Прес-центр, стр. 92

— Який мерзенний бруд.

— Хіба це бруд? Я не читаю вам інших документів, містер Прадо… Людина безпам’ятна, вона відкидає у минуле те, що їй не бажане чи соромно зберігати в серці… Я ж не читаю вам записів ваших розмов з дружиною в ліжку… Кожен збуджується по-своєму, в усіх нас рильце в пушку, але ж не пійманий — не злодій, а коли і цей ваш шепіт узяти та й розголосити? Дати прослухати трибуналу — а він уже прокрутить це по національному радіо, ось, мовляв, хто нами правив, — як то буде вашій мамі? Дітям? Вашій дружині…

— Дайте мені пістолет, — крикнув Прадо. — Я сам зроблю те, що мушу зробити в такій ситуації…

— Ви не зробите цього, — твердо сказав Джеймс Боу. — По-перше, ви вимовили слово «ситуація», отже, у вас іще живе логік, а не міністр Санчеса… По-друге, коли ваш друг по коледжу Ромуло Батекур публічно дав вам ляпаса за те, що ви відбили в нього Магдалену, ви ж не дали йому здачі…

Боу підійшов до стіни, де висіла картина — синьо-чорна абстракція, стрімкі, уривисті лінії, чимось схожі на нічну грозу в тропіках над океаном, — натиснув своїм страшенно товстим пальцем на раму, поманив Прадо; той устав з підвіконня і, відчуваючи ненависть до самого себе, наблизився до товстуна.

— Подивіться, — Боу кивнув на малесеньке вічко, що відкрилося на полотні. — Там ваші знайомі, дивіться…

І Прадо подивився.

У холі, майже такому, як цей, де він тільки що перестав бути колишнім Прадо, а перетворився на спустошену, байдужну до себе, розбиту, з тремтінням у ватяних ногах істоту, сиділи помічник Санчеса по зв’язках з пресою капітан Гутієрес, міністр продовольства Еухеніо і заступник міністра фінансів Адольфо; вони про щось квапливо розмовляли, і, хоч обличчя їхні були блідими, вони навіть часом посміхалися, жестикулювали, як живі люди; в жодному з них не було видно зламу, слідів тортур, боротьби…

Прадо не зміг погамувати сліз, він знепритомнів і важко впав на підлогу, викладену синьо-білими кахлями, якими звичайно прикрашають невеличкі подвір’ячка в Андалузії, особливо в Севільї, по дорозі до моря, до Малага…

82

26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

— Я спробую покласти дев’ятий від борту ліворуч у кут, — сказав Санчес. — Як ти ставишся до цього, в’єхо?

— Негативно… Я чомусь думаю, що ти не покладеш цієї кулі, Малюк. Знаєш, я грав якось з російським поетом Маякоські в Мехіко, він приїхав туди в двадцять п’ятому… Не пригадую точно, чи в двадцять сьомому роді, Він революціонер, але грав дуже добре і одного разу засадив таку саму кулю… Тільки він дуже довго натирав крейдою кий перед кожним ударом… Знаєш, він так кумедно цілився в кулю… Виставляючи нижню щелепу, вона в нього була важка, сильна, не те що в тебе… Та ще був дуже коротко підстрижений. Ну, гаразд, бий, я помовчу…

Санчес промахнувся, зробив підставку; одинадцятий став на удар.

— Ну що, Малюк, кінець тобі? — зітхнув Рамірес. — Такого гравці не прощають… Можу пощадити, коли звелиш узяти Пепе солістом…

— Я, мабуть, не встигну послухати його сьогодні, в’єхо, — відповів Санчес. — Давай обставляй мене, і я поїду… Багато справ…

— Він зараз має бути тут…

— Тоді не поспішай мене обшахровувати, — зітхнув Санчес. — Програвати — навіть тобі — прикро.

Старий зібрався перед ударом, рука вже не тремтіла, очі стали білячі, мов бусинки; клац; куля лягла, наче в масло.

— Бачиш, як треба бити, — сказав Рамірес. — Учись, поки я живий. Хочеш, ввімкну ящик? Вранці диктори оголосили, що виступатиме твій міністр Лопес…

— Я можу тобі сказати, про що він говоритиме на телебаченні, — Санчес знизав плечима.

— Він справді проти тебе, як кажуть люди?

— Які люди це кажуть? Де? В цьому вашому клубі?

— Не тільки. В кафе на Пласа де Хінос теж говорять про це… А там збираються водії й вантажники, вони не вхожі сюди…

— Ну, а ти як думаєш?

— Спочатку я покладу сьому в середину одним дотиком, дуже красиво, відведу свою кулю для удару по десятому, а потім відповім тобі, сивий Малюк…

Він поклав кулю, одвів свою на новий удар і витяг сигару.

— Хочеш? — спитав він Санчеса. — В мене ще три штуки, дуже добрий тютюн, я полощу ним рот, укріплюю ясна… Мені здається, Малюк, зараз почався такий бардак, і збагнути щось просто неможливо, та коли вже багато говорять, виходить, таки є…

— Коли є, в’єхо, то, як правило, ніхто нікому нічого не говорить…

— Це в янкі або ж у німців, вони інші, північани, в них кров повільніше тече, а ми південці, в нас що на душі, те й на язиці… Я колись грав з людьми, які воювали проти Франко… Вони говорили, ніби знали в окопах про все, що творилося в Мадріді… Там же були анархісти, комуністи, республіканці, поумовці [34]. Всі билися за своє, і ще за тиждень до того, як змінився уряд, люди знали імена нових міністрів…

— А в Чілі нічого не знали, в’єхо…

— Це точно, — погодився старий, — там Піночет стояв на трибуні поряд з Альєнде, там було все тихо, тільки багаті жінки ходили по вулицях з каструлями… У нас теж підуть, на яловичину знову підскочили ціни…

— А хто в нас їсть її? — Санчес знизав плечима. — Ти? Так ти гравець. А вантажник?

— Той, хто вміє красти, їсть… Малюк, я тебе люблю, ти дуже добрий, хіба годиться бути добрим правителем, такого не буває, може, тобі вже пора стукнути кулаком по столу, як?

— Тепер це не страшно, всі стали сміливі, в’єхо, ми ж скасували беззаконня, тепер ніхто нічого не боїться, розумієш? І це прекрасно, бо щастя можуть побудувати тільки ті люди, які не знають страху.

— Буде бардак, Малюк, наші люди люблять суворий порядок…

— Після того, як вони прожили ці вісім місяців без страху, самою лише суворістю нічого не доб’єшся, в’єхо… Всього можна домогтися тільки тоді, коли людина йтиме на роботу з радістю і впевненістю: «Я одержу стільки грошей, що зможу не тільки купити пляшку собі й панчохи дружині, але й зекономити трохи, та ще й відкласти на відпустку або ж на те, щоб почати своє діло, чи послати свою дитину вчитися в коледж у Європу, поки в нас мало своїх…»

— Ти донкіхот, Малюк, не сердься, але люди поважають одне — силу… Ти завжди був такий сильний, а зараз наче жінка…

Санчес розгнівано поставив кий.

— Ну, чого ти хочеш?! Чого ви всі хочете?! Щоб я ввів комендантську годину?! Заборонив газети?! Хапав на вулицях за кожен жарт на мою адресу і кидав до тюрми? Вам що, треба жити, зігнувшись у три погибелі? Тільки тоді ви будете спокійні — над вами є влада?!

До залу ввійшов начальник охорони Карденас.

— Мігель, там «червоні берети» затримали трьох музикантів, вони кажуть, ти їх чекаєш…

— Я їх чекаю, — відповів Санчес. — Подзвони в палац, ми через п’ятнадцять хвилин виїжджаємо, нехай викликають Педро з його звітами… Як пройшов виступ Лопеса? Ти подивився у вітальні?

— Виступ перенесли на півгодини, я дзвонив у канцелярію Лопеса.

Санчес здивувався.

— Чому?

— Полетіла апаратура на радіостанції, закінчують ремонт, дурні нерозторопні… Зараз я приведу музикантів…

— Це мій онук Пепе, — пояснив Рамірес майорові Карденасу, — він затримає Мігеля на п’ятнадцять хвилин, послухай, як він співає.

Карденас знизав плечима, вийшов; старий підійшов до ранчеса, поклав свою вузлувату тремтячу руку на його плече.

— Не сердься, Малюк, просто ти ще не навчився цієї справи — управляти іншими — і навряд чи навчишся, така це паскудна робота… Вип’єш кампарі?

— Ні, не хочу. Вип’ю холодної мінеральної води. Чи лимонного соку… Щось мені тяжко на серці, в’єхо… Тисне, тисне… Немовби його взяли в руку і хочуть зважити…

— У мене так було, коли Пепе читав уголос книжку одного бородатого янкі про те, як наш старик ловив у морі агуху [35] і як її поїдали, ходер [36], жадібні акули… Перед ударом завжди слід трохи поговорити, тоді відчуватимеш тугу за ділом… Слово — це лінощі, Малюк, тільки удар — діло, навіть по такій нікчемній кулі, як трійка, але ж без неї не складеш піраміду…