Експансія-I, стр. 95

Маркіз говорив про те, що промисловість країни не може зрозуміти суть того, що відбувається в країні, бо торгівлю задавили чиновники міністерства, тому й ті, хто виробляє різці, такі потрібні для талановитого Удіно, і фабриканти взуття, і ті, хто випускає предмети санітарії — ванни, умивальники, клозети, та й хазяї мебельної індустрії неспроможні задовольнити потреби ринку. Якби можна було перетворити торгову фірму «Галереас Пресіадос» в певний центр всеіспанської торгівлі, якби ці універмаги стали певним осередком, навколо якого згуртувалася б промисловість, то ситуація в країні швидко й істотно змінилася б. Але це неможливо доти, поки цьому ділу не буде надано відповідної ваги, і лише одне може змінити ситуацію: згода сеньйори ввійти до складу членів ради підприємства — заради того, щоб саме з висоти цього поста мати можливість ефективніше допомагати благородній справі медичного обслуговування нещасних іспанців.

Сеньйора обіцяла подумати над пропозицією «милого маркіза» і відійшла до дружини американського посла, приділила їй дві хвилини (годилося не більше як півтори, протокол — жорстока штука), порекомендувала запросити Мігеля Удіно, «він істинно іспанський художник, кровоточиве серце наших традицій, і, крім того, він, як ніхто інший, вміє відчувати жіноче серце», потім приязно поговорила з дружиною посла рейху, фрау фон Шторер, знову погладила по щоці Марі-Кармен, її пісні були тепер найпопулярніші в столиці, як яке інакше, запрошують у замок, прихильно ставиться сама сеньйора, і запросила гостей до столу.

Через три дні їй доповіли, що Мігель Удіно почав малювати портрет до пояса дружини американського посла, вона, задоволена, кивнула і за обідом сказала генералісимусу, що її компанія по благодійності передбачає тісний зв'язок з тими, хто може реально допомогти ділу; конкретних кроків, яких треба вжити, не визначила, імен не назвала — хто, як не дружина, знає характер свого чоловіка?!

Франко, певна річ, на такий посил також ухилився від прямої відповіді; звичайно, він цілком розуміє її, його захоплює турбота коханої про благо іспанців; усе, що може полегшити долю нашого прекрасного й довірливого народу, має бути зроблено, дотримуючись, звісно, необхідного такту і, на жаль, конче потрібної обережності, щоб не дати приводу недругам та заздрісникам.

Більше нічого сеньйорі й не треба було. Аранха запросив маркіза де ля Куенья з дружиною поїздити по місту, щоб вибрати місце для будівництва нової клініки, і під час цієї поїздки сеньйора дала свою згоду на реалізацію ідеї із спостережною радою підприємства, але за умови, що повідомлення про це не потрапить у жодну газету (начебто щось могло потрапити в пресу без штампа франкістської цензури!). При цьому сеньйора зауважила, що регіональні підрозділи нової фірми, коли вона перетвориться в загальноіспанське підприємство, мають продумати питання про залучення до роботи на місцях дружин командуючих військовими округами, бо саме армія, яка відповідає за порядок у країні, зможе подати допомогу тим підприємцям, які внесуть найбільш цікаві пропозиції для піднесення національної економіки, покликаної служити справі відродження величі іспанської нації.

Так поступово визрівав корумпований ланцюг; щомісяця маркіз привозив сеньйорі конверти з внесками на «благодійність», Аранха міняв песети на долари, сім'я Франко, таким чином, перетворилася в найбагатшу сім'ю півострова.

А в самому центрі цієї павутини був маркіз де ля Куенья, який, ставши віце-президентом громадського комітету по увічненню подвигу армії і фаланги, налагодив прямі контакти не тільки з усіма найбільшими підприємцями країни та банкірами, а й з партнерами за кордоном, як у нацистській Німеччині, так і в Сполучених Штатах, у нейтральній Швейцарії та профашистській Аргентіні.

Ідея братства про двовладдя — як зриме державне, так і таємне банківське — поступово стала набувати організаційних форм, старанно, певна річ, законспірованих, а тому особливо могутніх, бо в підґрунті цього інтересу було не щось там, а золото, гарантія сили.

Саме тому аргентінський журналіст Гутієрес, брат могутнього помічника Перона, що курирував безпеку буенос-айреського генерала, але при цьому втягнений у ланцюг таємного братства, і поїхав до маркіза, одержавши інформацію Кемпа про те, що американський розвідник Пол Роумен підкрадається до тих, хто ввійшов у діло не словом, а вніс багатомільйонні скарби «третього рейху» в броньовані сейфи іспанських та аргентінських банків.

ШТІРЛІЦ-ХVІІ

(листопад сорок шостого)

— Послухайте, Брунн. Ви не стомлюєтесь, що я раз у раз називаю вас різними іменами?

— Я звик.

— Може, вам буде зручніше, коли я називатиму вас Бользен? — спитав Роумен.

— Це теж псевдонім… Один чорт…

— Добре, я називатиму вас Штірліц…

— Ви впевнені, що це моє справжнє прізвище?..

Роумен запросив його погуляти в парку Ретіро; вони зустрілися біля Плацолети Піно, неквапливо пішли до Пасеа де лас Естатуас; Штірліц віддав належне тому, як елегантно перевірився Роумен; побачив, що стежать, посміхнувся, сказав, що «це не мої люди, мабуть, іспанці проявляють ініціативу, а може, ваші, Штірліц»; вислухав його відповідь: «На жаль, я не маю можливості налагодити стеження», погодившись, кивнув і витяг з кишені свої, як завжди, пожмакані сигарети, спитавши при цьому:

— Ну, добре, а яке ж ваше справжнє прізвище?

— А що, коли б воно виявилося англійським?

— Цього не може бути.

— Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи, — зітхнув Штірліц. — Так Чехов писав, чули про такого письменника?

— Звичайно, — у тон йому відповів Роумен. — Він писав тексти для античних опер, які ставила трупа Мохамеда Рабиновича в Нью-Джерсі… Я називатиму вас «доктор»… Чуєте, скажіть мені: як ви ставитеся до Гітлера?

Штірліц знизав плечима:

— Коли я скажу, що ненавиджу, ви мені не повірите, І я не маю права вас у цьому переконувати… Сказати, що люблю — не оригінально, всі націонал-соціалісти мусять його любити.

— А ви мене переконайте. Поясніть, коли ви його зненавиділи. Чому? Мені цікаво послухати хід ваших міркувань.

— Думаєте намалювати мій психологічний портрет по тому, як я брехатиму вам?

— Ваш портрет у мене в голові. Мене цікавить логіка вашого мислення, ви цікаво мислите, не ординарно… Ви щойно сказали: «Всі націонал-соціалісти мусять любити Гітлера»… У червні сорок п'ятого Отто Штрассер дав нам показання, що й він, і його старший брат Грегор ненавиділи фюрера…

— Невже? А ви почитайте, з якою заявою в партійній пресі рейху виступив Грегор Штрассер, коли Отто втік із Німеччини… Він затаврував його як зрадника, що попався в лапи євреїв та агентів Комінтерну, заявив, що відмовляється від нього й пориває з ним будь-які стосунки, бо він посмів підняти голос проти великого фюрера. Але й це не допомогло: через півроку Гітлер наказав його розстріляти, і його перетворили на мішень ті есесівці, які за день перед тим проводили свої зібрання під портретами основоположників руху, а ними були Гітлер, Грегор Штрассер і Рем, клялися їм у вірності й любові, захоплювалися їхніми геніями й слізно розчулювалися з дружби «братів»… Нацизм передбачає присутність ідола, котрий звільняє від необхідності думати; клянуться не ідеї, а тому, хто її виражає. Все персоніфіковано. Все пов'язано з іменем однієї людини. Триєдиний дух, керівництво нацією мусить бути одноособовим, ось тому й убили Штрассера та Рема. В глибині душі Штрассер міг ставитися до Гітлера як завгодно, але відтоді як у нього забрали пропаганду, після того як Геббельс зробив фюрера живим богом, ніхто не мав права на думку; «хайль Гітлер» стало синонімом «доброго ранку» і «на добраніч». Не скажеш — гільйотина… А це боляче й дуже страшно, бо ти чуєш шурхіт падаючого металу і уявляєш, як через якусь мить цей гострий, як бритва, метал розірве шийні хребці, хлине кров і настане вічна темрява… Вмирати не так страшно, коли падаєш з машиною в проваллля, — там хоч якось можна орудувати, крутиш кермо, тиснеш на гальма і приловчаєшся, як би не вдаритися об камінь… Страшніше в літаку — сидиш у салоні, повна безпорадність, пілоти дурні, от якби ти сів за штурвал, то вивів би літак з піке… Легше у ліжку — в тебе рак, а ти переконаний, що це виразка, і невдовзі винайдуть — повинні, не можуть не винайти — нові ліки, прийде лікар, послухає тебе стетоскопом, припише якісь дивовижні пілюлі, і все буде гаразд, дома й стіни помагають… А от як на пласі…