля пляшку джину й подав Парамонову:

— Спасибі, Михайле Михайловичу.

— Та що ви, — відповів той, але пляшку, озирнувшись, узяв.

— Я, по-моєму, з Зотовим зустрічався, — сказав Константинов, сідаючи в машину. — Він трохи накульгує, здається?

— Еге ж.

— Хороший чоловік?

— Паскудний. Правильно Ольга зробила, що покинула його.

— Чому?

— Зануда. Те йому не так, це не так. Я його машину останнім часом відмовлявся ремонтувати. Прискіпується до всього, перевіряє, ніби з пройдисвітом має справу: принюхується, як автоінспектор. Воно так буває: декому ця горілка заважає, один божеволіє від склянки горілки, а в другого очі веселішими стають та й робота йде на лад.

— Він сам, по-моєму, добряче випиває.

— Ні, не треба казати чого немає, він не п'є, може одну чарчину вихилити. Правда, може й літр видудлити, але по ньому не видно, наче й у вічі не бачив, і не на радість це йому: в колонії таємниць нема, все одне про одного знають…

— Невже все? — хмикнув Константинов і увімкнув запалювання. — Все одне про одного знати не можуть. Людина сама про себе не все до кінця знає. Спасибі ще раз, до зустрічі.

Славін

Славін усе зрозумів, коли троє поліцейських пройшли повз нього в супроводі портьє й відчинили двері тієї кімнати, де працював Белью: кімната без вікна, над головою — труба кондиціонера, душно: на верстаку закріплено лещата, інструмент розкладено на шкіряному фартусі, причому розкладено так, що відразу можна здогадатися — росіянин працював: безлад був незвичайний, натхненний, можна сказати, так тільки наш робітник старається, забуваючи про час, про все на світі; потім похопиться, гляне на годинник — пізно вже, кине все, як є; німець або ж американець складе інструмент за п'ять хвилин до кінця роботи, в нього годинник у мозок вмонтовано, зайвої хвилинки не змарнує, вона, як долар, має ціну.

— Де ж ваш умілець? — спитав Славін у портьє. — Мені сказали, що тільки він може допомогти мені полагодити ракетку…

— Умільця вбили, — відповів той, але один з поліцейських так глипнув на нього, що портьє, ніяково кашлянувши, одвернувся від Славіна, одійшов у куток, підсунув табуретку й сів.

— Встаньте, — сказав той самий поліцейський, — і нічого не чіпайте руками.

Славін пішов до себе в номер, відчинив балкон, сів у шезлонг, з хрускотом потягся.

«А я тебе недооцінив, Глебб, — подумав він. — Ти вдарив мене. Сильно вдарив. Але цим ударом ти підтвердив, що ви завербували в номері когось із наших, тепер це вже безперечно. Виходить, Белью писав правду. Тепер ніхто не може тицьнути пальцем в одну з тих фотографій, які лежать у мене в кишені.

Славін спалив у ванній фотографії, які взяв уночі в посольстві, попіл розтер у руках, злив водою, попирскав спреєм, щоб не пахло горілим папером, повернувся на балкон.

«Потрібна точна, вивірена дезінформація, — зрозумів нарешті Славін. — Я повинен заспокоїти Глебба, бо інакше я не виконаю завдання, все піде нанівець, ми не знайдемо шпигуна. І в цьому мені може допомогти лише одна людина — Дік. Я повинен — через нього — запевнити Глебба, що пішов я в ресторан минулої ночі зовсім випадково, просто це була п'яна безглузда випадковість. Белью я не бачив, просто не міг бачити. Я повинен переконати його, що він даремно злякався мене. Я зможу це зробити, коли відкрию Полу частину правди. А він зрозуміє, що Глебб — з ЦРУ, це теж мені стане колись у пригоді».

В барі майже нікого не було. Пол Дік прийшов похмурий, брезклий, руки в нього трусились.

— Алкоголізм — хвороба соціальна, Іване, — зітхнув він. — Принаймні ця версія дозволяє мені пити з самого ранку. Ви щось хильнете?

— Каву. Хочу поганяти на корті… Послухайте, а чому ви мене називаєте Іваном?

— Для мене всі росіяни Івани. Це ж чудово, коли націю визначають іменами. Нас, наприклад, Джоном не називають, а жаль.

— Чому?

— А тому що ми йдемо врізнобіч, кожний за себе, у нас нема єдиної спрямованості. Ви ж моноліт, як вам скажуть, так і робите.

— Толстого перечитайте, Пол, Достоєвського… Не треба вважати націю отарою баранів, яка німо виконує наказ. Читайте російську літературу.

— Література все бреше. Вона напускає туману. Коли почитаєш Діккенса, то виходить, що британці найсентиментальніша нація. А вони сипаїв у цей час з гармат розстрілювали. Мопассан писав правду про французів: пригадуєте, як один братик другому руку відрубав, аби тільки сітку зберегти, рибальську сітку. А ми: «Французька легкість, французька легкість!» Вони ж наймеркантильніші люди на землі, ці французи. А Гете з його «стражданнями Вертера»? В Майданеку його співвітчизники людей палили…

Пол обернувся до офіціанта, що стояв у нього за спиною, ледь зігнувшись, і замовив:

— «Владі мері» — мені, каву — джентльменові.

Офіціант, уклонившись, відійшов; Пол Дік закурив, зайшовся кашлем, на очах виступили сльози, обличчя стало багряним.

— Навіщо ви губите себе, Пол? — запитав Славін.

— А я вже загинув, Іване. Це я так собі тішусь на прощання.

— Не поспішайте гинути. Ще рано. Життя неймовірно цікаве…

— Е… Знаєте, чому загинув Стейнбек? Його ж зі світу Хемінгуей зжив. Так, так. Він страшенно заздрив Хемінгуею: не в літературі — в житті. Він і у В'єтнам поліз, щоб хоч якось поквитатися з Ерні: лаври воєнного кореспондента спати йому не давали, нема тепер Іспанії, нема республіканців, то хоч в Азію, але туди, де стріляють, де хоч трохи можна потішити себе небезпекою. І мене теж згубила заздрість, я всім заздрив, розумієте? А це спопеляє…

— Хочете, запропоную сюжет?

— Хочу.

— Дайте слово, що не продасте мене.

Офіціант приніс склянку горілки з томатним соком і каву. Пол Дік випив, і зразу ж лоб його змокрів.

— А тепер я можу з вами розмовляти. Синку, принеси мені ще одну склянку, тільки хай покладуть більше льоду… Ну, даю слово.

— Сьогодні вночі через мене вбили людину.

— Ідіть ви під три чорти.

— Далеко йти.

— Ну, розкажіть, як це сталося?

— Пригадуєте, я вчора ходив до ресторану? Хотів почастувати вас коктейлем по-російському?