Наказано вижити, стр. 3

— Четверта частина.

— Домовились. У вас є до мене ще якісь прохання?

— Є.

— Будь ласка.

Гелен посміхнувся:

— Закохайтеся до нестями в яку-небудь дівку, у ваші роки це явище досить поширене, а я подбаю про неї в такому розумінні, в якому ви мали намір подбати про благополуччя моєї родини…

Мюллер похитав головою:

— Я час від часу читаю Маркса, генерале; його формулу «товар — гроші» цілком можна застосувати до втіх підстаркуватих чоловіків: певність, ніяких емоцій.

— Ваша кава прохолоне…

— Та я кави не п'ю, просто привчив себе підкорятися загальним правилам і люблю, коли їх дотримуються ті, хто оточує мене…

…Повернувшись до себе на Принцальбрехтштрасе, Мюллер попросив Шольца заварити міцний чай, спитав, які новини, вислухав те, що відповів йому ад'ютант, трохи здивовано знизав плечима, потім стомлено посміхнувся й почав годувати рибок.

Дивуватися й радіти було чого: Штірліц повертався до Берліна, хоч Мюллер ставив тисячу проти одного, що той не повернеться; підстав думати так у нього було цілком досить, бо його особиста служба спостереження передала із Швейцарії зведення, яке з усією очевидністю переконувало його, саме його й нікого іншого, що штандартенфюрер СС зв'язаний з секретною службою росіян.

«Але все-таки який смисл? Навіщо?»

Штірліц підвівся з землі, встеленої іржавим дубовим листям. Подекуди вже прокльовувалась яскрава смарагдова травичка; Штірліцу чомусь стало за неї страшно; справді, ніби дівчинка-підліток; Маріка Рокк співала останній куплет своєї пісні про сімнадцять спалахів квітня, про те, як дерева кружлятимуть у вальсі і чайка, підхоплена бистриною, потоне, і ніхто не зможе допомогти їй; голос Рокк, трохи хрипкуватий, а тому якийсь надзвичайно ніжний, довірливий, досяг своєї межі; останній акорд; шорстка тиша; диктор читав останні вісті з фронту; тон — переможний, піднесений; «героїзм танкістів, перемоги рицарів люфтваффе, грізні контратаки непереможних СС»…

Штірліц підійшов до машини, вимкнув радіо, сів за кермо й поїхав до Берліна…

Він не гнав машини, немовби намагався продовжити те відчуття тиші й самотності, яке тепер належало тільки йому одному. Він не те що не хотів, а скоріше не міг уявити собі того, що чекає на нього через три години, коли він повернеться. Він їхав повільно, намагався примусити себе ні про що не думати; повне розслаблення; але чим наполегливіше він наказував собі не думати, тим голосніше звучали в ньому запитання, а запитання — це стимул думки, початок дії, основа її, предтеча вчинку.

Тоді Штірліц вирішив похитрувати з самим собою: він примусив себе згадати обличчя Сашеньки; воно завжди, з далекого двадцять другого року, жило в ньому, тільки цей спогад став зараз таким тривожним, безповоротно далеким, що Штірліц навіть на мить зажмурився, проминув ще один стовпчик, але сказав собі: «Це був двісті тринадцятий кілометр, не жени, все буде добре, точніше кажучи, все мусить бути добре, інакше станеться несправедливість, ти не заслужив цього. А хіба несправедливість — категорія, позначена печаткою «заслуженого»? Несправедливість — вищий вияв нелогічності буття: вона обрушується саме на тих, хто не заслужив її, хто намагається жити за неписаним кодексом добра… Бач, як ти хвалиш себе, — посміхнувся Штірліц, — не прямо, але цілком однозначно… Страшенно любить людина, коли її хвалять. А коли похвалити нікому, то, як кажуть, своя рука владика… Мабуть, фюрер за молодих літ дуже часто чув грім овацій і своє ім'я, яке повторювали багато разів тисячі людей. Цікаво, чи приймуть коли-небудь люди таке рішення, щоб піддавати вчинки свого лідера аналізу психіатрів? Так, мовляв, і так, ви — параноїк, вельмишановний пане, вам не народом правити, а відпочивати в санаторії, зміцнювати нервову систему; можете малювати, акварель дуже заспокоює нервову систему; можете також вправлятися в поезії, читайте свої вірші масам, теж будуть овації, дівчата охочі до солодкомовної рими… Е, ні, поезія — це святе, до неї не можна підпускати параноїків… Страшна фраза: «Не можна підпускати до поезії»… Соромно, Ісаєв, ти зараз недобре сказав; поезія відторгне сама по собі все те, що не позначено печаткою морального здоров'я…»

Він пригадав те свято, яке було в нього восени тридцять сьомого, коли командування дозволило йому перейти фронт під Гвадалахарою, старанно залегендувавши для Берліна «необхідність зустрічі з агентурою СД, засланою в республіканську Іспанію». На «вікні» його зустрів Григорій Сироєжкін, вони подружилися в двадцять першому, коли Дзержинський послав Ісаєва в Таллін у справі викрадення діамантів із Держсховища, а Григорій був на зв'язку з ним і Шелехесом-молодшим, резидентом Чека в Естонії.

…Сироєжкін привіз його в невеличкий особняк поблизу Валенсії, там уже зібралися Володимир Антонов-Овсієнко, Михайло Кольцов, Родіон Малиновський, Хаджі Мурат Мамсуров, Яків Смушкевич і Роман Кармен. З кожним із цих людей Максима Ісаєва зв'язувала дружба з тих давніх і прекрасних років революції, коли Антонов-Овсієнко часто заходив до Дзержинського; Родіон Малиновський був у Василя Блюхера, який переправляв Ісаєва до Владивостока; з Яковом Смушкевичем, нинішнім радником республіканської авіації, його дороги перетиналися в Китаї, коли там були Блюхер і Михайло Бородін, — допомагали створювати революційну Червону Армію…

Він пробув у друзів всього тільки одну ніч. Ніхто не зімкнув очей. Згадували тих, з ким дружили: Павла Постишева, Якова Петерса, Миколу Подвойського, Михайла Кедрова, Григорія Петровського, Миколу Криленка, Артура Артузова.

Потім Ісаєв вийшов у маленьку кімнату разом з Антоновим-Овсієнком — той був генеральним консулом в Іспанії, відповідав за все.

— Максиме, — сказав Антонов-Овсієнко, закурюючи, — я знаю, що ти захочеш зараз написати рапорт, щоб тебе відкликали на Батьківщину, я знаю, що сили твої вичерпуються, я розумію все, мій товаришу… Але я не передам твій рапорт у Центр, тому що боротьба з фашизмом, — а він багатоликий, як перевертень, — тільки ще починається, і це буде довга й кривава боротьба.

Антонов-Овсієнко важко затягся, пильно подивився на Ісаєва, потім, зітхнувши, дивно всміхнувся:

— Знаєш, мені, як людині військовій, — як-не-як прапорщик з п'ятого року, тридцять два роки стажу, — відомі всі військові накази… Але є один, якого немає в статутах: «Наказано вижити»… Розумієш?

— Розумію, — відповів тоді Ісаєв. — Але чи розуміють там, дома, що…

Антонов-Овсієнко перепинив його:

— Максиме, там розуміють усе. Ясно? Усе.

«Наказано вижити, — Штірліц повторив сам собі слова Антонова-Овсієнка. — Але тільки по закону совісті. Інакше треба зникнути. Життя, куплене ціною безчестя, не життя, а животіння….»

Він згадав, як у двадцять сьомому, в Шанхаї, дістав наказ Менжинського влитися в рух націонал-соціалістів. Йому здавалося тоді — чим глибше він вникав в ідеї Гітлера, — що Центр помиляється, вважаючи, що цей фанатик небезпечний, що він зможе прийти до влади. Лише в тридцять третьому році він зрозумів, який же був правий Вячеслав Рудольфович, передбачивши найстрашніше ще за шість років до того, як воно, це страшне — прихід нацистів до влади, — сталося.

Досі Штірліц — скільки не думав про причини, які привели до влади фюрера, — не міг пояснити собі цього феномена. Так, незгоди між соціал-демократами й комуністами, відсутність спільного фронту не могли не допомогти правим ультра здобути перемогу, але чому Гітлер?! Були серйозні сили в Німеччині на початку тридцятих років, що стояли на консервативних, непохитно антикомуністичних позиціях: армія насамперед; «Сталевий шолом»; «Німецька національна партія». Чому ж не цей блок прийшов до влади, а Гітлер? Гра на чудовому терміні «соціалізм», на його притягальній силі для робітничого класу? Висунення — поряд з терміном «соціалізм» — примату його національної належності? Тобто зробити на зло Москві — не Інтернаціонал, не щастя для всіх, а лише вибраній расі панів, нації німців? Невже одержимий націоналізм, тобто схиляння лише перед самими собою, такий могутній і сліпий на початку свого шляху, що може заступити зір історичній пам'яті? Жоден національний рух, заснований на ідеї примату раси, ніколи не здобував і не зможе здобути остаточної перемоги, це розуміє кожен. Тоді як же Гітлер зміг обдурити народ Гете, Вагнера, Гегеля, Гейне, Бетховена і Баха? Невже народові, цілому народові хотілося, щоб вину за те, що в країні немає хліба й маргарину, звалили на євреїв, циган та на інтриги Комуністичного Інтернаціоналу? Може, людям взагалі притаманно перекладати вину за все на інших? Рятівні козли відпущення? Отже, Гітлер і розіграв саме цю підлу карту, звернувшись до найгіршого, зачаєного, що в в людині, особливо в слабкій і малоосвіченій! Але ж це справжній злочин — робити ставку на підле й слабке, це тільки на перших порах може принести дивіденди; кінцевий результат можна передбачити цілком: загальний крах, національне приниження, розгром державності…