Експансія-I, стр. 72

— Так, — відповів Шахт. — Ця присяга була обов'язкова для чиновників.

(Штірліцові імпонувало, що Шахт спокійно визнавав свою вину; жоден із обвинувачених так не поводився; старий іде на шибеницю, подумав тоді Штірліц, з гордо піднятою головою; що ж, яка не є, а все-таки позиція.

Але Штірліц і гадки не мав, що фінансового генія третього рейху, людину, без якої фюрер не зміг би створити ні армії, ні флоту, ні СД, ні гестапо, виправдає трибунал по всіх пред'явлених йому обвинуваченнях.)

З особливою ретельністю Штірліц проштудіював промову адвоката Латернзера, який захищав генеральний штаб третього рейху. Він довго роздумував, чому Латернзер зважився на відкриту фальсифікацію фактів, чому твердив у своїй промові, що останнє з пред'явлених обвинувачень — «військові керівники мусять нести відповідальність за те, що на практиці допускали здійснення злочинних планів Гітлера, а не заперечували проти них» — знову веде до центральної проблеми даного процесу, яка стосується військових, а саме — до проблеми виконання обов'язку. Неодноразово повторювалося: накази Гітлера були не тільки військовими наказами, вони мали до того ж законодавчу силу. Чи могли військові керівники не підкоритися законам? Коли не додержуватись наказу щодо вчинення загальнокримінального злочину, це може призвести до того, що цей наказ вимагатиме дії, спрямованої проти державної влади. А чи можна взагалі говорити про злочин, якщо наказ вимагає дії, спрямованої не проти державної влади, а навпаки, здійснюваної за її вказівкою? І коли навіть відповісти позитивно на це запитання, то який громадянин якої держави може визначити злочинний характер своїх дій?

Як міг Латернзер ігнорувати те, що було не просто доказане, а цілком очевидне людству: без генерального штабу Гітлер ніколи не спланував би жодної своєї кампанії! Штірліц пам'ятав рядки програми НСДАП, де прямо сказано, що саме партія й збройні сили є тими двома стовпами, які підтримують філософію життя рейху. Хіба можна наполягати, ніби генеральний штаб, що керував агресією, не винен, коли вину головнокомандуючого люфтваффе Герінга ніхто не заперечував, головнокомандуючого військово-морським флотом Деніца Гітлер призначив своїм наступником, а фельдмаршал Кейтель, безпосередній куратор генерального штабу, покривав убивства полонених! Можна захищати, але не можна доводити невинність генерального штабу, знаючи, що армія разом з айнзацкомандами розстрілювала без суду й слідства жінок і дітей в окупованих нею країнах?!

(Штірліц не міг передбачити, що в промову Латерпзера було закладено цілі «блоки» фраз генерала Гелена, він не допускав навіть думки, що генеральний штаб та імперський уряд Гітлера виправдають, незважаючи на протест радянського судді Нікітченка. Закінчувався сорок шостий рік; захід Німеччини треба було оформлювати в державу, вірну Заходові, а хто це зробить, як не ті, хто знав, як вести діло в управлінських канцеляріях рейху і вчити молодь абетки військового ремесла в нашвидкуруч відремонтованих казармах Гітлера.)

… Саме цей період — з весни сорок п'ятого і до осені сорок шостого року — і виявився тією ареною історії, на якій Штірліц мав докласти всіх зусиль, щоб побачити провідних персонажів, збагнути ті тенденції, які вони представляли, і, узагальнивши цю інформацію, прийти до рішення, продиктованого не тільки його особистими, людськими інтересами, а й тією позицією, якої він дотримувався з того листопадового дня сімнадцятого року, коли зв'язав своє життя з революцією Леніна.

ГОНСАЛЕС-І

Генерал Альфредо-Хосефа-і-Рауль Гонсалес, відомий серед друзів під прізвиськом Локс [49], насправді був одним з найрозумніших людей в іспанській розвідці.

Він починав в університеті Саламанки, спеціалізуючись в докторантурі з історії Аргентіни й Чілі; його праці були блискучі, висновки парадоксальні й несподівані; раптом він кинув науку й пішов у політику, в тридцять дев'ять років став полковником, один із шефів політичного департаменту в генштабі. Але за розум (в епоху царювання бездар) доводиться розплачуватись; от його й звільнили у відставку в липні сорок першого — після того, як він сказав, що «Голубу дивізію», яку послали до Росії, буде розбито і що встрявати в бійку проти Росії — недалекоглядний крок, наслідки якого важко передбачити.

Відтоді він жив у евоїй величезній, схожій на лабіринт квартирі на Кальє-де-Акунья; влітку виїжджав на море, в маленьке — сім будиночків — рибальське село Торремолінос, що під Малагою.

Його перша дружина загинула в автомобільній катастрофі; друга застудилася під час прогулянки на катері, прохворіла цілу зиму й померла в клініці професора Мендоси від невідомого лікарям легеневого захворювання.

З того часу Гонсалес жив самотньо; обслуговував його капрал Хорхе — одинокий, він поселився в його домі, водив машину, все сам купував, сервірував стіл до обіду (снідав Гонсалес у ліпшу; раніше, до відставки, не розумів, як це чудово, зразу вставав, біг у ванну, їв наспіх — лічильник часу не вимикався ні на хвилину, робота — це швидкість, перемагає той, хто спрямований) і тер генералові спину дуже жорсткою мочалкою, бо масаж — основа довголіття.

Прокидався він в один і той же час, рівно о десятій, за мить перед тим, як Хорхе приносив газети: «Йа», «Інформасьйонес», «Пуебло» і «ABC», а також лісабонську «Діаріу ду нотішіаш» (цю газету цензура Франко пропускала в країну беззаборонно); в втім, до розгрому рейху він одержував і «Фелькішер беобахтер» (єдина європейська газета, що не дозволяла собі нападок на режим Франко).

Перші місяці після того, як його звільнили, перегляд ранкових газет був для нього певним сурогатом роботи. Він підкреслював абзаци, що здавалися йому найважливішими; був глибоко переконаний, що ось-ось усе зміниться, Франко зрозуміє свою помилку, подзвонить йому і запросить повернутися, пояснивши, що все, що сталося, було наслідком інтриг Серано Суньєра, який давно і страшенно не любив Гонсалеса, бо вважав, що розвідка псує його, міністра закордонних справ, роботу, вторгаючись не в свої прерогативи. Однак минали місяці, Франко не дзвонив; пішов Суньєр, призначили іншого «Меттерніха», а він, Гонсалес, усе ще був у відставці. Тоді стомлений чеканням діла генерал дозволив собі в колі близьких друзів висловити критичні зауваження на адресу каудільйо, який забуває тих, з ким починав справу; через п'ять днів після цього йому подзвонив невідомий і, не назвавшись, порекомендував бути обачнішим у формулюваннях, особливо коли мова йде про людей, оточених любов'ю нації. Безгрішних немає, за кожним є дещо, яке дає змогу вжити таких заходів, котрі доведуть людям, що й він, генерал, заслуговує не просто відставки, а ув'язнення в тюрму як людина, що запустила руку в кишеню казни».

Генерал не встиг обізватись, як трубку акуратно поклали на важіль; саме у той день — уперше в житті — він пере жив принизливе відчуття власного безсилля; немає нічого прикрішого за неможливість відповісти на образу!

Ось тоді він і сказав собі те, чого ніколи досі не дозволяв собі навіть подумати: «В жодному нормальному суспільстві таке немислиме. Я розплачуюсь за те, що допомагав будувати тюрму. Все марно. Треба затаїтися й ждати. Я живу в приреченій країні, де все побудовано на алогізмах, де горе називають щастям, а терор — свободою. Мені отмщеніє і аз воздам».

Відтоді він не навідувався до клубу, з дому виходив на прогулянку, а зі своїм колишнім помічником Веласкесом, який відповідав за розвідувальну сітку в Англії та Сполучених Штатах, зустрічався тільки в ліфті, коли той приїздив з Лондона. Добре, що жили в одному будинку й розуміли один одного без слів.

Саме після того дзвінка йому стало ясно, що сподіватися на якісь зміни, поки живий Франко, — безглуздя, легковажність, старечий маразм, марне мріяння; треба затаїтись і ждати; зміни відбудуться, але це станеться значно пізніше, з розвитком у країні індустрії і науки; порятунок у тому, щоб зробитися непомітним, розчинитись, стати часточкою маси, відмовившись від того, що визначало індивідуальність Альфредо-Хосефа-і-Рауля Гонсалеса.