Іспанський варіант, стр. 2
Рига, 1934
Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету — Гес Петеріс і Курт Ванг — сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів.
— Як хвацько витанцьовує Пальма, — сказав Ванг. — Тварюка…
— Навіщо так грубо? — посміхнувся Петеріс.
— А я люблю його.
— Справді?
— Справді… А ти?
— Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом.
— Чому?
— Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато.
— То що ж, це добре чи погано?
— Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію.
— Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером…
— Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього…
— Сильні світу цього не завжди належать до одного клубу, — сказав Ванг.
— Клуб проти клубу — це не страшно; страшно, коли в клубі сильних з'являється відступник.
— Ти певен, що клуб не прощає відступництва?
— Звичайно. Принаймні я так думаю.
— Але ти ще не член нашого клубу, — зауважив Ванг. — Я бажаю тобі вступити в наш проклятущий, нудний і дряхлий клуб якнайшвидше. Ти на нього дивишся зовні, і він здається тобі прекрасним, а ми народжені в ньому і знаємо, який він зсередини.
— То який же він зсередини? Поясни мені, плебеєві, ти — син міністра.
— Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри.
До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала:
— Повелителю, я більше не можу без вас.
— Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати…
Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму.
— Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди.
— Це чудово. Молодець.
— Зіграти?
— Зіграйте, чого ж не зіграти.
— Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз.
І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі.
… «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії.
Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя».
— Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений.
— Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист.
— Який він артист? Трубач…
— Трубач теж артист.
— Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант…
Хтось вигукнув:
— Цигани, друзі, цигани!
Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк.
Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір.
Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила:
— Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті…
Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи:
— Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні!
Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив:
— Вона ж працює, навіщо ти?
— Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі.
— Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки…
— Пробач йому, — сказав Гес Петеріс, — ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде…
І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб заглянути йому в очі…
Петеріс довго дивився вслід їм, а потім обернувся до Ванга.
— Куди ти?
— Мене призначили в міністерство закордонних справ — це наша сімейна традиція…
— А ти, Ян?
— Чорт його знає. А що в тебе, Петеріс?
— Я їду в Індію, в консульство, — відповів Петеріс.
— По рицарські шпори?
— Може, й так.
— Тепер не дають золотих шпор за видатні заслуги. Тільки позолочені.
— Я згоден і на позолочені.
— Допомагай британцям саджати в тюрму якнайбільше індусів, і тобі дуже швидко видадуть шпори, які відчинять двері нашого клубу.
— Комусь же треба саджати в тюрму. Ти фактом свого народження позбавлений цієї необхідності, Ян.
— Знову ти йому заздриш? — спитав Ванг, замислено прислухаючись до циганської пісні.
— Послухай, Гес, — запропонував Пальма, — хочеш, я дам тобі рекомендаційні листи в Індію, а ти мені замість них надішлеш звідти добре оформлену голову бунтаря, га?
— Мені потрібні рекомендаційні листи, але мої успіхи в боксі більші, ніж твої, Яне, і коли я тебе вдарю, ти впадеш…
— Не сердься. Я перевіряв, до якої міри ти негідник. Негідником знову виявився я. Пробач.
— Ти без упину на всіх нападаєш, — задумливо сказав Петеріс. — Не можу збагнути, чого ти хочеш?
— Я сам не можу збагнути, чого я хочу. Зате я точно знаю, чого я не хочу.
З будинку вийшов горбань, просурмив у свою срібну трубу і закричав:
— Усі до мене! Маргарет дає сеанс сексуального масажу! Всі в дім, усі в дім!
Випускники університету, жартуючи, повільно рушили до будинку, а Пальма пішов до циганських кибиток: цигани вмощувалися на траві й виймали з баулів сніданки — бутерброди з шинкою. Старий циган підвівся, коли до нього підійшов Пальма, і сказав:
— Ви й справді проти того, щоб ми тут попоїли? Але ми недовго, в нас запрошення ще в один дім. Це ж дім пана Пальми? Я не помиляюсь?
— Правильно. Їжте собі… Всі п'яні, нікому ні до кого нема діла. А Пальма до того ж добрий хлопець.
— Людина, яка говорить про пана Пальму «хлопець», може бути або ще багатшим за нього, або має бути його лакеєм.
— Я — лакей, — хмикнув Ян, — ми всі тут його лакеї…
— Ви кажете неправду. Лакей ніколи не признається у своїй професії.
На залізничній станції було безлюдно. Десь увімкнули радіо. Диктор передавав останні вісті: «У Відні на вулицях все ще триває перестрілка між комуністами й націонал-соціалістськими збройними загонами. Є жертви серед мирного населення».