Таємниця Кутузовського проспекту, стр. 67

Костенко відкинувся на спинку стільця, потер обличчя; сюжет усієї справи прояснювався, складаючись у повнісіньку безнадію; світало; подзвонив на пости; відповіли, що Сорокіна все ще ніде немає, зник, як крізь землю провалився; Варенов мовчить, тільки посміхається, так само поводяться бойовики; з третього поста повідомили, що навколо квартири, яка нас цікавить, крутяться підозрілі; Костенко провів по очах долонею, відключився на десять хвилин, потім різко підвівся й подзвонив оперативному черговому Глинському:

— Малюк, виручи машиною, га?

20

Оскільки Берія знав, що Сталін прихильно ставиться до Федорової не просто як до красивої жінки, чудової актриси, а насамперед як до російського митця, національної героїні, яку знав у країні кожен і кожен любив її, комбінація по її усуненню — на відміну від сотень тисяч подібних усунень і нейтралізацій, коли було досить виписати постанову на арешт, усе інше додавалося само собою, — готувалася досить ретельно.

Берія пам’ятав, як узимку сорок п’ятого — незадовго перед тим як на Тушино стали прибувати американські льотчики, щоб включитися в роботу по підготовці спільного виступу проти японців, — під час одного застілля на Ближній дачі Сталін сказав:

— Після перемоги економічне становище народу, мабуть, серйозно погіршиться… Усі гроші вкладатимемо у створення атомного проекту… Головне завдання: нагодувати Москву… В Росії завжди все визначав центр… Така історична традиція… Треба заздалегідь дати сатисфакцію росіянам, виділивши їхнє надійне довготерпіння, — в ім’я слави Держави… Звичайно, в умовах нинішнього братання, — Сталін ледь усміхнувся, — із західними демократіями, які поставляють нам «студебеккери», гармати, шинелі й тушонку із свинини, добром терпіти ніхто не захоче, розпустились, забули про рятівну й необхідну вуздечку страху…

Берія дивувався з того, як акуратно й відчужено ставив завдання генералісимус. Раніше, в двадцятих, він міг публічно сказати, та ще й в присутності Троцького й Каменева: «Грузію доведеться переорати», — не думаючи про те, що ці його слова стануть відомі у Тбілісі кожному десятому, а це значить — усім.

Справді, новий час, нові пісні.

Тепер, коли минув жах колективізації, яку нині славили як «геніальну революцію згори», після жахливих тридцятих, які назвали «очищаючим вихорем», після поразок сорок першого і сорок другого, визначених пропагандою як один з елементів «геніальної воєнної стратегії», Сталін до кінця увірував у своє безсмертя і тому зримо готувався до будь-якої фрази, заздалегідь ліпив її, зважуючи кожне слово, і лише після того як проаналізував всебічно, віддавав вічності…

Спостерігаючи за Сталіним останні шість років практично щодня, Берія дедалі дужче й дужче боявся цієї людини, схилявся перед нею, відчуваючи свою малість, і вчився великої мудрості правити тими, кого давно й звисока зневажав, ставлячись до людей як до «маси», «матеріалу», «юрби».

Маючи справу з архівами, Берія відкривав для себе такі подробиці, які породжували в ньому жах: він жив у країні, де знання стало таким же небезпечним, як робота в чумному бараці або на артилерійському складі, замінованому досвідченими диверсантами.

Він читав не лише показання ленінців, що їх вибивали на слідстві, а й безпристрасні стенограми архівів, висновки лікарів, свідчення очевидців, що чудом збереглися в картонних папках, на яких з чиєїсь нерозумної примхи було накреслено «зберігати вічно».

Берія ніколи не міг забути документ, де описувалось, як у двадцять сьомому році на засіданні ЦК Троцький кинув Сталіну:

— Ви — могильник революції!

Кілька членів ЦК після цього говорили друзям по телефону (і це, звичайно, було зафіксовано), що Сталін став білим як крейда — ні до цього, ні після цього він таким не був, — похитнувшись, підвівся і, вийшовши з кабінету, так грюкнув дверима, що посипалась штукатурка.

Але скільки ж років він ішов до того, аби відомстити своєму ворогові за цю прилюдну образу! Він вислав Троцького — спочатку до Алма-Ати, потім до Туреччини; він міг знищити його на Принцевих островах, але не робив цього, бо знав: у Чека працюють ті, хто пам’ятає Жовтень, а значить, і роль Троцького, отже, спочатку треба знищити пам’ять, а вже після цього — самого ворога.

Сталін умів ждати; він мав інформацію про те, що Троцький ненавидить Ягоду, однак не давав Ягоді прямого доручення вбити головного недруга; дозволив лише муку — агенти Ягоди умертвили сина Троцького, Льва Сєдова, і дочку Зіну; не доручав він усунення Лейби і Єжову; лише перед ним, Лаврентієм Берією, поставив це завдання — через дванадцять років після завданої образи, але при цьому сформулював його якось зовсім особливо:

— Після того як троцькістські формування в Іспанії довели своє повне військове безсилля, сама ідея Троцького зникла з поля бодай трошечки серйозної політики… Але, оскільки Молотов підписав пакт з Берліном, що є апофеозом миротворчої політики, яка дає змогу нам бути не в боротьбі, а над нею, зміцнюючи при цьому свою могутність і розширяючи кордони Союзу Республік, Троцький, звичайно, неодмінно почне кампанію, щоб дискредитувати цей пакт, намагаючись насамперед одірвати від нас провідних художників Заходу… Емоціональні люди, вони можуть піддатися його доказам, у слові він митець… Саме тому нейтралізація такої активності Троцького угодна тепер історії, справі перемоги пролетаріату, торжеству російської революції, що стала державною суттю марксистсько-ленінського вчення.

Берія знітився тоді, бо вночі прочитав переклад останнього виступу Гітлера: «Ми живемо у такий час, коли ідеї націонал-соціалістичної революції німців стали основоположенням імперської ідеї третього рейху!»

… Коли Берія у далекому сорок першому запросив до себе Зою Федорову і та посміла не лягти з ним у ліжко, він, після страшного спалаху гніву, пригнувся, бо вранці спитав себе: «А що, коли вона, як і раніше, буває у Сталіна? Хазяїв уміє конспірувати, мабуть, не всі в його охороні повідомляють мені про те, хто навідує його, людьми править страх, а Хазяїн — творець цієї теорії державного страху, та де там страху, жаху…»

Тому Берія, готовий уже минулої ночі віддати наказ про початок розробки Федорової, стримав себе, повторивши презирливу фразу старця: «Не будь примітивним грузином, не кидайся з ножем на гаряче лайно, дай йому прохолонути…»

І він затаївся, примусивши себе зіграти роль Сталіна; «вміння ждати — основа успіху».

…У лютому сорок п’ятого, коли надійшла перша інформація про те, що співробітник американської військової місії капітан флоту Джексон Роджер Тейт буває на вулиці Горького в домі лауреата Сталінських премій Зої Федорової — вони познайомилися на прийомі, про це вже говорили в колах творчої інтелігенції, роман починавсь у всіх на виду, — Берія відчув стомливе, спокійне торжество: «ось вона, розплата»…