Третя карта, стр. 60

QUOD ERAT DEMONSTRANDUM [4]

Штірліца розбудив телефонний дзвінок. Тут, у Львові, на Червоноармійській вулиці, поки що не перейменованій на Герінгштрасе, цей дзвінок видався йому зловісним. Повільно, як це завжди бувало з ним у хвилини небезпеки, Штірліц увімкнув нічник і глянув на годинника: була третя година ранку. Телефон дзвонив і далі, і було щось приречене й тужне у тому повторенні дзвінків і тривожних пауз тиші.

«За мною нічого нема, — вирішив Штірліц. Мислив він цієї миті, неначе переглядаючи кінохроніку, тільки в пришвидшеному темпі. — Та й потім, коли б за мною щось було, навряд чи стали б дзвонити. Вони прийшли б без дзвінка, безшумно відчинивши двері, як я, ламаючи Діца».

Він потягнувся до трубки, і раптом кров прилила до обличчя, і він відчув, як одразу ж похололи пальці й обважніла потилиця.

«А якщо це пов'язано з Магдою?» Він не встиг навіть відповісти собі, не встиг вирішити, як він вчинить, коли з нею щось сталося, і зразу ж узяв трубку.

— Тут Штірліц.

— А тут Діц, — почув він розкотистий, надзвичайно самовдоволений, якийсь особливий голос гестапівця.

— А раніше ви не могли подзвонити?

— Не було чого. Літаків з Берліна ще не висилали.

— Літаків з Берліна? А в чому річ?

— Це не телефонна розмова. Вирушайте до Фохта — це у ваших інтересах. А я візьму Оберлендера й зразу ж буду у Фохта. Мені не хотілося звертатися ні до кого іншого: ви знаєте цього сволоцюгу краще за всіх інших. Домовились?

— Гаразд. Тільки я не розумію, в чому річ.

— Це не телефонна розмова, — повторив Діц радісним голосом, — я зміг довести, хто він є насправді, — і поклав трубку.

Штірліц рвучко підхопився з ліжка, швидко підставив голову під кран. Вода була крижана, і смак її видався Штірліцу забутим, російським.

Одягаючись, він думав про те, що різниця між водою в Берліні і тією, яку пам'ятав з юнацьких років, була разюча: вдома вода була по-справжньому холоднюща, з голубинкою, саме з голубинкою, бо сказати про воду «з голубизною» — не можна, це надто неоковирно. Усе те, що неоковирно, — жалюгідне й безглузде, тому що будь-яка незграбність — у мисленні чи рухах — перш за все силкується зберегти гідність, а постійна увага до власної гідності вироджується у хворобливу підозріливість і зневіру в добро.

«Стривай, — зупинив себе Штірліц. — 3 водою — це я, певно, роблю дурниці. Вода скрізь однакова, ми наділяємо її властивостями фетиша залежно від нашого внутрішнього стану. Та й не потрібно зараз заглиблюватися в емпіреї, хоч я прекрасно розумію, чого я так наполегливо поринаю в них: це я заспокоююся і хитрую сам з собою».

Саме в цей час Гуго Шульц загальмував біля особняка Боден-Граузе — вони поверталися з святкового прийому в люфтваффе, — допоміг Інгрід вийти з «вандерера», провів її до важкої, з чавунними викрутасами хвіртки й сказав:

— Обніміть мене і прикиньтесь п'яною — зараз вони вискочать з-за повороту.

Інгрід піднялася навшпиньки, обняла Шульца, пригорнулась до Нього. Із-за повороту вискочив верткий «опель-капітан», набитий рослими, натренованими помічати все, що нормальній людині помічати було б не слід, гестапівцями, які зосереджено видивлялися; вони побачили тих, за ким стежили; шофер зменшив швидкість, гестапівці завчено зіграли неуважність, а проте фото зробили та й зникли за поворотом.

— Зараз вони повернуться, — зітхнув Гуго, — так що стійте собі й далі біля…

— Потерти потилицю?

— Я не люблю, — відповів Шульц. — Чого ви усміхаєтесь?

— Це я так плачу.

— Курт помер з гідністю… Він мовчав. За нами стежитимуть так само надокучливо ще зо два місяці, а тоді стануть працювати інакше. Усім нам зараз треба продовжувати контакти, світські контакти. Від роботи, від нашої роботи зараз слід утриматись.

— Отже, до Кракова мене більше не пошлють?

— А ви там не були, Інгрід. Ви не були там. Ніколи. І нікого не зустрічали.

Інгрід похитала головою.

— Зустрічала, Гуго… Зустрічала… Але ж і Курт зустрічав, а помер із гідністю…

Вона поцілувала Гуго, коли «опель» знову вигулькнув з-за повороту, і, легко відчинивши важку хвіртку, почвалала додому.

… На вулицях, коли він їхав на квартиру до Фохта по безлюдному, світанковому, тихомирному, тривожному Львову, Штірліц побачив, як німецькі солдати зривали жовто-блакитні знамена Бандери і піднімали червоні, з білим колом і чорною свастикою посередині — стяги рейху.

«Це початок бійки між ними, — подумав Штірліц. — Чи ж не так? Чи я забігаю вперед і бажане видаю за дійсне? А чому б і не розпочатися бійці? Армію скеровано в атаку, на тили її не вистачає. Отже, тут буде бій Гіммлера, Бормана й Розенберга. Отже, бійка між бонзами можлива? Чому вчора знамена Бандери поганили все місто і солдати СС ходили спокійно і спокійно обмінювалися гітлерівським вітанням з п'яними від крові оберлендерівськими нахтігалівцями? Чому вчора патрулі були геть усі з «Нахтігаля», а сьогодні жодного бандерівського легіонера немає і тільки чорні на вулицях? Чому Діц подзвонив мені і розмовляв радісним голосом? Чому він насмілився сказати про Фохта як про «сволоцюгу», адже Фохт зараз над ним, він вищий? Ні, це все-таки початок бійки. Але якщо я нав’язую свою волю подіям, що розвиваються самі собою, поза моєю логікою, тоді я можу сильно програти. Діц ладен піти на все заради того, щоб узяти реванш за Олену. Чи ж не так? Мені не можна програвати, бо дуже мало наших людей перебуває зараз у такому становищі, як я. Проте, з другого боку, коли я правий, тоді нам буде дуже важливо мати те, що я хочу одержати. Риск? Риск. Смішно лякати себе риском. Я живу, наче хворий на рак, який знає, що кінець може настати кожної хвилини. Тільки одні панікують, а я сподіваюся».

… Фохт сидів біля телефону, блідий, аж синій, старанно приховуючи од Штірліца тремтіння у пальцях.

«Хтось спрацював раніше за Діца, — зрозумів Штірліц. — Очевидно, армія встигла його попередити. Армія приймає літаки, без їхньої санкції жоден літак, нехай і тричі есесівський, на військовий аеродром не сяде — війна е війна».

Штірліц увімкнув радіо, дочекався, поки нагріються лампи у великому «філіпсі», прослухав перші такти музики, яка дедалі голоснішала, немов силкуючись прорвати тремтливий матер'яний диск приймача, закурив, показав Фохто-ві очима на душник у стіні і неквапно потушив сірник.

Фохт, спершу не розуміючи, глянув на душник, а потім у його очах щось промайнуло, та зразу ж і погасло, і Штірліц зрозумів, чого погасло. «Він не вірить мені. Треба пояснити йому різницю, — вирішив він, — різницю Фохт зрозуміє, він знає по своєму відомству, що це таке — різниця».

— Зараз приїде Діц. Він бере Оберлендера, а тоді заїде по вас, щоб одвезти на аеродром, — тихо промовив Штірліц. — Літаки з Берліна вже вилетіли. Арешти тут почалися? — напівствердно запитав він.

— Я не знаю, — відповів Фохт, — мене не з'єднують ні з Стецьком, ні з Лебедем, ні з Бандерою.

— Врятувати вас можу я, — неголосно вів далі Штірліц. — Я врятую не з жалю до вас — цього почуття я позбавлений, то химера. Я врятую вас заради наших інтересів, бо я з політичної розвідки, а не з гестапо.

— Пробачте, але я не розумію, — мовив Фохт, похитавши головою. Він почав терти скроні білими, плоскими пальцями з посинілими нігтями, і Штірліц раптом відчув, які вони у нього холодні й вологі.

— Постарайтеся зрозуміти. Часу обмаль. Ви ж усе пам'ятаєте, Фохт. Ви пам'ятаєте все. Отже, ви мене швидко зрозумієте. Я міг би знищити вас у Загребі, коли ви загралися з нашим агентом Косоричем та Діцом. Я цього не зробив. Чому? Тому що ви для мене вигідніший, аніж Діц. Він із гестапо, а ви з іншого відомства, яке має виходи за кордон. Ви мені вигідні, Фохт. Якщо ви згодитесь стати моїм агентом — я називаю речі своїми іменами, у мене немає часу на сентименти — і ми зараз оформимо наші стосунки, я дам вам ключ до врятування.