Прес-центр, стр. 68

21.10.83 (11 годин 12 хвилин)

Шеф міжнародного відділу видавництва «Уорлд» Раймон-П’єр Жюрі був молодий і схожий більше на метрдотеля, ніж на видавничого діяча, такий він був вилощений, вивірений, чемний і насторожений у розмові.

— Так, і друга книжка пройшла добре, мосьє Степанов, ми збираємося видати її масовим тиражем, у простій обкладинці, малим форматом, але мені доведеться найняти нового перекладача, того, хто живе тут, на Заході, і тому відчуває все нове, що відбулося в мові за останні роки. Погодьтесь, мова постійно змінюється, а ваш перекладач — затятий традиціоналіст, дуже довго був у Росії, йому за сімдесят, по-моєму, він давно вже не виходить на вулицю, а живе телевізором, але хіба на нашому телебаченні мова? Сміття, умовність і манірність… Ця додаткова робота, звичайно, позначиться на вашому гонорарі, але ми дамо більший тираж, порадьтесь зі своїм адвокатом, я чекаю діалогу…

— Дякую, неодмінно, — відповів Степанов, болісно готуючись до розмови. Його завжди проймав піт, коли доводилось розмовляти про гроші, він не вмів торгуватись, завищувати ціну, подавати себе; все це було йому таким неприємним, що після підписання угоди він міняв мокру сорочку, приймав душ і випивав склянку горілки — хоч якось, але треба зняти стрес.

Степанов був переконаний: торгуватися про ціну творчості (як, між іншим, і будь-якої іншої роботи) недостойно; його бісило, коли слюсар, який ремонтував кран, на запитання, скільки йому належить за це, блудливо відповідав: «Скільки дасте». Спочатку Степанов лютував, пояснюючи, що слід знати й цінити свою працю, яка визначається якістю і часом, на неї затраченим, але все було марно. Ця давня звичка неодмінно «підрядитися» — а пішло це від слова «ряд», і так уже сталося, що за цим словом вчувалось інше, страшне: «охотнорядці», чорна сотня, торжество п’яні, що норовила урвати просто так, без труда, — викликала в ньому відразу, і якось, почувши у відповідь на ще одне своє запитання набридливе «скільки дасте», він дав десять копійок. Який же галас зчинився! Як ганьбили його, ображали, називаючи «буржуєм», поки нарешті не було сформульовано: «Клади на пляшку».

Тому, коли його запитували, який гонорар він хотів би одержати, Степанов завжди відповідав: «Найвищий. А коли вас не влаштує якість моєї роботи, я поверну аванс».

Але зараз у видавництво до Раймона-П’єра Жюрі він прийшов, щоб якось одержати бодай наймізерніший гонорар, бо він має орендувати машину й сьогодні ж виїхати за двома відомими йому адресами… Степанов знав, що в аеропорту, навіть у найменшому, чи на вокзалі він одразу, за десять хвилин, пред’явивши паспорт і права водія, заплативши сто доларів за тиждень, одержить автомобіль; на бензин, якщо кожна заправка коштує двадцять доларів, треба ще доларів двісті; дві ночі можна переспати в машині; в крайньому разі, зняти місце в мотелі, це доларів п’ятнадцять; двадцять на їжу; скільки ж це буде в тутешніх франках? Тисячі півтори, не менше, подумав він; я вкладуся, бо в мене трохи лишилося, якось перекручусь…

— Я маю до вас пропозицію, мосьє Жюрі… Згоден на будь-які умови, пов’язані з перевиданням моєї книжки, без консультації з адвокатом, тим паче, що його в мене нема… Зате в мене є сюжет, пов’язаний з обставинами загибелі Леопольдо Граціо…

— О, як цікаво! У вас є синопсис?

— Що це?

— Вам треба написати — сторінок десять, не більше — короткий зміст майбутньої книжки, проспект, щоб ми змогли простежити за розвитком сюжету, відчути ритміку мови, порадитись з нашим відділом, який відає комерцією, без них важко приймати рішення, нічого не вдієш, я добре розумію ваше ставлення до торговців, добре розумію, та все ж…

— Чи довго доведеться чекати відповіді?

— О, я постараюсь упоратися протягом трьох-п’яти днів…

— Мосьє Жюрі, на жаль, у моєму розпорядженні лише сьогоднішній і завтрашній день, я повинен завтра орендувати машину і виїхати для збирання матеріалів…

— Гаразд, я постараюсь усе вирішити через день після того, як ви залишите мені проспект…

— Дома я не пишу проспектів у журнали й видавництва, — образившись на щось, сказав Степанов. — Мені потрібні півтори тисячі франків, навіть тисяча двісті; вирахуйте цю суму з майбутнього гонорару за перевидання, та й годі…

— А, он яка пропозиція… Що ж, це легше, я пораджусь і чекатиму вашого дзвінка завтра о десятій п’ятнадцять, мосьє Степанов, дуже радий, що завітали, знайте, цей будинок — ваш дім, де завжди щиро, від усього серця ждуть вас…

Повернувшись до готелю, Степанов витяг записну книжку, схожу на колоду старих бабусиних карт, і став гортати її, уважно переглядаючи імена; цю книжку він почав вести ще з в’єтнамської війни, навіть тоді, коли ходив по стежці Хо Ші Міна, вона була з ним; там у партизанів він зустрівся з французьким журналістом Луї Кразьєном, обмінялися телефонами; потім часто зустрічалися і в Москві, і в Парижі; прилетівши до Франції цього разу, Степанов набрав номер; відповів незнайомий голос: мосьє Кразьєн помер сім днів тому; ні, він помер раптово, поговорив з сином, поклав трубку на важіль, закурив, хотів устати і не зміг; ні, це не Мадлен, він з нею розлучився, це Франсуаза, ні, я його подруга, збираю архів Луї, щоб передати синові; дружина ще й досі в Алжірі, вона приїде пізніше, коли я поїду в Прованс, так, я там жила раніше, туди й повертаюсь. І Лише кілька фраз, подумав Степанов, а за ними постає людська драма. Бідолашний Кразьєн, рудий, кучерявий, короткозорий, дуже боявся бомбардувань, але все одно йшов туди, де було небезпечно, і ось маєш, поговорив з сином, закурив, і розірвалося серце, боже, який трагічний цей світ, під кожним дахом своя драма… Як це у Йосипа Уткіна у «Рудому Мотелі»? Здається, так: і під кожним маленьким дахом, хоч який він благенький, своє щастя, свої миші, своя доля.

Гортаючи, натрапив на боннський номер телефону Руді Дучке; вождь «нових лівих», зустрічались у «Республіканіше клаб» у Західному Берліні в шістдесят восьмому, невдовзі після В’єтнаму й Лаосу; непоказний, чимось істеричний бунтар, хоч душею хлопець, безперечно, чистий; утонув у ванні; а чи втонув? Аж надто вчасною була його смерть, аж надто прискіпливий був.

Макс Премер… Стоп… Та це ж газетчик з Гамбурга, по-моєму, з «Цайт», невже і цей поговорив з братом чи з дідусем, випив і помер? Чи прийняв душ, а вранці його знайшли мертвого — захлинувся водою?

Ну, добре, а чому б мені не зустрітися з Марі й не розказати їй про ці мафіозні імена і про продюсера Чезаре, і про режисера Руїджі, котрий попав у автокатастрофу перед тим, як мав давати показання на суді як свідок? Тому, відповів сам собі Степанов, що за нею, як, утім, і за мною, стежать ті, хто усунув Лиска і Шора, ось чому я хочу зробити це сам, і мені легше, я зараз не на виду, спущусь у бар і подзвоню звідти Максу, він був хорошим хлопцем, трохи обережний, але ж я в нього не грошей прошу, тільки інформацію: як звуть і де живе та нещасна, яку продали в закритий бордель?..

А якщо вона живе в Штатах чи на Папуа, подумав Степанов, я ж не наскребу грошей на квиток, та й невідомо, чи дадуть мені візу, а коли й дадуть, то чекати доведеться не менше як три тижні, тьху, чорт, аби тільки вона жила в Європі, вона ж така маленька, ця нинішня Європа, бо вся прорізана першокласними автострадами, з Рима до Гамбурга можна доїхати за день, а звідси тим паче…

Через годину він поклав до кишені папірець, де було три рядки: «Стенографістка Люсі Лоран, яка втекла з емірату, живе тепер у Марселі, по рю Канеб’єр, у будинку 46. Софі Сфорца, сестра актриси Франчески, вийшла заміж за режисера Руїджі, проживає в Асконі, віа Італія, вілла «Франческа».

21.10.83 (16 годин 09 хвилин)

— Але, пане Уфер, це просто неймовірно! — Марі безпорадно сплеснула руками. — Ви працювали з Граціо сім останніх років, ви відповідали за зв’язок його концерну з біржами. Про це написано в довіднику «Хто є хто»! Як же ви нічого про нього не знаєте?! Ви боїтесь розмовляти зі мною? Але я даю вам слово! Я не надрукую нічого з того, що ви мені розповісте, без вашої на те санкції!