Іспанський варіант, стр. 17

— І в мене немає таксі, і у вас аварія, — почув він над вухом голос Маккензі. — Ану дозвольте поглянути, я розуміюсь у техніці.

Грасс відійшов убік, і Маккензі, закинувши свою товсту коротеньку ногу на крило, мало не весь заліз у мотор.

— Покачайте бензин, — попросив Маккензі, — по-моєму, у вас вийшов з ладу бензонасос.

Грасс сів за кермо й став качати бензин.

— Тепер умикайте запалення!

Мотор загурчав. Маккензі зіскочив з крила й сказав:

— У вас барахлить помпа. Скажіть, щоб поміняли, а то намучитесь.

Він подивився на зупинку таксі — чоловік сорок мокло під дощем, але жодної машини не було.

— Сідайте, — запропонував Грасс, — я вас підвезу.

Маккензі насилу заліз у машину, простягши вперед ліву ногу. Він простягнув її зумисне так, щоб носок його черевика, в якому було вмонтовано грубий шприц з моментально паралізуючим розчином, ударив по нозі Грасса. Шприц виготували з легованої сталі: гарантія проколу цупкої свинячої шкіри будь-якого черевика абсолютна. Цю новинку, розроблену в лабораторіях Гейдріха, випробовували вже не раз, і наслідки були чудові.

Грасс обм'як — беззвучно, ніби підломлений. Маккензі відкинув сидіння, перетяг Грасса назад, сів за кермо і погнав машину в невеличкий котедж, що стояв у великому парку, на набережній Сени.

Тут Грассу зробили ще один укол, поклали в чималий багажний ящик з написом: «Верх. Не кантувати», — і відвезли цей ящик на вокзал — поїзд відходив до Кельна.

Берлін, 1937, жовтень

Через дванадцять годин Грасс лежав у солоній купелі в підпалі гестапо на Принц-Альбрехтштрасе. Присадкуватий товстий Маккензі — штурмбанфюрер СС Отто Штуба — сидів в узголів'ї Грасса і раз по раз торкався розжареним залізним прутом до його шиї.

— Поки не скажеш, як саме ваші дізналися про Вельтена, я мордуватиму тебе. І я доб'юся, що ти заговориш, але це вже буде пізно. Краще починай говорити зразу, бо ми знаємо про тебе дуже багато, майже все. Де ви тепер купуєте літаки? Грасс, мовчати нерозумно, повір. Людина ти пропаща: якщо ми навіть і відпустимо тебе, то в Москві все одно поставлять до стінки. Хіба не так? Але ми тебе не відпустимо. Ми тобі пропонуємо два варіанти: один — полюбовний, так би мовити, мирний, а другий — болісний, неприємний і для мене, й для тебе. Повторюю свої запитання: від кого ви дізнались про Вельтена? У кого ти купуєш літаки тепер? Хто ще, крім тебе, бере в цьому участь?

Штуба знову приклав розжарений прут до шиї Грасса. Той зайшовся криком, і на покусаних губах виступила кривава піна. Штуба припікав свіжі, криваві рани, і його обличчя судорожно посмикувалось: мабуть, він відчував насолоду від своєї роботи.

Потім Штуба кинув розжарений прут на кахляну підлогу, підійшов до рубильника, вмонтованого в стіну, ввімкнув його і, повернувшись на своє місце, став спостерігати, як бралася бульбашками й закипала вода в солоній ванні.

Грасс закричав і знепритомнів, Штуба штрикнув йому в груди, шприцом з тонізуючим розчином. Грасс розплющив очі.

— Ти гнав літаки і через Німеччину? — монотонно запитував Штуба. — Відповідай: гнав літаки через Німеччину?

— Гнав, — ледь чутно прошепотів Грасс.

— На кого вони були оформлені?

— На голландську фірму «Де Граатонберг».

До кабінету нечутно ввійшов Гейдріх. Він сів у крісло в напівтемному кутку кімнати.

— А якби голландці вас не пропустили? — спитав із свого кутка Гейдріх. — Що ви тоді робили б?

Грасс, мабуть, не почув його. Штуба ударив Грасса в обличчя і тихим невиразним голосом повторив:

— А якби Голландія вас не пропустила?

— Тоді я гнав би їх через Англію.

— Брешеш. Англійці не пропускають ваші літаки. Вони не встряють в ігри на Піренеях.

— Через Англію, — повторив Грасс, — це правда.

— Хто у вас є в Англії?

— В Англії є людина.

— Що ти про неї знаєш?

— Нічого.

Гейдріх звернувся до Штуби:

— Покажіть йому кіно.

Штуба зняв телефонну трубку й вигукнув:

— Де там кіномеханік? Нехай пустить стрічку.

Застрекотів кіноапарат, встановлений у сусідній кімнаті. На білій стіні з'явилися невиразні обриси голого чоловіка. Його держали під руки два есесівці. Трохи віддалік два інші есесівці годували м'ясом двох величезних доберман-пінчерів.

— Не заплющуй очей, — сказав Штуба Грассу, — дивись уважно. Я показую це кіно, щоб зберегти тобі життя.

З свого кутка Гейдріх сказав:

— Погасіть світло, бо зображення нечітке.

Штуба погасив світло, й стало добре видно, як есесівці спустили з поводків доберман-пінчерів, а два інші есесівці відбігли од своєї жертви й добермани кинулися на голого чоловіка, він почав відбиватися від лютих собак, що хотіли вчепитися йому в низ живота.

— Собаки натреновані, — поясний Штуба. — Вони добре натреновані. Вигризають статеві органи так, що потім ув'язненому лишається лише один шлях: у папську капелу — кастратом.

Гейдріх, так само стиха, мовив із свого кутка:

— Поясніть йому, що тут нема звуку, мені не хотілося б, щоб ми програли йому плівку. Він тоді почує, як цей чоловік — його ж професії — кричить. Це страшно слухати.

— Вимкніть, — насилу розтуливши закривавлені губи, попросив Грасс. — Не треба. Я знаю, що того чоловіка в Лондоні звуть Доріан. Більше я не знаю про нього нічого.

— Що він робить?

— Не знаю.

— Скільки йому років?

— Я його не бачив.

— Звідки він родом?

— Він живе в Англії, але він не англієць… Він там працював…

— А де він живе в Лондоні? — спитав Штуба.

— В Лондоні його зараз нема. Він в Іспанії.

— У червоних?

— Ні, у Франко.

Гейдріх швидко вийшов з кабінету, набрав номер телефону й спитав:

— Шелленберг, скажіть, будь ласка, хто з англійців перебуває при штабі Франко? Військових там нема?.. Розумію… Журналісти? Скільки? П'ятеро? Ясно. Подивіться, будь ласка, у своїй картотеці, хто із журналістів був у Ріббентропа чи цього, чи минулого року. Спасибі, я підожду. І чи немає цього чоловіка зараз в Іспанії?

Гейдріх повернувся до кабінету, підсунув стілець до скляної ванни, в якій лежав замордований Грасс, і спитав його:

— Яке у вас звання?

— У мене нема звання.

— Яке звання у вашого шефа?

— Я нічого більше не скажу.

— Кого ви знаєте з військових?

— Нікого.

— З чекістів?

— Я нічого не скажу, — повторив Грасс і заплющив очі.

Гейдріх обернувся до Штуби.

— Ходімо зі мною.

Вони вийшли до сусідньої кімнати, і Гейдріх звелів:

— Цього хлопця треба буде за три-чотири дні привести до тями, а потім заберете його в Голландію і там організуєте йому автомобільну катастрофу.

— Я не зовсім розумію, обергрупенфюрер…

— Було б дуже погано, коли б ви розуміли всі мої плани, Штуба, — усміхнувся Гейдріх. — Ви красиво зав'язали цю операцію, треба її так само красиво й розв'язати. Навіщо лякати Москву, що ми знаємо їхнього Доріана? А цього Грасса — візьміть від нього все і везіть до Голландії…

Задзвонив телефон. Гейдріх зняв трубку.

— Слухаю. Ясно… Пальма… Так я й знав. Спасибі. Проінформуйте про це Ріббентропа… Хоча ні, не треба. Я до вас зайду — поговоримо. Лерсту надішліть шифровку: щоб очей не спускав з цього нашого «друга». Хай він організує йому цікаві зустрічі, поглянемо, чи немає в латиша зв'язків. А коли цікавих зв'язків у Бургосі немає, хай підготує йому поїздку на фронт. Ну, про це потім. Я у вас буду о восьмій.

Бургос, 1937, жовтень

Саме о восьмій німецький військово-повітряний аташе в Бургосі генерал-полковник Кессельрінг улаштовував прийом.

Лерст, усміхнений, ошатний, веселий, підвів до Кессельрінга Яна.

— Генерале, я хочу представити вам нашого друга, військового кореспондента пана Пальму.