Іспанський варіант, стр. 13

Гейдріх подзвонив Шелленбергу.

— Вальтер, — сказав він, — мені чомусь не хочеться перевозити до нас латиша літаком. Може, доцільніше відправити його морем, га? Зайдіть до мене, Вальтер, порадимось.

Помічник Гейдріха по політичній розвідці Шелленберг був вродливий і молодий. Йому щойно виповнилось двадцять сім років, але «в цього хлопчика — голова сивого мислителя» — так говорив про нього рейхсфюрер. Тому Гейдріх, який знайшов Шелленберга в університеті і привів у розвідку, полюбляв відточувати концепцію тієї чи іншої ідеї в суперечках з помічником. Цього разу вони сперечалися недовго.

— Ви не праві… Везти його мимо Британії аж п'ять днів, зважаючи на примхи Біскайської затоки, недоцільно, — сказав Шелленберг. — Він дивний, неквапливий хлопець, а я боюсь неквапливих латишів у морі.

— Чому?

— Тут уже мені підказує інтуїція, — всміхнувся Шелленберг. — Коли щось трапиться з літаком — шансів врятуватися ніяких: вони летять над горами, а коли щось у морі…

— Можна дати наказ знищити його в разі небезпеки.

— Про цю можливість я чомусь не подумав, — засміявся Шелленберг, — мабуть, через жадність: річ, яку тримаєш у руках, прикро втрачати…

— Словом, треба його вивозити звідти якщо не сьогодні, то завтра: боюсь, що англійці й латиші зчинять вереск, і тоді нам доведеться довго й нудно розмовляти з Ріббентропом — він вимагатиме доказів. Він не хоче сваритися з іноземцями. Начебто я цього хочу…

— Хаген прислав радіограму, що латишеві погано і везти його зараз неможливо.

— Це дурниці. Хай собі хворіє в каюті…

— У порт ми його повеземо на машині?

— Нічого страшного. Дадуть снотворного… Він прокинеться на морі — це чудова прогулянка.

— Можна дати наказ шифрувальникам?

— Звичайно. Нехай він подихає морським повітрям.

— Я з'ясую, які судна стоять у портах Іспанії, групенфюрер.

— Ви диявол, Шелленберг… Ви спростовуєте мою пропозицію… Ми втратимо шість днів, поки відправимо туди наше судно. З першим-ліпшим відправляти його нерозумно, це правильно…

— А чому? Нехай його везуть п'ятеро-шестеро наших… Їм дадуть велику каюту, та й годі.

— Ні. Тоді нам доведеться входити в контакт з відомством морських торговців: раптом вони повернуть корабель в інший порт? У Британію, наприклад, бункеруватись?

— Виходить, літак? — спитав Шелленберг.

— Якийсь ви сьогодні млявий, неконструктивний. Я хотів посперечатися, а ви граєте в піддавки.

— Просто мене мучить печія, — лагідно всміхнувся Шелленберг, — тому я такий млявий. Треба перевірити підшлункову залозу: страшенно пече печія.

— При чому тут підшлункова залоза? — скривився Гейдріх. — Ви хитрий і розумний, навіть коли млявий і коли печія пече. Хто, до речі, готує матеріали про «лондонський період» Пальми?

Лондон, 1936

Наступного дня після того, як вийшов журнал, редагований Пальмою, шеф британської контррозвідки генерал Гортон запросив на сніданок Геса Петеріса, якого перевели з Індії в тутешнє латиське посольство радником. Гортон, що мав візитну картку генерала у відставці, часто снідав з дипломатами — він віддавав перевагу особистим контактам і в серйозних справах, та ще коли вони тільки починались, ніколи не довіряв співробітникам, а найбільше молодим. «Своєю надмірною старанністю, підозріливістю й бажанням принести мені в зубах інформацію, — говорив Гортон, — і не просто інформацію, а неодмінно написану й підписану співрозмовником, вони трощать усе довкола себе, як слони в крамниці. Агент має бути оточений шанобливою любов'ю й довір'ям, а вони буравлять його очима й хочуть зловити на дрібницях: чи не перевербований. Я п'ять років опікав одного актора, це ж дуже цінна знахідка — відомий актор, який дружить з нами. Варто було мені доручити в час канікул бесіду з ним моїм хлопчикам — і я втратив агента. Він мені потім пояснив, що його примусили писати свої враження і вимагали назвати імена тих леді, з якими він спить…»

З Петерісом генерал познайомився через півроку після того, як той перевівся в Лондон. Він не кваплячись приглядався до нього; збагнув здорове честолюбство розумного молодого дипломата й зійшовся з ним легко, відчуваючи, що Петеріс належить саме до тих, хто ніколи не зрадить присягу, але завжди допоможе тим, хто зустрічно — може підтримати його: не так у кар'єрі, як у ділі, бо Петеріс точно розумів, що лише діло може висунути його в перші ряди, діло, і аж ніяк не спроби «зробити кар'єру».

— Послухайте, Гес, — спитав Гортон, — ви добре пам'ятаєте Яна Пальму?

— Так, генерале. Ми разом училися в університеті.

— Що ви можете сказати про цю людину?

— Нічого поганого, крім того, що ми разом учились.

Гортон посміхнувся:

— Хороша відповідь. Я просив би, коли це, звісно, не суперечить вашому розумінню честі, проаналізувати його полум'яну дружбу з німецьким посольством, з Уго Лерстом і з містером Ріббентропом.

— Сподіваюсь, ніякої конкретної підозри у вас нема?

— А як вам здається?

— Мені здається, її не повинно бути. Ми принаймні віримо йому.

— Я радий… Ну, а якщо?

— Я хотів би відвести можливі «якщо».

— Це похвально, — кивнув головою генерал, — мені подобається, як ви оберігаєте честь вашого друга.

— Товариша, — виправив його Петеріс.

Генерал уважно подивився на Петеріса.

— Так, товариша. Я розумію. Пробачте мені за неточність. А втім, хто знає, де межа між поняттями товаришування і дружби?

— Межа очевидна, — відповів Петеріс, — вона зрима. Я не міг бути другом містера Пальми, бо він грав у опозицію, відвідував дискусійний гурток, а мені завжди було бридко.

— Я знаю про це. Нема нічого поганого, коли уважно вивчаєш марксизм. Правда, краще це робити індивідуально, ніж колективно.

— Я теж так гадаю. Я читав і Маркса, й Енгельса, і Леніна. Маю сказати, що манера їхнього мислення видається мені надто-прямолінійною, по-перше, і надто заумною — по-друге.

Гортон Посміхнувся.

— Ви оригінальні в своїх поглядах, бо мільйонів вісімсот тих, що симпатизують марксизму і Леніну, тепер дотримуються протилежної думки. Це вчення вони вважають зрозумілим, перспективним, таким, що підказує вихід вашому поколінню.

— Містер Гітлер зайнятий цією ж проблемою…

— Як вам сказати? — закуривши, спроквола мовив Гортон. — Містер Гітлер, по-моєму, значно більший прагматик, і він зовсім не інтелектуальний у нашому розумінні цього слова. Це й добре й погано… Так от, я просив би вас якимось чином ознайомитися з тією роботою, яку Ян Пальма веде в журналі «Англо-німецьке ревю». Журнал став, якщо ви помітили, популярним, його охоче купують. Простежте, будь ласка, яка — я сформулював би так — підкладка дружби Пальми з Лерстом і Ріббентропом.

— Добре, генерале, — відповів Петеріс. — Я виконаю ваше прохання, але якщо результати в якійсь мірі суперечитимуть моєму розумінню товариськості, я резервую за собою право більше до цієї теми в розмові не повертатись.

— Безумовно, — погодився Гортон. — Безумовно. Ви зробите висновок для себе, як людина, що представляє інтереси Латвії на острові… Чи довго Пальма житиме в Лондоні, мені певна річ, не відомо, а от коли він у Ризі відкриє філіал свого нацистського журналу, вам треба знати б про причини, які спонукали його до цього. Хіба не так?

«Розумний, диявол, — з приємністю подумав Петеріс, — у нього є чого повчитися, в цього «відставника». Не я йому маю допомогти, а він мені допомагає — так його слід розуміти… Оце так відставник…»

— Спасибі, генерале, — усміхнувся Петеріс, — я завжди радий зустрічатися з вами…

— Ми з вами снідаємо, — сказав Гортон, — а не зустрічаємось. М'ясо підсмажене чудово, поспішайте, а то прохолоне…

… В цій невеличкій радіостудії було напівтемно. Джаз-оркестр, з яким виступала Мері Пейдж, ще не зібрався. Тільки контрабасист обережно торкався витих струн. Біля «рояля сидів хлопець і награвав тиху мелодію.