Бомба для голови, стр. 38

— Факти були проти мене?

— Е… це дурниця! Факти в мене є й тепер, навіть проти президента банку Абса, а він негласно формує кабінет держави… Яка нісенітниця!.. Я міг узяти вас на поруки і відпустити під чотири вітри. Просто, поки ви їздили до вашої сучки, — він ошкірився, і обличчя його стало невпізнанне, жорстоке й сухе, — пробачте, але інакше я не можу називати зрадниць жінок, за вами стежили мої люди, і не тому, що я вам не вірив, а для того, щоб з’ясувати, хто ще за вами стежить. І чи стежать взагалі. Коли б не стежили, я ще довго думав би, хто ви такий, Люс… Я боюся тих, хто шарахає — і в політиці, і в мистецтві… Це ж усе поруч — мистецтво й політика. Ви — взаємозбагачувальні джерела: правителі дивляться ваші фільми, щоб збагнути сучасну людину, бо часу для безпосереднього знайомства з народом у них немає, а ви, в свою чергу, придумуєте собі їх, правителів, і цим підказуєте, якими їм треба бути… Словом, за вами стежили люди з оточення Дорнброка. Конкретно — співробітники бюро Айсмана. До нього тягнуться ниточки… Ви чимось були небезпечні для концерну. А з тими, хто небезпечний, вони розправляються, і їх можна зрозуміти: в них велетенське діло, їм не можна помилятися. Ну, а мені ви були потрібні живим. Тому я вас і сховав у себе на той час, поки я намацував їхні секс-точки.

— Що? — не зрозумів Люс.

Берг раптом розвеселився:

— Ну, це такі больові місця в контрагента… В кого щиколотка й п’ята, в кого піддих, у кого лоб. Одне слово, ви мені були не потрібні як труп, бо я бачив у комбінації багато дірок, — це як ловлений мізер у преферансі. І я багато чого досяг, сховавши вас у тюрму. Вони змушені були зняти цей обстріл і замість вас підставили якогось міфічного помічника. А мені вдалося дізнатися, що Кочев, цей червоний, сидів з Гансом у кабаку і Ганс дав йому ваш телефон, і просив подзвонити із зонального кордону — мабуть, він розумів, що й за ним також стежили… Чому ж за ним почали стежити, за сином Дорнброка? Я покажу вам матеріали, які я одержав з Гонконга, я все вам покажу, ось ціла купа папок — для вас. А ви тільки мені сказали і нікому більше не казали й не скажете про те, що Ганс пропонував вам робити фільм про наці і про бомбу для голови… Для якого голови? І про яку бомбу йшла мова? Ви розумієте, Люс, що ви опинилися, як я колись при нацизмі? Ви розумієте, що Кочев зовсім не в Південно-Африканській Республіці? Це нісенітниця! Йому нема чого тікати туди. Скільки їх, таких, як він, живуть собі спокійнісінько в нас у Франкфурті! І тут, у філіалі «свободи», Кочева нема, Люс, і Дорнброк не покінчив життя самогубством, його вбили… Отруїли… Чому?

«Він-хоче, щоб я встряв у цю справу, — збагнув Люс. — Він підтягує мене до того, щоб я запропонував йому свої послуги. А що я можу зробити? Хоча, взагалі, я можу дещо зробити, але це прирече мене на злидні й голод, я розумію, куди хилить старий. Цікаво, він скаже прямо чи штовхатиме мене до цього рішення, як поводир сліпого?»

— Чому ви не виступаєте з цим у пресі? — запитав Люс.

— З чим?

— З тим, про що ви зараз розповіли.

— Факти? Де тіло Кочева? Хто його вбив? Кому це було вигідно? Хто отруїв Ганса Дорнброка? Тільки найближчі люди, це зрозуміло, але хто саме? Не міг же батько санкціонувати це! Якщо я піду до старшого Дорнброка, які я йому викладу докази?

«А все-таки тюрма калічить людину швидше, ніж можна було уявити, — подумав Люс. — Я дорого дав би, щоб знайти в собі сили сказати старому «до побачення» і піти додому. Чому я повинен доробляти його справи? А я потітиму, картатиму себе, розумітиму, що беруся не за свою справу, але все одно не зможу встати й піти звідси. А може, слава богу, що це так? Може, я перестану бути самим собою, коли знайду в собі сили піти, сказавши йому «до побачення»? В мене не вистачить сили, щоб піти, але чи вистачить у мене сили, щоб потім триматися — після того, як я стану поруч з ним? Він старий, йому нічого втрачати…»

— А якщо це зроблю я?

— Що саме?

— Заяву для преси…

— Дурниця. Не рвіть шерсті й не гойдайтеся на люстрі… Вас зімнуть. Художник мусить мовчати доти, поки він не зробить свого діла. Важливий його фільм. Книжка. Полотно. Розмову можна забути, базікала — скомпрометувати чи вбити, а фільм убити не можна. Одним словом, беретеся за цю тему? Ваш фільм про це? Чи ну їх усіх під три чорти!

«Все правильно, — подумав Люс. — Він назвав те, про що я здогадувався з першої хвилини. Молодець. Він дуже правильно думає. Він правий: померти спокійно, в теплому клозеті — приваблива перспектива, але тоді, це вже напевно, треба йти на телебачення і робити недільні програми для «сім’ї й дому». Тоді треба поставити на собі крапку. Якщо піти зараз, тоді, виходить, треба сказати собі правду: «Ти стомився, Люс, тебе зламали, і не твоє це діло встрявати в бійку з наці, не твоє…»

— Беруся, — сказав Люс. — Будемо вважати, що я беруся за такий фільм.

— Майте на увазі: це смертельна гра. І в цій грі я можу вам допомогти лише в одному — здохнути за компанію, якщо перед цим я не вріжу дуба від виразки дванадцятипалої кишки… Безперестану болить, сволота…

— Я зроблю це, Берг… Тільки мені треба спочатку влізти в цей матеріал, я нічого не можу, коли в мене під рукою не буде матеріалів…

Берг поглянув на нього, скинувши за своєю звичною манерою окуляри на кінчик носа.

— Добре, — він відімкнув шухляду стола. — Ось вам фотокамера. Знімайте все. Плівка надчутлива. Проявіть самі й самі надрукуйте. І покладіть у банк. У філіал швейцарського. А ще краще — на час першої стадії роботи зникніть. А потім покладіть у банк. І все. Це єдино надійна гарантія. Ще раз нагадую вам: ви розумієте, що я вас втягую в смертельну гру?

— Ви втягуєте мене в гарну й потрібну гру. Якщо по ходу справи мені буде потрібен коментатор у кадрі, ви погодитесь знятися?

— З моєю жовтою пикою?

— Ви схожі на Спенсера Трессі…

— Якщо підгримуєте — зіграю, чорт візьми. Кого завгодно зіграю…

— Кого завгодно не треба. Треба, щоб ви зіграли Берга… Непогана роль, скажу я вам, пане прокурор, справді, це буде, мабуть, найцікавіша роль з усіх, які мені пощастило зробити.

— Тепер ось що… — спроквола мовив Берг, — їдьте в бібліотеку й заберіть газети з мого абонемента, — я попереджу, щоб вам їх віддали… Я переглядав газети Сінгапура, Гонконга, Тайбея і Осакі…

Люс здивовано зиркнув на Берга.

— Ви ж самі казали мені, що Ганс літав на Схід і повернувся звідтіля іншим… Дорнброк є Дорнброк, хоча й син… Про нього повинні були писати тамтешні газети. Словом, я дещо знайшов. Погляньте й ви… Я дам вам адресу мого приятеля; він постійно живе на Сході, доктор Ваггер… Він допоможе вам… Починайте звідти, Люс… Хоча ще не пізно від цього відмовитись. Це я кажу вам останній раз, і не тому, що сумніваюсь у вас… Просто мені дуже жаль, коли вбивають хороших людей, та до того ще й талановитих.

«Добре мистецтво кіно…»

З бібліотеки після роботи над матеріалами, які було відкладено для прокурора Берга, не заїжджаючи додому, Люс подався до свого продюсера. «Я не скажу Щварцману всієї правди, — думав Люс, підкачуючи бензин в карбюратор «мерседеса». — Але того, що я скажу, буде досить, щоб він дав мені грошей на поїздку. Шварцман — хлопець з головою, і нюх у нього чудовий. Він зрозуміє те, що треба зрозуміти…»

Шварцман зустрів Люса радісно, з відкритою усмішкою і якоюсь дивною гордовитістю за свого режисера, який став у ці дні такий відомий у боннській республіці.

— Ви не уявляєте собі, Люс, який я радий за вас. Та хіба тільки я? Фрейлейн Габі, будь ласка, приготуйте каву. Ви не хочете випити, Люс?

— З радістю.

— Коньяк, будь ласка, фрейлейн Габі. Тоді, може, щось попоїсте? Старий осел, як же я зразу не спитав вас про це…

— Чому «старий осел»? Ви думаєте, що в тюрмах, як і колись, голодують? Цілком терпима їжа… Спасибі… Ви мила людина, Шварцман…