Бомба для голови, стр. 65

Уночі в нього була істерика. Дорнброк узяв сина на руки й шепотів йому якісь ніжні, незвичайні слова — зараз він не міг пригадати цих слів. Він просто відчував зараз, які то були ніжні слова. Він сказав тоді синові, що вони завжди житимуть утрьох: Ганс, Карл і тато.

Боже, як тоді хлопчик цілував його, як він обнімав і терся щокою об його вухо! Це в них була така гра: тертися носом об вухо й шепотіти якісь смішні, вигадані слова…

Ганс любив, коли батько читав йому. Він це любив, коли зовсім маленьким слухав казки братів Грімм і Андерсена, і, коли виріс і вчився в школі, він усе одно просив батька прочитати йому і дивився своїми величезними голубими очима кудись поверх батькової голови, не зразу помічаючи, коли батько замовкав, милуючись сином. «У нього свої мрії, — думав Дорнброк, дивлячись на обличчя хлопчика. — І нехай вони будуть не такі сумні, як мої в пору мого дитинства».

Дорнброк зупинився біля вікна і припав лобом до шибки. Мрячив дощ. Шибка була холодна, і по ній наввипередки бігли дощові краплі, зливаючись у цівочки, які стрімко й ламко міняли напрям, і Дорнброк подумав, що зараз йому стало б легше, якби він зміг заплакати. Але він давно розучився плакати: коли інші люди знаходили вихід горю в сльозах, він ціпенів і, заплющивши очі, сидів непорушно годинами. Так було в ті дні, коли загинув Карл; так само було, коли росіяни ввійшли в Берлін…

«У чому я винен перед тобою, хлопчику мій? — питав він себе і бачив обличчя Ганса, бліде, змарніле, з синцями під очима. — В чому? Я жив для того, щоб працювати. Я присвятив себе тобі. Я відмовився від любові, бо мені потрібні були тільки твоя любов і твоє щастя. Але, мабуть, я не маю права вимагати від тебе того, чого я завжди вимагав від себе: відповідальності, величезної, щохвилинної відповідальності за діло… Ти прийшов до того, що я створив. Я не провів тебе через труднощі, через нестатки, і тому для тебе ніколи не було щастям мати автомобіль, яхту чи літак. Для тебе ці блага, які здаються казковими іншим людям, прийшли як належне. Ти не знав шляху до блага. Ти благом користувався. І лише тому ти став думати про засоби. Мета для тебе була схема, бо це була не твоя мета. І, можливо, я став твоїм ворогом, коли просив тебе залишити спорт і журналістику і благав увійти в діло. Так, у цьому я винен перед тобою, більше ні в чому. Хіба можна винуватити мене в жорстокості в ставленні до одного чи до десятка людей, коли я хочу блага всім німцям? У цьому полягає вища логіка боротьби — це повинно бути зрозуміло будь-якій людині, яка вихована на відповідальності перед країною, перед нацією, перед богом».

Дорнброк підійшов до телефону й натиснув на пульт вмикання апарата в мережу: він вирішив подзвонити Бауеру.

«А я не знаю його телефону, — раптом зрозумів він. — Я взагалі не знаю телефонів: дзвонять же тільки мені. Від мене дзвонить секретар».

…На столі під великим товстим склом лежав список членів спостережної ради його концерну: Людвіг Ерхард, колишній канцлер; Герман Абс, власник німецького банку; Фріц Шефер, який очолював міністерство юстиції; генерал Хойзінгер… І жодного телефону — лише імена.

Він раптом заквапився і відчув, як його проймає страх. Він був непевний, цей страх. Дорнброк навчився нічого не наказувати, тільки в окремих випадках підписував документи, та й то лише ті, які мали загальний характер: усі конкретності уточнювали потім експерти й радники. Вони детально розробляли й запроваджували в життя ту загальну концепцію, яка полягала в обтічних формулюваннях вихідних положень.

«Я не мав права посилати його на Схід, — зрозумів Дорнброк. — Це робота для Бауера або Айсмана, а я хотів силою провести Ганса через гіркий тягар відповідальності за майбутнє. В цьому я винен перед хлопчиком».

Дорнброк вийшов, майже вибіг з дому, довго шукав таксі, потім докладно пояснював шоферові, куди його треба відвезти, — він запам'ятав будинок Люса, де розмовляв із сином. Вулиці ще були безлюдні, хоча світанок уже оповив місто світлим серпанком і сонце мріло за низьким, у набряклих хмарах небом.

Задихаючись, він прийшов до того будинку, де дві години тому лишив Ганса й Бауера. Дорнброк натиснув на кнопку дзвінка, і чим далі він натискував на цю маленьку червону безмовну кнопку, тим страшніше ставало йому, і він побачив себе збоку — старого чоловіка в зім'ятому піджаці і в стоптаних черевиках на безлюдній вулиці, і йому стало до болю жаль себе, і він уперше за останні шістдесят років заплакав…

«Хм… хм… раніше це називалося «наближається розв'язка»

— Доброго ранку, пане прокурор… Говорить Гельтофф. До вас їде мій експерт Гаушенбах як свідок. Його думка про балістичну експертизу не збігається з висновком інших експертів. Я порадив йому поїхати до вас, бо я, на жаль, далекий від науки…

— Практика — це теж наука, майоре.

— Ви мене улещуєте, пане прокурор.

— Ви ж не представник фірми по продажу авторефрижераторів, щоб я улещував вас. Тільки хай він не приїжджає до мене о десятій годині — яв цей час буду зайнятий.

— О десятій він його чекає, — сказав Холтофф, поклавши трубку. Айсман посміхнувся:

— Як тільки Штірліц увійде до нього, твої люди входять слідом за ним і вимагають у Штірліца документи: він пішов учора в Східний сектор з радянським паспортом — тепер це безпрограшна партія. Привід для арешту: він спрямовує слідство по неправильному руслу. Він партнер Кочева в грі КДБ проти нашої республіки. Зразу ж після того як твої люди затримають Штірліца, в кабінет увійдуть хлопці з поліції. Потім з'явишся ти, даси показання, що Штірліц приходив до тебе як давній друг по партії і по роботі в СД. Якщо ж до тебе причепляться за те, що ти змінив прізвище — а воно, мабуть, так і станеться, — тобі буде виписано чек на десять тисяч марок. Ти підеш у відставку, не чекаючи рішення наших нікчем. Підтвердиш, що він приходив до тебе, розповіси про його шантаж і відійдеш від цього. Скажеш, що він просив тебе розробити версію вбивства Кочева і ти начебто погодився на це, щоб затягти його ще глибше в трясовину їхньої брудної гри… Скажи, що це ти вистрелив з безшумного пістолета в ніч на двадцять друге в люк каналізації. Неодмінно наголоси, що ти вистрелив у його присутності. Ви поїхали вночі на Генекштрасе, і ти вистрелив через двері «мерседеса» саме в люк каналіції. Запам'ятай прізвище людини, в якої він орендував таксі: Йоханн Грос. Сіменштадт, п'ять. Таксі брали по паспорту на ім'я Верцбаха.

— Грос. Сіменштадт, п'ять. Верцбах, — тихо повторив Холтофф.

— Усе добре, — сказав Шорнбах, подзвонивши до Берга, — якщо дозволите, я заїду до вас сьогодні о шостій годині в одній справі…

— Спасибі. Я жду вас.

…О дванадцятій годині Айсман оголосив тривогу по всіх лініях зв'язку: Штірліц так і не з'явився в Берга, а прокурор повідомив пресу, що він забирає назад свою заяву про відставку в зв'язку з «обставинами, які щойно відкрилися…».

У невеличкому пом'ятому «фольксвагені» сидів молодий хлопець з довгим підкрученим волоссям і ліниво обнімав дівчину. Було темно: вулиця, на якій стояв особняк Гельтоффа, погано освітлювалась. Курт, зв'язковий Айсмана, залишив свій БМВ-2200 трохи віддалік і двічі пройшов мимо «фольксвагена». У вікні кабінету Гельтоффа горіло світло. Курт обійшов навколо особняка, обернувся і, впевнившись, що тепер його не видно парочці з «фольксвагена», швидко відчинив ворота відмичкою. Він ішов садом, відчуваючи холод листя; краплі роси падали на його обличчя. Зазирнув у кабінет: Гельтофф лежав на тахті. Вікно було прочинене. Курт відчинив його ширше і, підтягшись — вікно було низьке, — вліз у кабінет.

— Я все зроблю сам, — тихо сказав Гельтофф.

Шорнбах і два його співробітники уважно слухали голос Гельтоффа. Апаратура, встановлена в «фольксвагені», який тепер перемістився до «мерседеса» Курта, давала можливість слухати розмову з Гельтоффом і передавати її в центр з відстані ста метрів.