Іспанський варіант, стр. 21

Хаген, як і сподівався Штірліц, вирішив вести своє спостереження, не підключаючи апарат місцевого гестапо. Цього ильки й треба було Штірліцу. Йому потрібно було, щоб за Манцером не стежили ще два-три тижні.

Бургос, 1938, 5 серпня

… Вода в басейні була то голуба, то зелена, і в цій синьо-зеленій воді плавали Мері Пейдж і Пальма.

— Голова зовсім не болить, любий? Я не можу спокійно дивитися на цей твій шрам. Чи все-таки ще болить?

— Розвалюється, коли не бачу тебе більше як два дні.

— Слава богу, що ти не сказав: «Розвалюється, як тебе побачу».

— Ці слова — для шлюбного життя, а ми з тобою вільні в коханні, як парламентарії!

— Ненавиджу слово «шлюбний». Пальма засміявся:

— Що, опошлили ідею?

Навколо них плавали люди, мабуть, усі добрі знайомі Яна, бо він жартував майже з кожним і ловив заздрісні погляди: жінок тут, та ще таких, як Мері, нечасто зустрінеш.

— Де ми будемо сьогодні ввечері? — спитала Мері.

— Я живу на першому поверсі, і завіски в мене тюлеві, а іспанські діти страшенно цікаві. А я тебе так довго не бачив: аж вісім годин. Тому в дітей буде неабиякий привід для цікавості.

— Я живу на другому поверсі, гардини важкі, темні, панські. Мені шкода бідолашних іспанських дітей, ми позбавляємо їх можливості задовольнити свою цікавість.

— До вечора.

— Я жду тебе. Ти зараз далеко?

— Ні. Недалеко. В межах Іспанії…

… Пальма зупинив машину біля входу в бар, і в дверях затримався, зустрівшись віч-на-віч з огрядним чоловіком, судячи по костюму і перснях — торговцем.

У дальнім кутку сидів Вольф, одягнений, як і Ян, у напіввійськову форму іноземних журналістів при штабі Франко. На лівій нагрудній кишені був прикріплений чорний металевий значок: «Військовий кореспондент».

За столиком, біля Вольфа, сидів підполковник з «Кондора» — Віллі Манцер.

— Хелло, Віллі, — сказав Пальма. — Хелло, сер, — кивнув він Вольфу. — Послухайте, Віллі, — весело спитав Ян, — вашого батька звуть Густав? Густав Адольф Манцер?

— Саме так звуть мого батька, — відповів льотчик і хотів уже випити коньяк.

Ян узяв його за руку:

— Ваш батько драпонув до Швейцарії.

— Тихше, — сказав Вольф, — тихше, колего… Ви підведете хлопця. Я не зважився йому про це сказати.

— Що? Що! Що?! — спитав Віллі, зразу ж переходячи на шепіт.

— Ваш батько володів парфюмерним магазином у Франкфурті-на-Майні?

— Так.

— Мені тільки що прислали швейцарські газети — ми їх одержуємо через Лондон. Ось погляньте. Ваші з гестапо, мабуть, одержать їх завтра.

Віллі розгорнув газету «Бернські новини». На другій шпальті був надрукований портрет його батька. Вгорі крупним шрифтом набрано: «Я не хочу нацизму, я хочу свободи». Манцер двічі прочитав статтю, потім протер очі й сказав:

— Маячня якась!

— А при чому тут ви? — здивувався Ян. — Батько втік, ну й чорт з ним. Ви воюєте, ви робите своє благородне діло.

— За такого батька, — сказав Вольф, — з цього славного німецького хлопця здеруть шкуру. Ви не знаєте, як розправляються в нього на батьківщині.

— А якщо я зараз піду і заявлю перший? — спитав Віллі.

— По-моєму, це буде дуже правильно, — мовив Ян, — і по-рицарськи.

— Вас першим же літаком відправлять до Берліна, — сказав Вольф. — А там — у концтабір.

— Ви так думаєте? — спитав Віллі розгублено.

— А ви? — спитав Вольф.

— Та ну, яка дурниця, — кинув Ян.

— Ні, не дурниця, — відповів Віллі.

— У вас перепустка на аеродром є? — спитав Вольф.

— Чого йому бракувало дома?! — бурмотів Віллі. — Це все жінки! Після того як померла мама, він зовсім з'їхав з глузду! Я так і знав, що він устругне якусь капость! Це ж кінець мені! Кінець!

— Перепустка на аеродром у вас є? — ще раз спитав Вольф.

— Я не долечу до Франції.

— Долетите до Мадріда.

— Там червоні.

— З новим літаком вас приймуть червоні, білі й зелені.

— Вони зіб'ють мене, коли я підлітатиму до Мадріда. Високо в небі з нашими швидкостями вони мене не дістануть, а коли я йтиму на посадку, вони пристрелять мене.

— Отже, перепустка у вас є? — повторив Вольф. — І ви можете вилетіти зразу?

— Це нелегко, але виходу іншого немає, доведеться.

— Проведіть мене з собою на аеродром, — сказав Вольф, — моїм американським читачам буде цікаво прочитати цей скандальний репортаж, а потім я вас зведу з батьком у Швейцарії. — І він відкрив свою папку — там лежала ракетниця. — Тут червона ракета, з нею ми з вами сядемо в Мадріді.

— А може, я дотягну до Франції?

— Навряд, — сказав Вольф.

— Чому? Взагалі можна, — сказав Ян, — хоча ризиковано — все вирішують метри.

Вольф підвівся й сказав:

— Зараз я повернусь.

— Куди він? — спитав Віллі.

— А чорт його зна.

— Чий він?

— Американець. Напханий грошима, з ним не пропадете…

Вольф вийшов з бару й підійшов до газетного кіоску. Він купив усі англійські й французькі газети. Ніяких повідомлень про Манцера-батька, що втік, не було. Чекаючи здачі, Вольф сердито почухав потилицю, і це побачив Штірліц, який сидів у машині.

Вольф повернувся в бар, сів за столик і кинув на стіл газети.

— Поки що спокійно, — сказав він, — може, ця газета й не дійде сюди.

— Все одно вони дізнаються, — сказав Віллі. — Не тепер — так уночі, не вночі — так уранці.

— Е, дурниці, — сказав Ян, — я готовий за вас поручитися перед Ріхтгофеном.

— При чому тут Ріхтгофен?! Усе буде вирішувати Лерст, Штірліц або Хаген.

У бар увійшов Штірліц, і Вольф помітив, як Манцер знітився.

Штірліц підійшов до їхнього столика, потиснув руку Пальмі, сухо вклонився Вольфу і з підкресленою прихильністю поплескав Манцера по плечі.

— У вас сьогодні немає вильоту, голубе? — мимохідь спитав він.

— Ні, — відповів Манцер. — А що?

— Нічого, я просто цікавлюсь. Будь ласка, загляньте до мене після обіду. Гаразд? Я чекатиму вас на третю годину…

— В посольстві? — тихо спитав Манцер.

— Ні. Ждіть мене на аеродромі… До речі, коли сьогодні відлітають транспортні «юнкерси» в Берлін?

— О шостій годині, — ще тихше відповів Манцер. — Чи о сьомій, я забув… А в чому справа?

— Нічого особливого, — сказав Штірліц, навіть не глянувши на Манцера. — Хочу з вами поговорити про дещо… Чисто по-дружньому.

Штірліц сів за сусідній столик і покликав офіціанта:

— Маріскос, будь ласка, і пляшку тінто!

— У вас є машина? — спитав Манцер.

— Є, — відповів Вольф. — У мене є.

— Поїхали.

Ян замовив собі коньяк, не поспішаючи випив його, взяв під пахву газети, зайшов у туалет, спалив там єдиний екземпляр «Бернських новин», а попіл викинув в унітаз.