Прес-центр, стр. 9

— Скільки даєш фори, в’єхо? — спитав Санчес.

— І не соромно тобі брати у старого фору, Малюк?

— Зовсім не соромно, бо ти граєш у десять разів краще за мене.

— У сім. У сім, а не в десять. Наша партія буде коштувати десять песос, о’кей?

— О’кей.

— Я дам тобі десять очок фори, синку, і цього досить, ти став класним гравцем…

Рамірес легко підкотив кулю до піраміди, ще раз помазав кий синьою крейдою й сказав:

— Ну, давай…

Санчес ледь торкнув «своїм» піраміду й спитав:

— Дуже мене лають твої аристократичні гості?

— Перепадає, — відповів Рамірес. — Я спробую зіграти п’ятірку від двох бортів у куток, Малюк. — Він майстерно поклав кулю. — А лають тебе дуже люто, виходить, наступаєш декому на п’яти. Чи потрібно так різко? Може, як я вчу тебе на піраміді, не слід так поспішати? Почнеш свої реформи пізніше, коли люди повірять, що це не насильство заради насильства, а присилування для їхнього ж блага. Десятку до себе в куток.

Спостерігаючи, як Рамірес зосереджувався перед ударом, Санчес відповів:

— Твоя правда, треба вміти ждати, але ще страшніше запізнитись. І потім ті, кому ми наступаємо на п’яти, мають змогу бувати в цьому чудовому клубі, а дев’яносто п’ять процентів нашого народу навіть не знають, що вдень, у спеку, тут можна відпочивати при температурі двадцять градусів, коли гуде кондиціонер і ти маєш право викликати чіко, який принесе віскі з льодом, або ж роздягтися й залізти у мармуровий басейн… Якби бодай чверть нашого населення жила хоч у трохи пристойніших умовах, в’єхо, можна було б почекати, та коли більшість живе в злиднях, доводиться наступати на п’яти тим, кого не тривожить доля їхніх співгромадян…

— Диви, — зітхнув Рамірес. — Ти надто сміливо махаєш червоною ганчіркою перед мордами дуже міцних биків, кілограмів на п’ятсот кожен, і роги в них гострі, як шило… Гляди, Малюк…

Рамірес промахнувся цього разу, куля зупинилась біля лузи, і Санчес красиво поклав її, а потім поклав ще дві кулі й відчув, що почалася кладка.

— Слухай-но, Малюк, мій онук Пепе, я розповідав тобі про нього багато разів, непогано співає… Ти говорив у своїй останній промові по телебаченню, що маєш намір відкрити театр для народу… Він мріє проспівати тобі кілька пісень, може, його приймуть у трупу?

— Я поганий цінитель, в’єхо, — відповів Санчес, але, помітивши, як засмутився старий, сказав: — Нехай прийде наступного разу, нехай проспіває… Якщо мені сподобається, я скажу йому чесно, нехай тоді йде в театр і, не посилаючись на мене, запишеться на конкурс.

(Агент ЦРУ Орландо Негро по-справжньому працював з Пепе Раміресом останні три місяці за планом, розробленим у Ленглі. Він доводив хлопцеві, що час художнього кіно скінчився, зараз настала пора хроніки, документального кадру, тріумф Якопетті і таке інше. Зіркою екрана й сцени можна стати, зробивши щось незвичайне, про яке заговорить увесь світ. Пепе на це клюнув. «А що, по-твоєму, може зацікавити світ?» Орландо відповів: «Ну, не знаю… Людина входить у клітку до левів, вистрибує з літака, що потрапив у катастрофу, і врятовується, лізе у вулкан, що вивергає лаву, чи бере участь у заключному акті революції, коли герой усуває тирана». Орландо побачив страх в очах Пепе. Той спитав, понизивши голос: «Якого тирана ти маєш на увазі?» «Сальвадорського, — відповів Орландо. — Чи гватемальського. Ти ж не вважаєш нашого Санчеса тираном?» — «Він друг мого діда, а дід не став би дружити з тираном». — «Санчес — не тиран, смішно навіть говорити про це, а ось ти дурень. Використай це знайомство, він підштовхне тебе коліном під зад на сцену. Я дам тобі двох найкращих гітаристів з Мексіки, підготуй номер і попроси діда зробити так, щоб тебе послухав прем’єр. Про це через годину дізнаються на телебаченні, назавтра ти виступиш солістом у нічній програмі».

Гітаристами з Мексіки були хлопці з групи «завершальних операцій» ЦРУ.

Палац охороняють сили безпеки, вірні Санчесу; тому штурмувати його неможливо.

Компрометувати майора Лопеса не входило в план Майкла Велша, бо Лопес мав проголосити себе наступником справи Санчеса, він зобов’язаний був поклястися у вірності загиблому герою.

Лишалося одне — ліквідувати прем’єра повинні фанатики з спеціальної групи, яким буде сказано, що «червоні береги» з охорони дадуть їм можливість без перешкод вийти з «Клаб де Пескадорес», а на пірсі на них чекатиме потужний катер.

У свою чергу Лопес проінструктує «червоні берети» про особливу пильність — після того, як діло буде зроблено, Пепе й гітаристів зрешетять кулями, ніяких слідів.

Це був один з проектів ліквідації Санчеса. Крім цього проекту існувало ще дев’ять, опрацьованих і відрепетируваних до дрібниць.)

— Коли ти приїдеш до мене знову? — спитав Рамірес. — Я попередив би Пепе…

— Не можу сказати, в’єхо… Я б’ю чотирнадцятого наліво в куток…

Старий витяг з кишені сорочки алюмінієвий циліндр, відкрив його, вийняв товсту сигару «Упман» і зауважив:

— Погано цілиш, бери вліво.

— Спасибі, в’єхо, — Санчес влучно поклав кулю. — У мене зараз багато справ, розумієш… Та, може, в п’ятницю я вирвусь до тебе. Чи в суботу. Попередь Пепе, щоб чекав твого дзвінка… Вісім до себе на середину.

— Не варто. Занадто ризикована куля.

— Хто не ризикує, той не виграє.

— Це в політиці. В більярді все інакше.

Санчес промазав, розсміявся.

— От я й відпочив у тебе, в’єхо.

— Це правда, Малюк, що ти збираєшся одружитися з балериною Кармен?

— І про це говорять?

— Ще й як… Дев’ять ліворуч у куток.

— Ми просто друзі з нею, одружуватися я не збираюся ні з нею, ні навіть з тією, яку кохаю, в’єхо, бо не можна себе ділити: я належу цій країні, а коли зі мною буде кохана, я віддаватиму їй надто багато серця…

Рамірес поклав десятку й зітхнув.

— Малюк, мені страшенно жаль тебе… Коли ти був лейтенантом, тобі жилося легше й безтурботніше… А за цей рік ти став сивий, і хоч у газетах пишуть, що в тебе молоді очі, але ж я пам’ятаю, якими вони були, коли ти був справді молодим…

11.10.83 (23 години 06 хвилин)

Останній раз Леопольдо Граціо подзвонив з готелю «Континенталь», де, як завжди, зупинився в президентському п’ятикімнатному люксі.

Він попросив фрау Дорн, свою секретарку з франкфуртського філіалу корпорації, прилетіти першим же рейсом у Берн; ніхто, крім неї, не вмів оформляти стенограм найважливіших нарад; завтра мала відбутися саме така нарада з представниками американської «Юнайтед фрут» і «Ройял Шелл».

Потім Леопольдо Граціо замовив собі ромашкового чаю — ніщо так не допомагає травленню; попросив метрдотеля приготувати йому на сніданок шматок напівсирого м’яса і авокадо з ікрою, та ще й пожартував:

— Бюнюель назвав свій фільм, звернений проти нас, замучених бізнесменів, «Велике обжерство», але ж ви знаєте, що я дозволяю собі шикувати лише у виключних випадках…

— О, так, — шанобливо згодився метрдотель, нічого не сказавши, що автором фільму «Велике обжерство» був зовсім не Бюнюель, — вони всі лютують на цей світ, оті режисери, повна безвідповідальність.

Поклавши телефонну трубку, метрдотель спересердя плюнув: як і всяка людина, що змушена бути лакеєм, він у глибині душі ненавидів тих, кого обслуговував і чиєю милістю жив у достатку, а може, і в розкоші.

11.10.83 (23 години 07 хвилин)

— Мосьє Лиско, через три ходи я оголошу вам мат, — сказав Серж, хазяїн невеличкого кафе, куди радянський журналіст приходив майже щовечора — випити чашку міцного чаю й зіграти кілька партій у шахи.

Він жив у цьому ж будинку на Рю Курньоф; квартиру займав маленьку: редакція зрізала бюджет на житло; самотній, цілком вистачить двох кімнат, кабінет можна обладнати й під вітальню, холостякові можна обійтись без їдальні, тим паче, що багато іноземців знають, що москвичі приймають часом гостей по-домашньому, на кухні, найбільш обжитий куточок у домі, навіть тахту умудряються поставити, аби телевізор було зручніше дивитися.