Наказано вижити, стр. 74
— Головне, що нас непокоїть зараз, — перебив Мазур рейхсфюрера, — це життя американських, англійських і німецьких євреїв, які муча… перебувають у ваших… у концентраційних таборах Німеччини. Якщо ви гарантуєте нам, що їх не знищать, ми згодні виконати все те, про що ви нас просили.
Шелленберг запитав:
— А як бути з російськими й польськими євреями?
Мазур знизав плечима:
— Мене не уповноважували вирішувати це питання, хай про них піклуються Сталін і Берут, я досить точно визначив сферу мого інтересу…
— Так, але я вже наказав передати американцям список усіх тих місць, де інтерновано осіб єврейської національності, — сказав Гіммлер. — Я справді стояв колись за висилку євреїв з рейху — на зручних пароплавах або ж поїздах першого класу, аж ніяк не посягаючи на їхню людську гідність, і не моя провина, що це…
Тепер його перебив Шелленберг:
— Пане Мазур, ви гарантуєте, що преса, яку ви контролюєте, скаже своє вагоме слово про ту благородну позицію, котру зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і його найближчі сподвижники?
— Безперечно, — відповів Мазур. — В тому разі, якщо ви збережете життя нещасних — насамперед нас цікавлять ті люди, прізвища яких я приготував: це члени сімей і родичі шанованих бізнесменів, — преса, на яку ми можемо вплинути, скаже правду про благородну позицію, що її зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і ви…
— Я не один, пане Мазур. Я нічого не зміг би зробити для вас, якби не було нас тисячі — всіх тих, хто завжди і у всьому стояв поряд з паном Гіммлером…
— Я ладен наказати зараз же, — мовив Гіммлер, — щоб у жіночому концтаборі Равенсбрюк усіх єврейок назвали англійками чи польками, це врятує їх від можливої некоректності з боку тих охоронників, сім'ї яких загинули під час бомбардувань, — жахливий час, люди такі озлоблені, все може статися…
Після того як домовилися з Мазуром і його повезли на військовий аеродром, щоб відправити в Стокгольм, Гіммлер і Шелленберг поїхали в штаб-квартиру, в Хохенліхен, — там їх уже чекав граф Бернадот.
— Ви повинні допомогти мені зустрітися з Ейзенхауером, — холонучи від жаху, сказав Гіммлер. — Ми з ним солдати, ми домовимося про мир. Я готовий капітулювати на Заході, аби тільки зупинити на Сході більшовиків…
Бернадот кашлянув і тихо відповів:
— Я постараюсь зробити все, що зможу, рейхсфюрер…
А після зустрічі (Брандт, секретар Гіммлера, усе чув на власні вуха і повідомив про це Мюллера; той колись урятував його сестру від арешту— захопилася поляком, — на цьому секретаря Гіммлера схопили, відтоді він висвітлював свого шефа його ж підлеглому, але такому, який — за дикими нормами рейху — мав право знати все про всіх), коли Гіммлер лишився в кабінеті, Бернадот, сідаючи в машину, сказав Шелленбергу:
— Рейхсфюрер запізнився зі своєю пропозицією тижнів на два. Він повинен був сказати мені про своє бажання здатися на Заході, поки ще росіяни не почали оточувати Берлін. Час Гіммлера скінчився. Думайте про себе, любий Шелленберг, думайте про себе серйозно…
— В якому напрямку? — жалісно спитав бригадефюрер.
Зачиняючи дверцята машини, Бернадот відповів:
— Спробуйте добитися капітуляції ваших військ у Норвегії і Данії, думаю, це вам згадають у майбутньому…
Телеграму про всі події Мюллер надіслав у Центр, до Москви, зашифрувавши її кодом Штірліца, який уже знали й американці.
Кожну хвилину, кожну годину він намагався використати для того, щоб забивати клини, розхитувати їх, немовби розпушуючи землю, коли ставиш на ніч велику палатку біля озера, де хлюпочуться довгі голубоокі щуки в тихих заростях очерету.
Кожну хвилину, кожну годину треба робити все, щоб зростала підозріливість, щоб Схід і Захід, які йшли назустріч один одному по Німеччині, проймалися недовір'ям, яке так легко посіяти між людьми, що сидять за штурвалами винищувачів і біля оглядових щілин танків. Усе що завгодно, тільки не вагання. Гіммлер вагався, от і програв. Мюллер далекий від вагань, він визнає дію, тому в нього є шанс витрати.
Через дві години розвідка флоту, що перехопила телеграму «Юстаса — Центру», доповіла президентові Трумену текст розшифрованого повідомлення, бо про ключ від коду сповістили із Стокгольма напередодні ввечері.
Трумен зібрав вузький штаб своїх найдовіреніших радників.
— Бернадот мав рацію: Гіммлер спізнився, — сказав президент. — Але росіяни тепер знають усе. Скандал може бути гучний. Ми не боїмося скандалу, але в цьому випадку престижу Сполучених Штатів буде завдано шкоди. Які пропозиції, друзі?
Після тривалої наради прийшли до висновку: потрібно — по дипломатичних каналах — сповістити Кремль, що президент готує надзвичайне повідомлення Сталіну, пов'язане з пропозиціями, які передали нацисти американським представникам у Стокгольмі.
Було доручено передати Москві на словах, що пропозиції нацистів про сепаратний мир будуть відхилені, але потрібен час для того, щоб проаналізувати, чи це не провокація Гіммлера. Після цього Трумен повідомить маршала про всі подробиці в особистому посланні…
Вигадували не дні — години.
Все може статися.
Головне — виждати.
Інформація для роздумів — XI
(Знову полковник Максим Максимович Ісаєв)
Штірліц лежав у кімнаті, вмебльованій зі смаком, коли б не гірка, в якій виблискував кришталь — пихате свідчення хазяйського багатства, а не колекція прекрасного творіння рук людських; чудові, схожі на гірські квіти келихи сусідили з пузатими, дуже великими графинами; поряд з ламкими коньячними чарками стояли важкі склянки. Навіть сонячне проміння в них не було синьопереливчастим, легким, стрімким, а якимось тьмяним, стійким, зсередини сірим.
…Руки Штірліца були в тонких сталевих наручниках, ліва нога пристебнута таким самим сталевим обручем до поперечки важкої тахти.
«Буде дуже смішно, — подумав Штірліц, — якщо мені доведеться тікати, тягнучи за собою цей мішок… Сюжет для Чапліна, їй-богу…»
Він безперестану прислухався до далекої канонади; тільки б вони встигли, я ж тут загину, в мене лишилися години. Хлопці, ви вже, любі, постарайтеся прийти, я так мріяв усі ці довгі роки, що ви прийдете… Я дуже старався зробити те, що міг, тільки наблизити б цю хвилину; мабуть, міг більше, але ви не маєте права картати мене, кожна людина на землі реалізує себе на десяту частину, де там, на соту, тисячну; мене несло, як і всіх, — життя таке стрімке, воно диктує нам самих себе, ми виконуємо те, що воно холодно й недбало наказує нам, хоч і немає письмових вказівок; темп, постійно виснажливий темп, а мені ще доводилося розриватись між тим, що я був змушений робити мимоволі, тут, аби тільки мати можливість виконати головне, і тим, що мені по-справжньому хотілось…»
Увійшов Ойген, сів поряд, спитав:
— Хочете повернутися на правий бік?
— Я лежу на ньому, — відповів Штірліц.
— Еге ж, саме так, — посміхнувся Ойген. — Я завжди плутаю, коли дивлюся на іншого… Повернути вас на лівий бік? Не стомилися?
— Поверніть. А краще б посидіти.
— Сидіти не можна. Лікар, який працюватиме з вами, — якщо не надійде відповідь з Москви, — просив мене простежити за тим, щоб ви лежали…
— Ну-ну, — відповів Штірліц. — В такому разі я полежу…
— Хочете закурити?
— Дуже.
— Співчуваю, але курити вам теж заборонено.
— Навіщо тоді запитували?
— Цікаво. Мені цікаво знати, що ви зараз відчуваєте.
— Знаєте, що таке фашизм, Ойген?
Той знизав плечима:
— Національний рух передових сил італійського народу…
— У світі люди плутають: фашизм, націонал-соціалізм, кагуляри…
— Плутають, бо погано освічені. Хіба можна ставити знак рівності між паршивими французькими кагулярами й арійським націонал-соціалізмом?