Таємниця Кутузовського проспекту, стр. 44

Боротьба за владу входила у вирішальну фазу, і, звісно, перемогти у Цій боротьбі зобов’язані Черненко або Гришин, і аж ніяк не Андропов — чужак…

…Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, дізнався про це через заново налагоджені зв’язки: ниточки високо тяглися; довкола дітей никали свої люди, які виходили на вельможних масажистів, ясновидців, кухарів, міністрів, секретар рів, співаків, катал, педикюрш, ворожок, кравців, кушнірів, танцюристів, актрис, фарцовників, академіків та шоферів — от вони, справжні джерела інформації, хай живе інформаційний вибух!

13

— Ви вважаєте, що я повинен відповідати на ваше запитання? — Костенко закурив, не одводячи очей від Строїлова. — Це щось нове у розшуку… Досі кожен з нас мав право не називати своїх джерел інформації…

— Ви й тепер маєте це право, Владиславе Романовичу, — відповів капітан. — Тим паче, що ви не в штаті… Мова йде про інше… Варенов зник…

— Куди? Вбили, чи що?

— Ні…

— Входили в квартиру?

— Ні. В квартиру поки не входили, щоб не засвітити… Але на телефонні дзвінки він не відповідав — ні вранці, ні вдень, у квартирі — абсолютна тиша, із знайомих нам бойовиків у під’їзді ніхто не з’являвся…

— Через горище могли потрапити!

Строїлов кивнув, подивившись на своїх молодих колег:

— Саме цю можливість ми й вичислили… На горищі знайдено сліди, нічні сліди, які вели від під’їзду Варенова до того, де є вихід у двір, до продуктового магазину… Знайшли його пальці на люку, що веде саме у той під’їзд, сліди зовсім свіжі, ідентифіковані. Отже, він махну в… Я не хотів звертатися до прокуратури за постановою на обшук у його квартирі, за його барлогом безперервно спостерігають люди Сорокіна, ми їхні імена з’ясували, нитки ведуть до якогось Рославлєва Павла Михайловича… Ми взяли його у зовнішнє спостереження, виходів поки що принаймні ні на Никодимова, ні на Сорокіна немає.

— Знаєте що, — замислено сказав Костенко, звертаючись до сищиків, — я просив би вас залишити мене на кілька хвилин на самоті з керівником групи.

— Будь ласка, не сердьтесь, друзі, — вибачився Строїлов, подивившись на Костенка з подивом; діждавшись, поки всі вийшли, сказав: — Хлопці вірні, Владиславе Романовичу… Навіщо ви з ними так?

— Лише через те, що не хочу вас підводити під монастир… Ви краще мене звільніть, капітане, це піде на користь справі… Я встановив адресу Хріна так, як вважав за потрібне, єдиний шанс… Ви пішли б за Дейвідом, будучи переконаним, що він вас виведе на Сорокіна… Я також допускав таку імовірність, але мені хотілося виключити найменшу можливість провалу — ми маємо справу з професіоналом… Коли стане відомо, я к ваш консультант дістав інформацію про квартиру Сорокіна — з вас зірвуть погони…

— Нехай. Головне, що мене цікавить: Варенов живий?

— Був принаймні… Залишити вашу групу мені потрібно ще й тому, що я хочу використати зв’язки моїх друзів… І не тут, а в Нью-Йорку… Ви розумієте, що вам і вашим співробітникам — а я ним, хоч і позаштатно, поки що вважаюсь — треба погоджувати таку операцію. І не дні на це підуть, а тижні.

— Я згоден доручити вам налагодити такий зв’язок… Я не боюсь відповідальності… Закінчую докторську, отже, в разі чого — знайду роботу юрисконсульта…

— Ви вмієте грати, як оперативник старої школи…

— Не люблю слово «оперативник»… Краще — «сищик», традиційно і в десятку.

— Вірите людям, Строїлов?

Капітан відкинувся на спинку стільця:

— Скоріш не вірю, ніж вірю.

— А от я, старий дурень, вірив.

— Ви не були сином репресованого, Владиславе Романовичу… А я це з дитячого будинку пам’ятаю… Не зі школи й не з університету, а саме з дитячого будинку… Постарайтесь мене зрозуміти.

— Зрозумів… Мені вірите?

— Так. Зате ви не дуже вірите мені.

— У чомусь — ні.

— Чому? Є на це підстави?

— Мабуть, що ні… Просто я звик до повсякчасних підніжок начальства… А ви мій начальник…

— Доказ вельми чуттєвий, — усміхнувся Строїлов. — Жіночний, я сказав би.

— У вас дитячий будинок, у мене досвід тридцятип’ятирічної роботи в системі: ми ж усі одне одного поїдом їмо, закладаємо, підставляємо… При генетично общинно-колективістській традиції на практиці ми злющі індивідуалісти, роз’єднані, як гієни: всі між собою вороги, горло готові перегризти з будь-якого приводу…

— Життя важке, Владиславе Романовичу… Буття визначає свідомість… У чергах люди навчилися ненавидіти одне одного, а найдужче тих, хто стоїть попереду…

— Напередодні навали Чінгісхана черг, як мені відомо, не було… Завоювали нас лише тому, що князі котили бочки один на одного… Князів немає, а в усьому іншому картина не змінилась… Гаразд, капітане, обмінялися думками, і — слава Богу… Кличте людей, незручно…

Строїлов підвівся, розчинив двері, запросив своїх співробітників, вибачився за те, що примусив їх чекати, й продовжив — начебто й не переривав наради, — повторивши ту ж саму фразу:

— Будь ласка, не сердьтеся, друзі… Які у кого міркування? Прошу…

— Товаришу капітан, — Костенко підвівся з підвіконня, — як з моєю пропозицією?

— З приводу того, щоб використати ваші зв’язки в Нью-Йорку? Інформація на Джозефа Дейвіда?

Навіщо він усе розкриває, подумав Костенко, не можна ж так усе вивалювати! А може, їхнє покоління по-новому будує комбінації? Але звідки в мені таке страшне, спопеляюче почуття недовіри до всіх?! Я ж нікому не вірю! Нікому! Ти віриш, заперечив він собі; ти, як і раніше, віриш, просто за ці дні тобі відкрилося багато такого, про що ти не знав, і ти злякався й тому гнешся від кожного виголошеного слова… Ти боїшся, признався він собі, що один з цих славних хлопців може бути зв’язаний з тим, хто розповість про нараду другові, а той — подрузі, а подруга — ще одній подрузі, і це дійде до Сорокіна: в нього хороші вуха й довгі руки, на нього працює Система, не хтось там.

Костенко мовчки кивнув, нічого не пояснюючи.

— По-моєму, цікава пропозиція, — сказав Строїлов, обводячи поглядом обличчя колег. — Ні у кого заперечень немає?

Наймолодший хлопець в джинсовому костюмі, який сидів біля дверей, спитав:

— Як саме полковник має намір використати американців?

Строїлов нарешті посміхнувся:

— Нам відповіли: «джерела інформації обговоренню не підлягають, розшифруванню — також»…

Костенко заново оглянув усіх, хто сидів у кімнатці Строїлова, відчуваючи незручність, що посмів не вірити їм, а тому — боятися; він хотів сказати щось цим хлопцям, як-не-як жива легенда: «давайте вип’ємо за тих, хто в МУРі [3], за тих, хто в МУРі, ніхто не п’є»; за нього саме й пили, йому й пісню цю присвятили, так принаймні запевняли старожили НТВ; але він нічого не сказав, тільки двері розчинив ривком, якось грубо, та в цій грубості було видно розгубленість.

Строїлов провів його поглядом, хотів був продовжити нараду, але, помітивши в очах сищиків благання, підвівся й побіг слідом за Костенком.

Він наздогнав його вже біля ліфта, узяв за лікоть:

— Коли я вас чимсь образив — пробачте, будь ласка…

— Та годі вам, — зітхнув Костенко. — Нічим ви мене не образили, просто дуже страшно старіти… Знаєте, як про це сказав де Голль?

— Звідки мені…

— Він сказав: «Старість — це велика корабельна аварія»…

Строїлов витяг із спідньої кишені конверт і простяг його Костенку:

— Що робити з цим?

Костенко розпечатав конверт, побачив дактилоскопію, довідки НТВ й картотеки: «Відбиток пальця належить Нальотову Дмитру Дмитровичу, клички — Паташон, Звір, Артист…

— Де зняли палець? — спитав Костенко, відчувши, як закалатало серце.

— А як ви думаєте?

— Наслідив у Варенова? Але ви ж до нього не входили…

— На одвірку дверей…

— До справи підшили?

— Ні. Чекаю ваших рекомендацій…

— Хто проводив експертизу?