Прес-центр, стр. 56

Перед вильотом до Гаривасу Бреннер повідомив журналістам, що після того як він передав повний текст інтерв’ю через Макдоуна в Париж, у його номері пролунав дзвінок і хтось, не відрекомендувавшись, порадив йому «притримати публікацію, бо вона може поставити вас у дуже скрутне становище, коли ви повернетесь до Парижа… Точніше, якщо ви туди повернетесь…

18.10.83

Верньє знав, що Марі кохає Санчеса, і тому повсякчас тривожився за долю лідера Гаривасу.

Ночами, коли, зморений роботою, він лягав у ліжко, то довго не міг заснути, відчуваючи своє батьківське безсилля; немає, мабуть, страшнішого за це переживання.

— Любий, а що, коли тобі надрукувати те, що ти знаєш? — сказала якось Гала. — Ти ж місця собі не знаходиш… Це може бути дуже небезпечно?

— Яке це має значення? — роздратовано знизав плечима Верньє. — Коли йдеться про дівчинку, страху немає… Просто мене ніхто не надрукує.

— А що ж робити?

— Не знаю… Сподіваюсь, мудрі люди зрозуміють те, що я зараз закінчую… Але цілком можливо, що я знову помиляюсь, вважаючи, ніби розумні в цьому світі мають право вирішувати…

Він домовився з пресою, яку контролює нью-йоркська група Аверелла Гаррімана, надрукувати документоване дослідження про американську агресію в Домініканській Республіці. Він думав (мріяв, сподівався, вірив, точніше сказати), що люди зрозуміють: мова насправді йде про Гаривас, про сьогоднішній і завтрашній день, про те, що там насувається кров і жах…

Верньє почав збирати матеріал про те, як Білий дім валив демократичні режими на Американському континенті, зразу ж після закінчення університету, в п’ятдесят четвертому, коли сталася трагедія в Гватемалі; те, як морські піхотинці вдерлися в Домініканську Республіку, він бачив сам, працюючи тоді на кафедрі університету Санто-Домінго; в Чілі Верньє прилетів через два дні після путчу Піночета; те, як ЦРУ підготувало переворот в Уругваї, він вивчив у Монтевідео, зустрічаючись з тими, кого ще не встигла заарештувати таємна поліція.

(Елізабет, його дружина, коли він не міг подзвонити їй із Санто-Домінго, бо телефонний зв’язок було перервано під час американських бомбардувань, влаштувала скандал: «Ти брудний бабник, валявся в однієї з своїх проституток!» Він ніколи не ображався на неї так, як тоді; йшла війна, які там проститутки, і чому саме проститутками мають бути ті, з ким зводило його життя?! Тоді він не знав, що в неї уже три роки продовжується роман з його знайомим; дізнався набагато пізніше; подивувався вкотре зі своєї довірливості й характеру дружини: ну, живеш з іншим, любиш його, то навіщо допікати мене без ніякого приводу, просто так, через давню зачаєну неприязнь?! Взагалі Елізабет була дивна людина, всі її вчинки визначали ворожки й жерці чорної магії, їхні слова для неї закон. А ще, будучи занадто типовою німкенею, вона схилялася перед видимим проявом авторитету, чи то перед думкою, висловленою в товаристві, чи перед силою.)

… Верньє розумів, що ситуація в Гаривасі небезпечна, удару буде завдано саме Санчесу, це він добре збагнув після загибелі Граціо; Верньє уявляв собі, як це повинно відбутися, але нічим не міг допомогти молодому полковникові, якого покохала Марі; дівчинка — складна людина; як кожен справжній талант, вона й розумна, і безпосередня, а як жінка — нема в неї ніякого атакуючого начала, вона добра від народження.

Верньє домовився з мадрідським щотижневиком, що там надрукують його нарис про трагедію Домініканської Республіки, написаний на сенсаційних, нікому не відомих матеріалах, давши — від редакційної колегії, не від нього — вставку, мовляв, усе, що зараз діється в Гаривасі, дуже схоже на те, що сталося в Санто-Домінго.

Іспанці, особливо після смерті Франко, набирали авторитету в Латинській Америці; демократичний експеримент короля був на догоду «поміркованим» за океаном; жандармські методи ЦРУ викликали в країні негативну реакцію; навіть путч Піночета, ще в часи фаланги, але вже перед її кінцем, громадськість сприйняла як загальне іспанське горе; через те доля Гаривасу не могла не тривожити «альма матер» Латинської Америки.

А тривожитись було чого…

Так само як і в Домініканській Республіці, де ЦРУ санкціонувало усунення фанатика й садиста Трухільйо, який компрометував Білий дім своєю дружбою, в Гаривасі знищили диктатора, схожого як дві краплі води на «корумпованого христопродавця» Трухільйо.

Так само як в Домініканській Республіці, північний сусід не зміг заздалегідь вичислити можливі емоційні повороти, пов’язані з поваленням диктатора в Гаривасі, і на зміну йому прийшов не той, кого випестив Вашінгтон, а Санчес та його друзі.

Те саме сталося і в Домініканській Республіці: на виборах, нашвидкуруч проведених після вбивства Трухільйо (під контролем проамериканських сил), народ усе-таки сказав своє слово. Новоявленого президента, ставленика ЦРУ, Рафаела Бонеллі, який займав при Трухільйо посаду шефа його таємної поліції, скинули. Переміг лівий кандидат, історик і письменник Хуан Бош. То був відкритий випад проти Вашінгтона. Незважаючи на це, в Кеннеді вистачило державної мудрості послати віце-президента Ліндона Джонсона в Санто-Домінго, щоб той особисто привітав народного обранця. Та в той час коли Джонсон тиснув руку новому президентові перед об’єктивами кінокамер, ЦРУ і державний департамент — кожен через свої канали — вже почали таємну роботу — створення єдиного блоку проти Хуана Боша. Блок утворили, армія об’єдналася з крайніми правими, звинувачення, висунуте проти Боша, було давно всім знайоме: «Лівий, він віддає країну комуністам». І законно обраного лідера скинув полковник Еліас Весін-і-Весін; зразу ж почалася вакханалія розправи. Вашінгтон, продовжуючи заплановану акцію, картинно розірвав дипломатичні відносини з Санто-Домінго; «демократія насамперед», як же інакше; було навіть заморожено економічну й воєнну допомогу; однак, коли посол Мартін прилетів до Америки і його прийняли в Білому домі, там сказали: «Взагалі ми не дуже хочемо, щоб Бош повернувся назад, незважаючи ні на що». Мартін відповів упевнено: «Так, це не президент».

Але сам факт розриву дипломатичних відносин впливав на правих стримуюче; ніхто не знав, як розвиватимуться події далі: народ нуртував, вимагаючи гарантій і законності.

У Вашінгтоні торгувалися «яструби» й «голуби»; ЦРУ і Пентагон наполягали на негайній інтервенції; але державний департамент вважав, що головне — це виграти час, укорінити в Санто-Домінго своїх людей, поставити їх на ключові пости; слово було за президентом.

Пролунали постріли в Далласі, загинув Кеннеді, став на престол Джонсон, і через три тижні після похорону він оголосив про відновлення дипломатичних відносин з режимом, обмінявшись добрими телеграмами з маріонетковим президентом Дональдом Кабралем, який правив країною під охороною армії. Та, оскільки Кабраль проголосив необхідність реформ — дуже половинчатих, які не зачіпали устоїв диктатури, — генерали, як найбільш консервативна сила, давно зв’язана з ЦРУ і Пентагоном, скинули і його. Почалася заваруха; старі військові не думали, що проти них піднімуться ліві офіцери з молодих; повернення Хуана Боша із заслання чекали з години на годину.

Весін-і-Весін, як найзавзятіший консерватор (великий аграрій, зв’язаний з «Юнайтед фрут»), наказав бомбардувальникам, яких направили від Пентагону, скинути бомби на президентський палац, де правив «тимчасовий президент» Хосе Моліна Уренья; почалася громадянська війна; посольство США в Санто-Домінго надіслало шифровку з пропозицією почати негайну воєнну інтервенцію; з столиці відповіли, що потрібен досить аргументований привід; за одну тільки ніч посол США Беннет організував телеграму Весін-і-Весіну до Вашінгтона про те, що армія не гарантує життя американським громадянам, які перебувають у республіці; наступного дня по телебаченню виступив президент Джонсон і сказав, що воєнна влада Домініканської Республіки поінформувала уряд Сполучених Штатів про те, що життя американців, які мешкають там, під загрозою. «Через те я віддав наказ міністру оборони послати туди війська й урятувати життя наших співгромадян».