Прес-центр, стр. 95
Верньє вийняв ключ від квартири, простяг Марі.
— Я замовив тобі цей ключ з особливої бронзи, ти ж любиш, коли все красиво…
— Бідолашна мамочка…
— Мені теж її дуже шкода, але що я міг зробити, Марі?
— Ви такі різні… Чому ти одружився з нею?
— Тому що я дуже кохав її, я нікого так не кохав, як її…
— Давай вип’ємо за неї?
— Давай.
— Нехай у неї буде так, як їй хочеться…
— Дай їй боже…
— Ми з Гансом завжди мріяли, щоб ви хоч трохи зберігали видимість сім’ї, це так важливо для дітей, та ще маленьких…
— Я згоден був, Марі…
— Знаю… Але ти справді любив маму?
— А ти думаєш, я одружився з нею, щоб переселитися з мого підвалу в її чудовий будинок над Рейном?
Марі нічого не відповіла, цокнулася з батьком і повільно випила.
Гала повернулася з коробочкою устриць.
— Такі жирні, просто чудо! Найкращі устриці — жовтневі! Прошу, Марі, це все тобі! Боже, яку я зараз бачила страшну людину! Весь у чорному, сидить на своєму мотоциклі, а очі білі, як вата… Він подивився на мене й крикнув: «Піф-паф, пташко!» В мене навіть мурашки по спині побігли…
— Накурився, ідіот, — сказав Верньє, — скільки ж таких нещасних!
Папас приніс лимон, ножик, щоб відкривати устриці, й увімкнув музику. Зазвучав знайомий голос: бритоголовий актор Савалас заспівав сумну пісню, його грецька була жахлива, все-таки він тепер працює в Голлівуді, думає англійською, а коли думаєш іншою мовою, втрачаєш правду рідної мови.
— Марі так апетитно їсть, — Верньє бачив, як дочка смакувала устрицю, — аж мені захотілося.
— Я куплю ще! — Гала підвелася з стільця.
— Сядь, — зупинив її Верньє. — Відкрий мені кілька раковин, я цокнусь з Марі… Пам’ятаєш, маленька, як я нагодував вас з Гансом бульйоном з мідій на Капрі?
— Я все пам’ятаю, таточку, і тому мені страшенно хочеться випити з тобою ще один бокал…
84
26.10.83 (18 годин 34 хвилини)
Мішель Бреннер зачудовано слухала Гіго; вона тепер не могла пробути без нього жодного дня; відразу поривала з тими, хто говорив їй про Гіго погано; вона зовсім розчинилася в його владній силі.
— Ми живемо в епоху тиранії розуму, — повагом попиваючи віскі, говорив Гіго. — Це ж вияв старості нашої культури. Ми живемо в час кінця цієї цивілізації, настане нова. Ти не можеш не відчувати, як повсюдно виявляється прихована боротьба проти науковості; її першим апологетом був великий скептик Ніцше. Поглянь, чим живе фізика наших днів. Дивує скромність її завдань, обмеженість питань, які вона перед собою ставить. Кожна культура існує тим, що вірить у своє безсмертя. Історія не знає дня, коли почалася загибель Еллади, але ж Еллада загинула. Принцип збереження енергії, який був абсолютом у дні моєї шкільної молодості, відкинуто, бо ми твердимо тепер, що енергія є нескінченне в нескінченному просторі Ньютон стверджував необхідність постійної маси. Тепер цей постулат відкинуто. Ми знаємо рух нашої планети відносно Сонця, але нам невідомо про абсолютний рух Сонячної системи в просторі. Час руху світла втратив властивість абсолютної величини. Рано чи пізно буде усунено постійність фізичних величин, у визначення яких входить час…
Гіго підвівся, став роздягатись; Мішель любила дивитись, як він ліниво, недбало кидає на спинку стільця сорочку, штани, труси; її завжди дратував маленький акуратизм Бреннера, його пристрасть до порядку; в ньому не було польоту, він ніколи не міг бачити й відчувати світ так, як його розуміє Гіго, тривожно й широко. Та ще поблажливо, як це достойно в мужчині, поблажливість і спокій, як хочеться пройти крізь невидимий бар’єр, пригорнутися до нього, до цього величезного, але податливого, і водночас владного чоловіка, відчувати те, що ти потрібна йому, розчинитися в цьому відчутті, зазнати блаженного спокою, тиші…
Бідолашний Бреннер, мені все-таки його шкода, подумала Мішель, яке ж мале його життя, обмежені інтереси, суєтні вчинки, як мені було гірко й принизливо підстроюватись до нього всі ті роки, що ми жили разом, але я мушу бути вдячна долі й за це, бо після пустих і нецікавих років прийшов Гіго…
Вона тепер наймала цю квартирку неподалік від дому; грошей, що залишив їй Бреннер, цілком вистачало на оплату оренди; з Гіго зустрічалися щодня; готувала йому обід, напихала холодильник пляшками, він любив віскі з льодом, без води; могла безупинно слухати його; він говорив про те, що мав зробити в житті; говорив захоплено; Бреннер завжди мовчав, уткнувшись у книжки, і писав ночами свої репортажі, бідолашний, бідолашний, а світ цей суєтний, він на грані краху, культура кінчилась, канула б небуття, і нас не обмине ця доля.
— Обніми мене, — прошепотіла Мішель, — обніми мене міцно, рідний…
— Почекай, — відповів Гіго, — я хочу послухати останні вісті.
Він увімкнув ящик; диктор розповідав про те, що в Гаривасі почалися події, які саме, поки невідомо, перервано зв’язок.
— Знову метушаться люди, — посміхнувся Гіго, — вони ніяк не можуть без метушні…
Мішель поцілувала його в шию.
— Я хочу подарувати тобі лаванду.
Він спитав:
— Що, смердючий?
— Люблю тебе, — сказала Мішель, — дуже люблю, коханий мій, всякого люблю, смердючого, п’яного, злого, тільки будь зі мною…
Диктор прочитав повідомлення про погоду.
— Ну, вимикай, — прошепотіла Мішель, — іди до мене, вони обіцяли дощ, а нам з тобою тепло, чи не так?
— Буде жарко, — всміхнувся він.
85
26.10.83 (19 годин 34 хвилини)
Ромеро вдарив старого Раміреса по шиї; той упав; у цю саму мить Боніфасіо прошив Санчеса чергою, схопив Пепе за плече; той був як істукан, не міг поворухнутись; Ромеро підштовхнув його дулом «шмайсера».
— Швидше, хлопче! Швидше!
Вся операція пройшла, як і було заплановано, за двадцять сім секунд.
Через п’ятдесят вісім секунд Ромеро, Боніфасіо й Пепе, який ще нічого до кінця не збагнув, і, заціпенівши, повторював одне й те слово «навіщо? навіщо? навіщо?!», були на пірсі; катер здавався крихітною цяточкою на воронованому, з блакитними закрайками плесі океану.
Через дев’яносто вісім секунд усіх трьох зрешетили кулями, випущеними з короткоствольних автоматів, затиснених у спітнілих долонях «червоних беретів».
Через дванадцять хвилин Ганс Лібіх і Йоганн Шевц висадили в повітря машину міністра оборони майора Лопеса, який їхав на телебачення оголосити про загибель героя національної революції полковника Санчеса і про те, що він приймає на себе весь тягар влади в країні.
(Цією акцією директора ЦРУ банківській групі Баррі Дігона було завдано матеріальних збитків на суму 156 мільйонів доларів — зі смертю Лопеса таємна угода, укладена з ним, виявилася звичайнісіньким папірцем.)
Через двадцять сім хвилин розстріляли начальника генерального штабу, директора Національного банку і міністра громадської безпеки.
Через двадцять дев’ять хвилин вбили ад’ютанта Санчеса по зв’язках з ВМФ капітана Родрігеса.
(Цією акцією директора ЦРУ банківській групі Дейва Ролла було завдано матеріальних збитків на суму 217 мільйонів доларів; зі смертю Родрігеса таємна угода на продаж бобів какао, укладена з ним представниками Ролла в обстановці цілковитої секретності, нічого вже не була варта.)
Через тридцять одну хвилину по телебаченню виступив новий прем’єр-міністр Гаривасу, дипломований інженер Енріке Прадо:
— Кривавий злочин, вчинений лівими екстремістами, не залишиться безкарним… Ті, хто підняв руку на незабутнього героя національної революції полковника Санчеса, зазнають заслуженої кари… Один з них, майор Лопес, уже поплатився за зраду… Я закликаю народ до спокою… В разі якихось ексцесів буде введено воєнний стан з усіма наслідками, що з цього випливають… Завоювання нашого руху ми захищатимемо залізною рукою, без найменших вагань… Я звертаюся до офіцерів та солдатів центральних казарм з вимогою припинити опір… У тому випадку, якщо вони відмовляться виконати наказ уряду, ми перейдемо до дій, за наслідки яких відповідатимуть ті, хто підтримує бунт і анархію…