Таємниця Кутузовського проспекту, стр. 33
— Він до батька не приходив після того як вийшов з тюрми?
— Та він же помер у таборі… Батькові хтось із стариків про це сказав, начебто лист звідтіля надійшов… Бакаренко, батьків заступник, той частенько до нас заходив… Завжди пляшечку приносив, самогонку сам гонив, як сльоза була, на травах…
— З Бакаренком давно бачились?
— У минулому році…
— Як ви до нього ставитесь?
— Мені здається, його тільки тому й не посадили, що здав батька й дядю Женю Сорокіна… Боязливий він чоловік, але — незлобивий…
Костенко не втримався:
— Цей незлобивий чоловік комісара Савушкіна калошею бив по лобі й під нігті голки заганяв…
Лібачов не здивувався, знизав плечима:
— А що ви хочете? Якби він не вибив з нього показання — самого посадили б… І калошами по лобі били б, і голки заганяли б… Це звичайна річ… І все це може повторитися, якщо Горбачов не зуміє втримати ситуацію років з десять, поки не прийдуть люди, які підкорятимуться закону, а не пахану…
— Як вважаєте — зуміємо?
— Якщо Захід не допоможе — провалимо… Ми живемо в умовах такого безправного жебрацтва, що злість може роз’їсти країну, як іржа… Тільки багаті люди пишуть для дітей казки й пісні, голодні вчать зла й заздрості…
Прощаючись, Костенко міцно потиснув коротку, сильну руку Лібачова-молодшого:
— Скажіть, а що найдужче любив Сорокін? Книжки? Картини?
— Які книжки?! — здивувався Лібачов. — При чому тут картини?! Хто тоді про це думав?! У нашому класі тільки я один жив в окремій квартирі, решта — в комуналках, по п’ятеро в кімнатці… Куди книжки ставити? Де репродукції вішати?! Він холодець любив, оце його пристрасть! Холодець, розумієте?! Я досі такий холодець у кулінарії купую, хоч колись мене розгодували до неподобства, — батько пайок одержував, «лікарське харчування», так би мовити… Мамуня на ньому не лише дім тримала, а й свою сестру з братом у люди вивела… Холодець — оце справжня пристрасть дяді Жені, та ще ансамблі пісень і танців, він танцював, як Бог, усе мріяв на живу балерину подивитись…
10
Коли Зоя Федорова підсіла до столика Сорокіна в Будинку кіно, він відчув у голові тоненький, виснажуючий душу писк. Цей писк, розриваючи скроні, нагадав той, який він ніколи не міг забути: перше бомбування у сорок першому, коли він тремтячими руками смикав шворку чорного світломаскування, раз по раз оглядаючись на підслідчого, що сидів перед його столом, здається, військовий, готував його під розстріл, умовляв узяти на себе шпигунство (раніше мотав на зв’язок з англійцями, потім негайно переробляв на гестапо, довелося переписувати цілий том показань)… Шворка не піддавалася, ніхто не міг і подумати, що фріц прорветься в московське небо, гадали, що це чергова кампанія з цим чортячим світломаскуванням, повисить та й знімуть… Заарештований підвівся: «Давайте допоможу»; Сорокін тоді схопився розлючений, підбіг до дверей, розчахнув їх, загорлав конвою, щоб бігли до нього, а сам накинувся на нещасного, збив його ударом на підлогу й почав бити чобітьми по обличчю, повторюючи слинно-піняво: «Я тобі допоможу, фашистський виродок, я тобі так допоможу, що Лон… Берлін кривавими сльозами заплаче!..» А полковник той, поки був притомний, хрипко видихав сміх — разом з кривавими бульками, що робили його рот проститутським, вульгарним: «Лонд-Берлін, ой, не можу, Лондо-Берлін…»
Сорокін перестав його бити лише тоді, коли бухнула бомба, яка заглушила на мить гавкіт зеніток; прохрипів конвою, який упорався нарешті з світломаскуванням, щоб витяг контру з кабінету, а сам поспішив у підвал, відчуваючи пекуче, хистке тремтіння в суглобах…
…І тут, у Будинку кіно, переживши моторошне відчуття безокого, з лихим запахом (солодке тління) жаху, що супроводжувався все тією ж — на щастя, нікому не помітною — хисткою трясучкою в суглобах, він зрозумів, що коли зараз, негайно, не перейти в лютий наступ, то може статися непоправне: актриса трохи піддала, тут у неї, сучки, всі свої, почнеться скандал, прийдуть лягаві, протокол, «прізвище, ім’я та по батькові», а паспорт на інше ім’я, от і кінець життя, більше не встанеш, каюк…
…Зламавши ще одного арештанта, Сорокін, як завжди, переходив на довірливу дружбу з нещасними, а вони, немовби відкинувши рятівничо-вибірковою пам’яттю кошмар принижень, безсоння, тортур, що передували зламу, йшли на це, поривалися до нього, вважали, що він, Сорокін, єдина жива істота, з ким вони спілкувались протягом місяців, а то й років, тепер же, коли жах скінчився, не може не віддячити за ті признання, які нещасний сам і формулював, старанно виводячи літери учнівським пером.
Саме під час цих співрозмов Сорокін, не налягаючи, дуже лагідно, повертався до самого початку, називав імена людей, що мимохідь згадувались у справі, зацікавлено й доброзичливо розпитував про них, демонстративно закривши папку: «Це не для протоколу, нічого не писатимемо, сам для себе хочу розібратися, поговоримо, як більшовики, — відкрито, без страху…»
Найдужче цікавили його ті, кого жертви називали на самому початку слідства (ще до застосування вищого ступеня застрашливості) як свідків, спроможних підтвердити їхню невинність і вірність справі великого Сталіна.
Коли арештанта було вже зламано і він підписав усе те, що дозволяло доповісти керівництву про розкриття чергової контрреволюційної змови (а це автоматом давало підвищення по службі, премію, квартиру, а може, й орден), треба було створювати заділ на нових вражин.
Тому, розмовляючи за чашкою чаю з бутербродом про тих, кого згадував арештант, Сорокін часом ліниво викидав на стіл протоколи допитів: «Ви на нього (неї) сподівались, а ось що вона (він) про вас показує… Ні, не сидить… Дома живе… А ви вірили, голубчику (голубочко). Люди, батечку мій (люба моя), тварюки невдячні, це вам не олені і не ведмеді, зрадять залюбки, немов би це дає їм утіху, хтивість якусь…»
Не кожен, звичайно, арештант лютився на «зрадника»; дехто тримався, а випадкові, кого треба було ізолювати по спущених списках, на цьому засипалися, такі подробиці викладали, стільки пікантностей відкривали, що про заділ можна було не турбуватись… Протоколу немає, а плівочка шарудить, сріблом шарудить, навічно закладав в пам’ять казни новеньких вражин; зв’язок поколінь, так би мовити. Правду сказав Федір Михайлович: «Соціалізм — це коли всі рівні і кожен пише доноси один на одного»…
Сорокін, звичайно, не пам’ятав імен усіх людей, котрих згадували на допитах Федорової, але за ресторанним столиком, де зараз сиділи її друзі, він бачив, і Тетяну Окуневську, яку випустили водночас із Зоєю Олексіївною, і актора, чимсь схожого на Жжонова, — відгрохав на каторзі довгі роки, і тому стратегія атакуючого захисту з’явилася в його мозку вмить: вищий смисл перших годин арешту полягає в тому, аби довести в’язневі: «Як не виправдовуйся, все одно в тобі є гріх, у кожного є гріх, тільки на небі безгрішні живуть», і на цьому зім’яти його, витягти людський стрижень, породити в душі бентежний жах, цілковите переосмислення прожитого: справді, кожен у чомусь затаєно винен, особливо в тій країні, де всі закони про «не можна», але нема — і, дай Боже, аби не було — закону про те, що «можна»…
Не одводячи очей від обличчя Федорової, він тоді сказав:
— Я ж сюди не просто так прийшов, я з вами побачитися прийшов… Ні, я не скажу вашим приятелям про наші з вами розмови про них усіх — забули, мабуть, як ми про вашу подругу говорили? Про Бориса Андреєва? Про третього, що за столиком вашим сидить, Жжонов, здається? Можу нагадати. Архіви в мене, плівочки тримаю дома, адже голос у людини не міняється — якщо тільки не рак горла…
Він помітив, як обм’якло тіло жінки і в очах з’явилося щось темне, наче хтось перед лицем ковдрою махнув; отже, вгадав, попав у точку страху…
— Я нікого не закладала, — сказала Федорова згаслим голосом. — Хоч як ви це з мене вибивали…
Сорокін розслабився: