Таємниця Кутузовського проспекту, стр. 9
— Хто?
— Я ж не знаю твоїх знайомих, Славику; Птицин, та й годі… Сказав, що він тобі дуже потрібен…
— Мабуть, з ради ветеранів… Телефон залишив?
— Ні.
Костенко, уминаючи картоплю, посміхнувся:
— Знайде, якщо він мені потрібен… Якби я йому знадобився — тоді інша справа… Помітила, які ми роз’єднані і не вміємо один одним користуватися? Ні, не шафу дістати чи там замовлення на свята — а в загальній державній справі… Почекай, Маню, — він раптом підвівся. — А ти прізвище не переплутала? Може, Яструб дзвонив?
Вона розсміялась:
— Точно, Яструб, я ж кажу, пташине прізвище!
…У кіоску Яструба горіло світло; Костенко постукав у двері, ніхто не обізвався; дивно. Він обійшов кіоск, шуканий щілинку, щоб заглянути всередину: за всіма законами світло вночі в кіоску мусить бути вимкнено. А втім, у нього тут усе схоплено, подумав Костенко. Йому закон не писаний. Щілинку він знайшов між портретами Пугачової й Висоцького; перше, що побачив, — це пляшка коньяку, майже до кінця випита, й три бутерброди; ліва нога Яструба була неприродно задерта, немов вивернута, і мертво лежала на коєчці, застеленій акуратним килимком…
2
На щастя, чергову групу Московського карного розшуку очолював майор Глинський, учень Костенка; примчав через десять хвилин.
Мишаню Яструба було вбито сильним ударом «колючого тонкого предмета» в шию, тоді, коли він нахилився, щоб узяти книжку — ротапринтне видання «Царювання Олексія Михайловича». Відбитки пальців знайти не вдалося, працював професіонал; слідів пограбування не було; експерт узяв аналіз на запах; собака згубила слід за двісті метрів від кіоска, мабуть, вбивця сів у машину.
Подивившись на експерта, Костенко спитав похмуро:
— Коли його вбили — приблизно? Рискніть відповісти на око…
Експерт Галина Михайлівна ще раз доторкнулася тильною стороною долоні до шиї Яструба:
— Ви мене ставите в незручне становище, Владиславе Романовичу, я повинна попрацювати в морзі… Приблизно години півтори тому… Але це не офіційна відповідь, чисто апріорна, пробачте…
Костенко попросив Глинського перевірити кишені Яструба, всі папери із записами, а сам пішов до автомата.
— Манюня, я, мабуть, сьогодні пізно повернуся, ти лягай, сонце моє… Постарайся згадати, коли мені дзвонив Яструб.
— Сталося щось?
— Так…
— Серйозне?
— Так.
— Ти не сам?
— З табором…
— Слава богу… Він до тебе тричі дзвонив, Славуль… Уранці, потім годині о сьомій і незадовго перед твоїм приїздом.
— Різниця була якась?
— Не розумію…
Костенко розсердився:
— Ну, вранці спокійний був, удень хвилювався, ввечері поспішав…
— Я не пригадую, Славуль… Я чомусь цим дзвінкам не надала ніякого значення… Останній раз він, здається, трохи п’януватий був, якийсь агресивно-врочистий…
— «Я йому дуже потрібен», так він сказав?
— Наче так… Чи «він знає, як я йому потрібен»… Ти справді не сам-один?
— Куди я один годжуся тепер, Машуню?! Спи, люба… Не жди мене, щоб я не смикався…
…Глинський виклав на стіл паспорт Яструба, посвідчення Товариства книголюбів, самописку марки «Паркер» із золотим пером і записку: «Віддати Олені за доставку «Слепящей тьмы» у четвер, о сьомій».
— Сьогодні четвер? — спитав Костенко.
— Четвер.
— Грошей у кіоску немає?
— П’ять карбованців у кишені вбитого.
— А чому не вийняли?
— Наука хоче подивитися пальці…
— Послухай, Глинський, ми з тобою можемо зараз розшукати Люду? Людмилу, яка працює секретарем у кооперативі «Зоря»? Кооператив відомий: продає інструменти, комп’ютери, ксерокси…
— Нам хоча б один подарував… Прізвища цієї Люди немає, товаришу полковник?
— Я Костенко, а не полковник, Глинський… Не треба так мене… Прізвища її немає. Проси дозволу на голову правління кооперативу, через нього вийдемо на цю саму Людку, вона мені потрібна…
Бригада залишилася працювати в кіоску, а Глинський з Костенком поїхали на Петровку.
…Дмитра Ігоровича Аршанського, голову кооперативу «Зоря», знайшли у Чорних, у кооперативному ресторані на березі Москви-ріки; гуляв, танцював захоплено — махав маленькими ручками, зображуючи рок, крутив двох розкішних, жопастих дівок, що дивилися на нього, непоказного лисого курдупля, з любов’ю.
Костенко запросив його на вулицю:
— Мені Людка потрібна, Дмитре Ігоровичу. Негайно. Будь ласка, дайте її телефон або адресу.
— Що, мала наділила столицю ще одним СНІДом? — Аршанський умить протверезів. — Документи покажіть, будь ласка.
— Я оперативний черговий по Московському карному розшуку, — відрекомендувався Глинський. — Ось моє посвідчення.
— Московський карний розшук не по нашій лінії, — посміхнувся Аршанський. — Кооперацію добивають зачаєні сталіністи й общинні плакальники… Що з нею сталося? Дівка хороша, правда, слабка на передок, але ж це Московський карний розшук не тривожить… Телефон її легко запам’ятовується: чотириста дев’яносто дев’ять, дев’яносто дев’ять, сорок, вона, мені здається, з начальником абонентської мережі встановила дружні стосунки…
— Адресу не пригадуєте?
— Один раз був. Уночі… Напідпитку, не осудіть… Ще запитання є?
— Чи не знайдете завтра час поговорити зі мною? — спитав Костенко. — Не допит, не вербування — мені потрібна ваша порада, і тільки.
— Порада вам — це і є вербування, — озвався Аршанський. — Дзвоніть після сьомої, може, я викрою для вас півгодини. Але не обіцяю, дуже багато зустрічей… Предмет поради?
— Вбивство..
— Рекет?
— Ні.
— Хм… А які спонукальні причини?
— Не знаю. Тому прошу про зустріч…
Звідти ж, з ресторану, подзвонили Людці. Сонна бабуся відповіла роздратовано, з страшенною образою:
— Побійтесь Бога, отак пізно дзвонити…
— Люда сама просила, це Аршанський, голова, — відповів Костенко, — з кооперативу…
— Аршанський, Засранський, яке мені діло?! Повезли Людку, взяла сумочку, намазалася та й подалася. Сказала, що на годину, а вже друга ночі, стерво поганюще!
— Це буде другий труп у тебе сьогодні, Глинський, — прикривши трубку, шепнув Костенко. — Дзвони в прокуратуру, роздобудь понятих, і мчимо до старої.
— Прокуратура зажадає підстав, Владиславе Романовичу… Не дадуть вони постанови…
Костенко дав Глинському троячку:
— Купи шоколадку, добре?
…Бабуля двері не відчиняла.
— Ракитники, — причитала вона, — глядіть, вимагачі паскудні, я вже «нуль-два» набрала, тікайте добром…
— Ракитники — це як розуміти? — Костенко здивовано обернувся до Глинського.
— Рекетири, — відповів той. — Росія чужі слова важко сприймає.
— А — бюрократ?
— А на це є своє: «марудник», «супостат», «підступник», «сутяжник»…
— Сусідів будити незручно, про «нуль-два» вона нісенітницю плете, — мовив Костенко. — Дурна баба, зараз її онуку десь топлять чи палять, а вона — чи ти бач, га?
Глинський припав до дверей:
— Бабусю, я з міліції, майор Глинський, подзвони «нуль-два», тобі підтвердять… Ми чого до тебе просимося, бабусю? Ми боїмося, що з Людкою може трапитися біда…
Стара подзвонила в міліцію, було чути, як вона перепитувала з дальньої кімнати: «Глинський?! Як, Габинський?! Тьху, православних у нас немає, чи що?! Все кепкуєте, нічого не розумію… То відчиняти йому?! Я трубочки не кладу, я при вас відчиню, якщо замовкну, значить, звели мене з світу, на вашій совісті буду…»
Бабуся зняла ланцюжок, зажадала показати документ, Глинський простяг їй посвідчення, вона довго шепотіла звання оперчергового й прізвище, потім нарешті впустила в квартиру.
Невеличка двокімнатна «хрущовка» була обставлена антикварними меблями (правда, червоне дерево тут сусідило з карельською березою й горіхом), на кухні стояла західнонімецька ультразвукова плитка — як тільки покладеш у духовку м’ясо на хвилинку — зразу тобі готовий ромштекс, там же, на кухні, стояв дивовижний приймач; непогано секретарка живе.