Аукціон, стр. 72
— Це дуже жорстоко, мамо.
— Що саме, хлопчику?
— Все це.
— Ти хочеш, щоб він віддав наше майно червоним?
— Зрештою, він його заробив.
— Хлопчику, я розумію тебе. Це приємно, що ти такий добрий. Але ти не маєш права забувати своїх дітей. Про себе я мовчу; я стара; мені багато не треба..
— Ти не хочеш поговорити з ним ще раз?
— Це безнадійно. Я ж тобі все розповіла. Він обдурив мене. І обдурюватиме далі. Ти чуєш?
— Так, мамо, я чую.
— Ти відправиш цю телеграму?
— Не знаю.
— Хлопчику, завтра може бути пізно… Мені все пояснив Едмонд…
— При чому тут Едмонд? Я живу… поки що живу з сім’єю в будинку, який купив мені батько… Біля тебе Едмонд… А батько один. Він завжди був самотній…
Софі-Клер заплакала.
— Він міг би повернути мене, якби захотів… Він усім здається добрим і милим… А він фанатик. Одержимий, який не бачить нічого, крім своїх химер… Я ніколи не розповідала тобі всього, я щадила тебе…
— Не плач, мамо…
— Ти вб’єш мене, якщо зараз же не продиктуєш телеграми. Ти знаєш, яка я хвора… Якщо я помру, не впевнена, що ти влаштований, а батько досі палець об палець не вдарив, аби допомогти тобі, — це буде жахлива смерть…
— Не плач, мамочко. Будь ласка, не плач. Я подзвоню тобі. Дай мені подумати. Все-таки він мій батько…
16
… Ростопчин заїхав по Степанова в готель; його літак відлітав за годину до московського рейсу; Степанов зразу ж помітив на сидінні «Стандарт» і «Пост»; саме в цих газетах було надруковано невеличкі замітки про червоного письменника, який брав участь в шоу, присвяченому культурним програмам за залізною завісою; ніяких шпильок; сухий виклад двох-трьох відповідей; про головну подію вечора на Пікаділлі, про те, що Ростопчин подарував Радянському Союзу роботу Врубеля, не було жодного рядка.
«А я умовив його лишитися саме для того, щоб цей подарунок став подією, — подумав Степанов, не знаючи, що сказати Ростопчину і як поводитися; він почував себе винним за те, що надрукували лондонські газети. — Його правда: все, що відбувалося, відбувалося неспроста. Вчорашній вечір це підтвердив, а сьогоднішні газети — вирок».
Ростопчин немов відчув настрій Степанова, поклав крижані пальці на його руку, всміхнувся.
— Митю, Митю, таке життя. Яким би крутим воно не було, все одно йому треба радіти. І ще: кожен з нас визначний лише в тій мірі, в якій він зміг наблизитися до мистецтва. Знаєш, чому люди зберігають пам’ять про деспотів? Бо ті, на відміну від юрби, могли нагнутися, щоб підняти ноти, що впали з рояля, коли грав Моцарт. Знаєш, чому мене так вабить російське мистецтво? Та хіба тільки російське? Бо воно по-справжньому аристократичне, бо неповторне. Якби світ відмовився від множинності однакових характерів, а став сонмом неповторностей, яке щасливе було б людство! Ось про що я подумав, коли прочитав це, — він кивнув на газети. — Мені тепер буде важко, Митю. Доведеться лягти в клініку. А потім розпочнеться суд. Так, так, суд. Про це теж є повідомлення в пресі… Женя почав проти мене процес. Це син, ти розумієш? За ним стоїть стерво, мені шкода хлопчика, вона ним крутить, але від цього справа не міняється. Вона вміє боротись. Якщо я не зможу бути з тобою, — всяк може статися, не заспокоюй мене, не треба, Митю, — візьму цю візитну картку. І не загуби. Бачиш? Сер Мозес Грінборо. Це він урятував нам Врубеля. Він складна людина, але тим цікавіше тобі буде. «Прості люди» — злочин, у цьому є щось від лісоповалу. Немає в світі простих людей. Є розумні й дурні. Він — розумний. Він просив не вживати його ім’я всує. Але він готовий бути з нами… З тобою… Не думай, я не злякався. Просто дуже болить серце. Цей самий сер Мозес напував мене якимись румунськими пілюлями, забув, як вони називаються, от досада, дуже мені допомогли.
— Геровітал?
— Та невже?! — зрадів Ростопчин. — Звідки ти знаєш?
— Я пив їх. Хороший вітамін.
— От здорово! — Ростопчин через силу всміхнувся. — Давай-но я запишу. На цей раз у книжечку, щоб не загубилося.
— Женю, а може, тобі приїхати в Москву? Я поклав би тебе в хорошу клініку, у нас уміють налагоджувати серце.
Ростопчин подивився йому в очі, ледь кивнув головою, усміхнутися не зміг, зітхнув.
— А вік? Теж уміють налагоджувати? Чи ще не навчилися? Добре, Митю. Йди крізь таможню першим. Я повинен упевнитися, що ти пройшов. До скорої, друже.
Сер Мозес Грінборо подзвонив генералові Бромслею, як тільки з аеропорту Хитроу йому повідомили, що Степанов цілком благополучно пройшов таможений догляд і подався, притиснувши до себе Врубеля, в невеличкий тісний бокс, де пасажири чекали посадки на літак, що летів до Москви.
— Усе гаразд, — сказав сер Мозес. — Тепер він прийде до мене й тільки до мене. Куди йому ще йти після всього, що сталося? Отже, є всі підстави вважати, що саме ми, англійці, а не містер Фол, зможемо зробити висновок: за чиїм завданням, як і де Степанов шукає культурні цінності. У версію його «власної ініціативи» я, признатися, теж не дуже вірю. Ну, що скажете? Здатні ми, старі, на що-небудь?! Чи пора остаточно списувати в архів?
… Ростопчин прийняв дві капсули від серцевого болю; купив перед посадкою на літак; чудова упаковка, дуже красиво намальована людина, пронизана товстими, пульсуючими яскраво-червоними кровоносними судинами, але біль не минав. Він попросив у стюарда маленьку пляшечку віскі, розширює судини, мабуть таки допоможе.
Випив залпом, не діждавшись, поки принесуть склянку з льодом; відчув пахощі ячменю, заплющив очі й зразу побачив велике руде поле з острівцями синіх волошок; це було в Криму, в останній його приїзд туди; він жартував тоді, що таке можливе тільки там; будь-який хазяїн на Заході кожну волошку власноручно висмикував би; збитки для бізнесу; боже, подумав Ростопчин, як це добре, що в нас не висмикують волошки з рудого поля; якась таємнича жіночність прихована в суцвітті рудого й голубого. Та ще він запам’ятав, як по вузенькій, курній дорозі, через поле, неквапливо їхав білявий хлопчина на возі, запряженому буланим конем, а поряд, весело задираючи зад, бігло лоша, схоже на дівчинку-підлітка, таке ж довгоноге й полохливе; тільки б довше бачити мені це, подумав Ростопчин, тільки б не тікало від мене це видіння, боже мій, яке чудове воно і скільки в ньому спокою, воно викликає в мені таку ж загадкову радість, як терпкі пахощі мандаринового варення, що стояли в одежній маминій шафі, коли ми ще жили на Поварській, у нашому домі; яке ж це було заборонене, трепетне щастя, — влізти в маленьку шафу, відчути пахощі мандаринового варення, якихось дивних гіркуватих парфумів; немає й не буде на світі інших таких пахощів; мамочка, Поварська, першопрестольна, сніг за вікном, передзвін дзвонів у церкві Петра й Павла, тихий, протяжний, стрімкий скрип саней і фиркання коней; все в голчастому інеї; гривасті, з глибинно-голубими очима й моховитими, теплими, тріпотливими ніздрями, що пахли свіжим хлібом.
… Дворецький зустрів його на своєму старенькому «рено»; все заарештовано, князю, вас ждуть адвокати; яка підлість; ми залишаємося з вами, що б не сталося.
Ростопчин вдячно поплескав його по плечу, говорити не міг, тиснуло; він помер по дорозі в замок; обличчя його було спокійне; у куточках рота застигла здивована усмішка, в якій видніло щось невиразно дитяче; але так було лише якусь мить; потім лоб і щоки швидко пожовтіли, стало помітно сивину і болісні зморшки на запалих старечих скронях.
Ялта — Лондон
1984 р.