Третя карта, стр. 31

— Це висновок. Але не проблема, — сказав Штірліц. — Та й потім — ви певні, що Німеччині на даному етапі вигідно мати у своєму тилу Україну, а не територію? Ту, де розміщені військові з'єднання, де випікають для війська хліб і влаштовують лазарети для поранених?

— Пробачте, але я вже досить широко обговорював цю проблему, — настирливо повторив Бандера. — З панами із відомства доктора Розенберга.

«Чого ж ти про армію мовчиш, сучий сину? — подумав Штірліц. — Чого ж ти все на Розенберга звалюєш?»

— Доктор Розенберг, — вступив Омельченко, — справді падає цьому питанню великого значення. Гетьман зустрічався з його референтами двічі.

Бандера насупився, жовна стали гострі — от-от розірвуть тонку шкіру на щоках.

— Я не зовсім розумію предмет розмови, панове, — мовив він. — Як на мене, то все достатньою мірою узгоджено й вивірено… Ви, — він важко глянув на Штірліца, — цікавитесь подробицями у зв'язку з якимись обставинами, що заново відкрились? Тоді я хотів би почути, якими саме.

— Я представляю розвідку, пане Бандеро. Політичну розвідку рейху. Деталями займаються служба безпеки й гестапо. Мене цікавить, яким ви мислите собі німецький тил на Україні? Німецьким, окупаційним тилом чи тилом українським, із своїм управлінням?

— Я мислю собі німецький тил монолітом, який створимо ми, — знову збрехав Бандера, і Штірліц зрозумів, чому він збрехав йому.

Ця людина не могла думати ні про що інше, окрім своєї ролі в процесі, у будь-якому процесі, тож йому було цілком байдуже все інше, — німецьке, українське чи яке завгодно інше.

Зрозумівши, що Бандера збрехав йому, Штірліц заговорив про подробиці, дав Омельченкові вести розмову. Домовляючись про кандидатів од гетьмана, «політик» кокетливо відмовлявся од місця, запропонованого йому в раді, а Штірліц, слухаючи їхнє швидке торохтіння, думав про розкладку сил, що поступово йому відкривалася, і про те, як ці сили зіткнути — можливо, це хоч трішки допоможе його Батьківщині.

Потім, не бажаючи заважати Омельченкові виконати головну частину його завдання, Штірліц попросив дозволу ознайомитися з новими розвідданими з України та й вийшов до іншої кімнати…

КУРТ ШТРАММ (III)

Курт нестерпно довго, уже в сотий раз крутив головою в непроглядній темряві. («Я звик до такої пітьми, тож світло зараз видавалося б мені насиллям, подібно до отієї постійної темряви, що була спочатку. А ще, кажуть, людина довго звикає до нових умов. Та воно як їх пропонувати: Німеччина, приміром, за рік звикла. Поганий приклад заразливу силу має, тепер багато кому в світі закортить навчитися отак само народ муштрувати, як фюрер»). Він крутив головою та й думав, який смішний вигляд він має зараз, коли б хтось міг стежити за ним, але в цих «мішках» навіть вічка у дверях немає, бо арештант ані сісти, ані лягти, ані встати не може — він весь час напівстоїть.

Курт, мов одержимий, крутив головою: йому треба було цим рухом одночасно з поштовхом у спину взятими у наручники кистями підняти сорочку так, щоб ухопити її зубами й задрати. Тоді він притулиться голою спиною до мокрої холодної стіни, од якої досі, підкоряючись інстинкту, він намагався одсовуватись, щоб утворилася маленька повітряна прокладка. Тепер, якщо він задере сорочку, то втисне своє тіло у мокрий кам'яний холод і чекатиме, аж поки заклякне всередині. Він пам'ятав це відчуття з того часу, коли катався в Альпах і на крутому повороті його ліву лижу занесло на камінь, що виріс зненацька з-під снігу, бо сонце того дня було особливо жарке і розтопило снігову кору. Курт перекинувся через голову, гепнувся на спину й почув у собі дзвін, мовби розбилася скляна, богемська, важка карафа, а тоді запала тиша, особливо лунка після того, як розбивають улюблену бабусину карафу, залазячи без дозволу до буфета ввечері, коли батьки пішли до театру.

Він лежав тоді й відчував, як холод поволі входить у нього. Він не міг ані звестися, ані поворухнутися через поламану ногу. Траса була нова, та й вечоріло вже, тож ніхто з лижників не катався тут, бо час було вже приймати душ i відпочивати перед тим, як іти до бару пити аж до ранку «перно» — біле, немов ота вода, у якій розведено зубний порошок, танцювати вальс-бостон або танго, відчуваючи поруч свою подругу, котра вдень здається іншою тому, що її обличчя приховують величезні жовті окуляри, на тіло натягнута товста куртка, а руки в хутряних рукавичках. До того ж на трасі вона і не подруга тобі, а такий самий, як і ти, спортсмен, і ти дивишся, як вона мчить із гори, заздриш їй, а чи, навпаки, сердишся на неї за тс, що вона неправильно йде, знаючи, що зараз, через якусь мить, вона впаде. Але там і не досадно було дивитися, як падає жінка, вона добровільно взялася за нелегку справу, тож і мусить терпіти все те, що життя уготувало чоловікам.

Курт лежав на трасі і не міг поворухнутися через поламану ногу, але це попервах не лякало його. Він сподівався, що його побачать на інших схилах, ще не розуміючи, що людина в горах схожа на камінчик, тут вона ще менша, аніж на рівнині, в лісі чи у місті. Курт лежав, відчуваючи тільки біль у нозі, що сковував рухи, а потім йому запекло у спині, й він зрозумів, що куртка його задралася, вовняна білизна теж і що це сніг обпікав спину.

Курт почув хрипіння всередині й дуже злякався цього. («Господи, скоріше б задерти сорочку, відчути холод, довгий холод та хрипіння всередині, і щоб піднялась температура, і кашель стрясав мене, і в куточках рота було жовте мокротиння; і щоб сивий штандартенфюрер відправив мене до лазарету, а там є довжелезний коридор, що кінчається кам'яною стіною, — обов'язково мусить бути. Але ж коридор був, коли вони вели мене того першого дня, чому ж я тоді не… Ти тоді не мав ілюзій, Курте. Адже ти тоді ще сподівався на чудо, хіба не так? У тебе й гадки не було, що в'язниця, їхня в'язниця, отак швидко виліковує од ілюзій? Гаразд, виправдаємо тебе. Нема нічого легшого, як виправдати самого себе… хоча ні… Якщо судити по правді, то себе виправдати найважче»).

Тоді, у горах, його помітила Інгрід Боден-Граузе. Вона якраз каталася на тому крутому й капосному схилі, каталася сама, коли більшість лижників уже спустилися в долину.

Як же вона дбайливо тягла його до будиночка рятувальників, аж до пояса провалюючись у сніг! Вона підклала під нього свої лижі, а сама наділа на груди два ремені, наче кінь або тутешні вчені сенбернари. Інгрід опускалася перед ним на коліна, гладила йому обличчя, цілувала йому щоки, мокрі од сліз, шепотіла ніжні, швидкі слова, і через це він ще гостріше відчував біль, але він ставав дужчий, коли була її ніжність — чоловік реагує на ніжність інакше, ніж жінка, — він стає дужчий. Інгрід тоді змокріла, і на морозі від неї струмувала попеляста пара, тож Курт міг тоді подумати, що це принижує її вроду і жіночність.

… Через три місяці після того, як його вилікували у клініці професора Хаазе, Курт освідчився Інгрід. Вона була та, про яку він завжди мріяв, — жінка-друг, але Інгрід сказала, що в них нічого не вийде, бо він надто лагідний і молодий, «а я, — засміялася тоді вона, — потребую сили, я схиляюся перед чоловіком, обпаленим порохом, який уже знав і кохання, і розлуку, і щастя, і горе. Отака вже я дурна. Я знаю, що якийсь час нам буде дуже гарно, а потім це закінчиться, бо я бачила, як ти плакав од болю: жінка цього не прощає. Не гнівайся, любий…»

… Курт нарешті задер сорочку, вхопив зубами комір, відчув його солоний смак, піт на спині, і на лобі, і на шиї, і зрадів: холодна стіна, до якої він притулиться гарячим тілом, скоріше зробить свою справу.

«Тепер треба чекати і не дозволити собі одхилитися, коли відчую крижаний холод усередині й те, як там заворушиться щось важке, що перетворюється на кашель. Аби тільки він не викликав мене зараз на допит, господи, аби тільки він не здумав викликати мене на допит!»