Бомба для голови, стр. 30

— Чому ви полаялись?

— У цьому винен я. Я почав суперечку з високих позицій майбутньої правди, а потім мене заїло, що він мене б’є фактами нашої повсякденності, почерпнутими з наших же газет, і став відповідати йому тим же. Але попрощалися ми добре. Він проявив необразливу поблажливість. Він, звичайно, з їхніх пропагандистів, він признався мені, що хоч і не перебуває в партії, але поділяє комуністичні догми, бо вони «єдино істинні». Він говорив, що в них багато всяких непорядків і навіть ідіотизму, і це мене з ним примирило. Але він говорив мені: «Ви ж не хочете покласти в основу сьогоднішнє становище у вашій країні, ви весь час відходите від повсякденності, від побуту, від практики політичного життя в майбутнє. А змоделювати майбутнє завжди значно легше, ніж точно зрозуміти й вирішити проблеми сучасного. Я ж кажу: оце у нас безглуздо, це ідіотизм, а це давно застаріле; я не тікаю від сьогоднішнього дня». Я ще сказав йому: «Ви мужня людина, Кочев», — а він відповів, що в мене неправильне уявлення про мужність. «Почитайте уважно наші. газети. Ми пишемо там гостріше, тільки треба читати газети, а не ваші коментарі на наші виступи. Ми вирішуємо вихідні питання: людина і природа, людина і закон, людина і людина. В деталях партачимо, часом — надміру. У головному ми йдемо правильно». Я запросив його виступити перед студентами, але він сказав, що завтра відлітає в Софію, бо строк його відрядження закінчився. «Правда, — сказав він, — я був у вас в університеті, в східноєвропейському інституті. Це жахливо. Їх не цікавить наша дійсність і її проблеми. А коли їм запропонуєш дискусію, вони не можуть до пуття заперечити, потіють від натуги і буравлять тебе очима, наче кулеметами. Вони вам зроблять погану послугу, якщо стануть спеціалістами з «російського чи болгарського питання». Вони ж засаджуватимуть інформацію в електронно-обчислювальні машини, ну й пхатимуть вони вам туди всяку нісенітницю. Це те ж саме, коли б ми напихали в наші ЕОМ по Німеччині самі тільки дані про промови Таддена й лідера судетських німців Бекера. Справді, я тоді був здивований, одержавши розрахунки з ЕОМ…» — «Невже ви всерйоз сприймаєте цих маніяків? — спитав я його. — Це несерйозно, ви тут під тиском вашого пропагандистського преса». А він мені тоді відповів — бив, як молотком, мені це дуже сподобалось: «Я ставлюся серйозно до Німеччини — до всього, що там відбувається. Звичайно, для мене Німеччина — це не таддени й штрауси із шпрінгерами. Ні, аж ніяк. Але вони ж у вас існують? Через двадцять років, якщо ви зможете їх тепер стримати, вони дійсно будуть смішні й несерйозні…» А об одинадцятій він пішов.

— Коли?

— Об одинадцятій, — повторив професор. — А що?

— Чому ви переконані, що він пішов од вас об одинадцятій?

— Як це «чому»? Він же сказав, що в нього в «Ам Кругдорфі» зустріч з якимось юним крезом. А від мене до «Ам Кругдорфа» двадцять хвилин іти. Саме об одинадцятій двадцять у них була призначена зустріч.

— А чому він не міг взяти таксі?

— Не було грошей. Він признався, що їм дають мало грошей на відрядження..

— У зв’язку з чим він вам про це сказав?

— Він розглядав мої книжки. «У вас страшенно дорогі книжки, — сказав він. — Хто може ці чудові книжки купувати, якщо ось цей двотомник Вінера дорожчий, ніж пара черевиків? Я тут втратив півкілограма слини, коли розглядав вітрини книжкових крамниць. У нас у поїздках грошей як кіт наплакав, на книжки не вистачить, навіть якщо економити на метро, не кажучи вже про таксі…»

— Спасибі. Тепер треба записати ваші свідчення.

— Що?! Все це базікання?! Але я вийшов з графіка, пане прокурор!

— Ви напишете, що Кочев мав зустрітися з якимось «юним крезом» і що в нього не було грошей на таксі. Більше нічого не треба.

— Це — будь ласка. Тільки в мене олівець, я пишу грифелями.

— Ось моя ручка…

— Я розповім про нашу розмову студентам, їм це буде просто цікаво.

— А от цього робити не можна, професоре, — сказав Берг, — тому що все, про що ви мені розповіли, не підлягає оголошенню… Інакше я вирішу, що Кочев поклав вас на обидві лопатки, — все-таки на сьогоднішній день теж варто звертати увагу… Коли-то ще ми побудуємо постіндустріальне суспільство… Скільки ще хороших людей уколошкають…

«Зв’язки визначають перемогу»

Айсман подзвонив до Бауера в недозволений час — близько дванадцятої ночі.

— Прошу пробачити за такий пізній дзвінок. Мені привезли телетайп з паризької біржі, я хотів би, щоб ви ознайомилися з новинами.

— Гаразд, — відповів Бауер, трохи подумавши, — приїжджайте. Хоча в мене зараз покер. Через годинку, га?

— Добре. Я буду у вас в нуль сорок.

Поклавши трубку, Бауер повернувся в хол. Він зіграв два хороших «флеш рояля» і взяв досить багато грошей. Як і до дзвінка Айсмана, Бауер жартував і сипав новими анекдотами — він знав їх безліч. Сильний, розумний, привітний, твердий, красивий, він був новою зіркою ділового світу. Ніхто, правда, не думав, що він так несподівано підніметься, зайнявши пост загиблого Ганса Дорнброка. А втім, хтось з економічних оглядачів у Гамбурзі писав, що в Західній Німеччині проблема висування молодих кадрів «з хваткою бульдога і без нацистського минулого» є головною, бо підтримувати контакти з Америкою, де на передній план уже вийшли представники нової хвилі, повинні «наші люди цього ж віку і приблизно такої ж зовнішньополітичної орієнтації».

Бауер пройшов на посаду заступника голови ради спостерігачів з перевагою у два голоси. Ці два голоси належали одній людині — Дорнброку, Коли б не його непохитна позиція, то заступником затвердили б шістдесятилітнього адвоката Арендта, який працював юрисконсультом концерну з 1935 року.

Розігруючи партію — Бауер оголосив «каре», — він усе ще обдумував майбутню розмову з Айсманом, і розмова ця мала відбутися аж ніяк не про «нові дані, одержані з телетайпа паризької біржі», це був лише пароль на випадок небезпеки в тій комбінації, яку проводив Айсман.

… Він прийняв Айсмана в барі. Оздоблений грубим камінням, бар містився в підвалі особняка. Вікон там не було, отже, жодного свідка їхньої розмови не могло бути.

— Ну що у вас? — спитав Бауер, не відповівши на привітання Айсмана. — Загулялись? Викладайте правду. Я попереджав вас кілька разів: я не Гіммлер, мені треба говорити всю правду, хоч би якою вона була загрозливою. Я не маю наміру нікому нічим поступатися і тому не тішу себе ілюзіями.

— Берг тільки-но був у «Ам Кругдорфі».

— Ну й що?

— Ми записали його розмову з хазяїном. Той сказав, що бачив Ганса Дорнброка і Кочева, і що вони тут сиділи до пів на першу, і що Кочев хапався за голову і писав під диктовку Ганса якісь цифри, і що потім Ганс дав йому якийсь телефон… Ось послухайте, — сказав Айсман і увімкнув диктофон. — «Взагалі я не хочу встрявати в усі ці штуки, пане прокурор… Я й сидів при Гітлері, і воював за нього, і за це потім сидів у росіян… То мені й не хотілося самому дзвонити до вас після того виступу по телебаченню…» — «Ви мені нічого по своїй волі й не сказали. І коли б я не навів вам доказів, що друзі червоного приїздили сюди, розшукуючи його, ви мені так нічого й не розповіли б. Я примусив вас признатися, пане Раушінг…» — «Так, це ви правильно кажете, пане прокурор, ви мене примусили… Я ніколи не подумав би, що ви самі приїдете сюди, як проста людина… Та хіба я міг знати, що до мене тоді приїхав сам син Дорнброка? Тепер у всіх проситиму візитні картки…» — «Ну, цим ви перелякаєте відвідувачів і прогорите… То чий же він дав йому телефон?» — «Я не чув номера й імені…» — «А що ж ви чули? Може, Дорнброк давав йому адресу? Чи писав записку?» — «Ні, він дав йому телефон. Він сказав, що ждатиме його дзвінка. «Як тільки, — сказав він, — прийдете на Чек Пойнт, зразу ж подзвоніть до режисера…» А тут знову заграв автомат, і я нічого не чув. Я, взагалі, не люблю слухати, про що розмовляють відвідувачі, звичайно, якщо вони не зі мною розмовляють. Це в мене з часів Гітлера: я слухав що говорили, а потім сам говорив — при Гітлері теж були люди із злими язиками. А мене за це посадили на вісім місяців у табір…» — «А Дорнброк був з машиною?» — «Так. Здоровенний такий сірий, автомобіль. Він ще, коли від’їжджав, наскочив лівим колесом на тротуар і крило пом’яв — такий він був п’яний. Червоний, я чув, просив його не їздити в такому стані, а той пропонував червоному відвезти його до зонального кордону, а червоний сказав, що сам добереться. А в нього було мало грошей, я бачив, як він наскріб якісь дрібні, коли платив за пиво…» — «У вас є телефон?» — «Он біля стіни, пане прокурор».