Прес-центр, стр. 76

— Вбили, боячись викриття, чи вона застрелилась?

— Застрелилась… Взагалі вони її застрелили напередодні, на зйомках або ще раніше, коли Дон Валлоне підраховував, який буде профіт з цією сценою… Їм було наплювати на неї, яке їм діло до людини, коли можна взяти сто мільйонів… Я ж узяв двадцять п’ять тисяч…

— Навіщо ж тоді вони влаштували катастрофу Руїджі, коли той їхав на процес?

— А тому, що Руїджі став немов божевільним після того, як вона застрелилась… Він побив Чезаре, він бив його в кабінеті, зламав йому носа… А той навіть не викликав поліцію; Руїджі зв’язали наші освітлювачі та пожежники… Його перекупили в госпіталі… Два місяці він був при смерті, не міг говорити, думали, його назавжди паралізовано… Отак, Степанов… А ви кажете, сюжет про те, як шльопнули мільйонера… Та біс з ними, з тими мільйонерами… От сюжет, але хіба стане у вас серця написати й зняти його?.. У мене ні…

— Плівка ціла? — спитав Степанов. — 3 тими кадрами?

— Не знаю…

— Можете дізнатися?

— Навіщо?

— Щоб помститися…

— Я вже сказав, у це діло я не входжу, я лайно, немає мені прощення…

— Та вас ніхто й не запрошує в це діло… Допомогти самому собі, щоб не так сумно було доживати, невже не хочете?

— Ви дуже страшно сказали: доживати… Що ж, я дізнаюсь… А як можна помститись, маючи на руках ту плівку?

— Це моя справа, Роберто, ви ж не хочете лізти в бійку…

— Поїхали, — Роберто підвівся, поклав на стіл м’яту купюру, сказав офіціантові, що здачі не треба, і метушливо пішов до виходу.

Через годину він передав Степанову ролик.

— Це все, що лишилось… Там було п’ятсот метрів… Їх нема… А тут зрізки… Та якщо ви коли-небудь кому-небудь скажете, що я вам їх передав, мої діти проклянуть вас…

— Скільки їх?

— Троє. А останній народився через півроку після загибелі Франчески, тільки тому я зрадив її, узяв ті гроші Іуди…

66

24.10.83 (10 годин 44 хвилини)

Люсі Лоран до телефону не кликали; Степанов не міг зрозуміти, хто знімав трубку — мати, тітка чи служниця; відповідали сухо й однозначно, в голосі було неприховане роздратування:

— Мадемуазель Лоран зайнята, залиште свій номер; а якого питання; передзвоніть завтра, сьогодні я не зможу вас з’єднати.

Степанов боявся глянути на годинник; будь проклята секундна стрілка, подумав він; та ще й Марі не підходить до телефону; все-таки жінки створені з особливого матеріалу, справді, вони не мають ніякої причетності до наших ребер… Куди вона поїхала?! Якого біса її понесло на Сіцілію? Це ж чоловіча справа! їй зовсім не треба було лізти в це. Ти проектуєш її на дочку, сказав собі Степанов, хоч вони були зовсім різні; моя скритніша, лагідніша, талановитіша, думає інакше, ширше й глибше, без тієї первісної заданої німецькості, чи що, але все одно в них дуже багато спільного, та сама рішучість і чесність така ж; зсередини світяться.

Степанов поїхав у марсельський порт, поставив машину біля ресторанчиків, де готують казковий буйабес [27], сів на пароплавчик, що відправлявся на острів Іф, до Монте-Крісто; хоча, похопився він, причому тут Монте-Крісто? Я їду до Дюма. Бідолашні письменники, якщо їм поталанило створити образ, який став Мегре, Шерлоком Холмсом чи Монте-Крісто, вони самі як особистості зникають, їх не пам’ятають, знають тільки їхнього героя; в нас, наприклад, так було з фільмом «Велике життя». Актора Петра Алейникова, який грав там, запам’ятали, та й то тільки люди мого покоління, як Ваню Курського, весельчака і жартуна; і майже зовсім ніхто не знає, що написав сценарій цієї кінострічки Павло Нілін… Пам’ятають його «Жорстокість», «Випробувальний строк», особливо ті, кому запав у серце Венька Малишев, але скільки їх, таких пам’ятливих?! На жаль, пам’ятають, як правило, те, що повторюють багато разів… А те, що як одкровення входить у тебе, розчиняється в тобі, і ти вбираєш у себе Веньку Малишева, чи романтиків Паустовського, чи булгаковського Воланда, і вони стають частиною твого «я», і ти не можеш без них, незвичайно, бо талановито й не має потреби втовкмачувати це чи повторювати… Отак влаштоване це життя: часом пам’ятаєш непотрібне, чуже, почуте, а те, без чого важко жити, вбираєш у себе, забуваючи того, хто був прабатьком цієї, тепер уже твоєї, часточки душі…

На невеличкому пароплавчику було всього п’ять чоловік; кінець туристського сезону в Марселі схожий на різдво — на вулицях безлюдно, сумно й самотньо; цей день наїжить дому, сім’ї, ніяких тобі гостей, лише свої, наперед відомо, кому який дістанеться подарунок, немає відчуття ручного свята, воно буває тільки в нас: нагрянув у гості, хоч у хазяїна порожній холодильник, байдуже, він піде до сусідів, дивись, на столі й пляшечка вродилася, вінегрет Організують — картопля, цибуля, солоний огірок, часничок та буряк, зараз таке менше готують, більше ударяють по кулінарії, а раніше, особливо в перші післявоєнні роки, вінегрет був головним частуванням у кожному домі.

«Чорт візьми, як хочеться додому, — подумав Степанов, відчуваючи смак вінегрету. — Приїхати до Сані, до Аверіна Семена чи до Кирсанова, той завжди робить вінегрет, старий, добрий, наївно-хитрий лікар, скоро виповниться сімдесят, а вперше ми з ним поїхали на полювання, коли йому ще й сорока не було, а тобі самому тоді тільки-но стукнуло чверть віку… Зупинись, мить, зупинись, бога ради! А про вінегрет ти не дарма безперестану думаєш, — сказав він собі, — будь прокляте це твоє асоціативне мислення. Ти береш собі тайм-аут, як у баскетболі, коли стомився й треба зібратися перед рішучим кидком, який визначить результат зустрічі… Ти шукаєш шляхів для досягнення своєї мети, тому й згадуєш все дороге тобі, що дає можливість заплющити очі, розслабитись, а потім різко встати й зробити кидок — для перемоги… Я ломлюся у відчинені двері, в цьому моя помилка; я мушу зробити так, щоб та людина, з якою мені треба поговорити, була зацікавлена в цій зустрічі, як і я, може й більше… Ну, добре, а як цього домогтися? Дуже просто, — зрозумів Степанов, — тут, на Заході, всі роблять паблісіті, тут можна написати геніальну книжку й померти невідомим, якщо ти поганий комівояжер свого таланту, не маєш зв’язку з пресою і заповзятої властивості самореклами. Треба було послати тим, з ким я хотів розмовляти, фотокопію обкладинок моїх книжок, виданих тут, відбитки критичних статей і фоторепортажі про мене… Звичайно, соромно, це в нас просто неможливо, та ні, можливо, на жаль, але ставлення до такого комівояжерства зневажливе, прямо протилежне тутешньому… І цій самій Люсі Лоран я повинен був відправити фотографії, але зараз час прогаяно, значить, треба піти в газету й попросити колег, щоб вони відрекомендували мене їй, тоді легше буде розмовляти з нею, от уже воістину мудрий по шкоді…»

На острові Іф було безлюдно; два всюдисущі японці; клацали своїми чудернацькими камерами все і всіх; вузька дорога, що вела в тюрму, на вершину гори, пахла минулим літом, каміння ще зберігало сонячне тепло.

… Камери в тюрмі були іграшкові, каземат напівзруйнований; краще б не приїздити сюди; Дюма придумав свій Іф набагато страшніший, зовсім інший.

… Повернувшись до Марселя, Степанов зразу ж подався в редакцію, заздалегідь попросивши свого паризького видавця (зв’язався з автомата на набережній) подзвонити місцевим газетярам.

… Через годину він ішов на зустріч з мадемуазель Лоран; вона попросила Степанова приїхати на набережну; зустрінемося біля причалу «Острів Іф», я буду в червоному платті, дуже худа, схожа на висушену рибу.

— Мені не дуже хотілося б говорити про це, — Люсі Лоран потяглася за сигаретами; курила «Голуаз», чорні, найміцніші, без фільтру.

— Я розумію, — відповів Степанов. — Пробачте мені, ради бога… Але йдеться про те, щоб не дати скоїтися новому злу…