Аукціон, стр. 69

— Знаєте, Боб, ви мені поставили те запитання, на яке я боюсь відповісти.

— Чому?

— А кого ви більше любите?

Годфрі відкинувся на спинку низького крісла.

— Тут запитання ставлю я.

— Наполягати на відповіді недемократично?

— Можна, але так не заведено. Хоч ви відповіли, не обов’язково ж ставити жирну крапку… Але я все-таки, мабуть, більше люблю матір. Сини більше люблять матерів, Дочки — батьків, так мені здається…

Одна з дівчат передала Годфрі красивий дерев’яний ящичок із запитаннями.

— О, — сказав він, нарахувавши дев’ятнадцять папірців, — уже чимало.

Годфрі швидко переглянув кореспонденцію, говорячи при цьому, що запитувати може кожен, про все, кому що заманеться, відповіді містера Степанова мають право бути спірними, але — щирими; зачитав перше:

— Місіс Езлі хоче знати, які культурні центри Росії найцікавіші сьогодні. Будь ласка, Дім.

Степанов спитав:

— Як відповідати? Однозначно? Чи настав час термідора, і я стаю узурпатором сцени?

По реакції залу він відчув, що напруга стала не така тяжко-гнітюча, яка була на початку.

Ростопчин загубив назву й адресу театру, де відбувалося шоу; все-таки російськість у нас незнищенна, подумав він; ну чому я не записав у телефонну книжку? Попросив шофера зупинитися біля першого ж бару, розміняв за прилавком фунт, спустився вниз, до туалетів, завжди там був телефон; стара жінка зі скуйовдженим волоссям сиділа на стільці, що розділяв «леді» й «джентльменів», і читала газету.

Ростопчин швидко переглянув два довідники, що лежали біля апарата, до біса ж цих театрів, старість — це коли пам’ять зраджує; Степанов двічі повторив адресу; де ж цей клятий папірець, куди я його заткнув?

Він знову витяг записник, гаманець, переглянув усе ще раз, адреси не було. Раптом його охопив жах: картина в таксі, шофер може поїхати, всі вони шахраї! Він кинувся нагору; таксист сидів, розслабившись, кепку насунув на очі, мабуть, працював уночі.

— Послухайте, — сказав Ростопчин, — там у мене скло, — він кивнув на картину, — головне, щоб не впало.

Якусь нісенітницю верзу, подумав він; зовсім не вмію брехати; хоч, мабуть, це добре, брехня — зброя слабких, видно, тому дуже вміло брешуть жінки; брешуть і криються від нас; все-таки вони набагато скритніші за нас! Доти, поки Софі не зникла з Цюріха, я не здогадувався, що вона вже півроку спала зі своїм американцем, тільки частіше, ніж було досі, влаштовувала мені сцени ревності.

Ростопчин подивився на номер машини, хоча б не забути, якщо все-таки поїде; чи взяти картину з собою? Смішно, ну й що, зате не ризикую.

Ростопчин повернувся в бар, знову підійшов до телефону, набрав номер довідкової служби.

— Доброго вечора, де сьогодні відбувається шоу російського письменника Степанова?

Не підводячи голови, стара зі скуйовдженим волоссям сказала писклявим голосом:

— Шоу йде на Пікаділлі.

Ростопчин повільно обернувся:

— Що ви сказали?

Стара подала йому газету.

— Тут написано про якогось Степанова. Можливо, це саме той, який вас цікавить.

Ростопчин узяв газету; вечірній випуск; на другій полосі надруковані кадри кіноплівки: Степанов з Че; у військовій формі у партизанів В’єтнаму; в Лаосі поряд з обслугою зенітного кулемета; з палестинцями; в Чілі; останнє фото в «Сотбі», разом з ним, Ростопчиним; біля них сидить усміхнена Софі. І заголовок: «А тепер нове завдання КДБ — укорінення у вищий світ Лондона! Хто ви, доктор Степанов?» Жирним курсивом було набрано адресу театру: «Сьогодні ввечері Степанов дає політичне шоу, текст якого затвердило бюро кремлівської пропаганди».

Ростопчин простяг старій монету.

— Я візьму цю газету?

Стара, глянувши на монету, сказала:

— Мало дали, номер коштує втричі більше.

… Гадилін сидів з Пат у таксі навпроти входу в театр; коли підкотила жовта малолітражка, на дверцятах якої була написана назва газети, телефони й адреса, водій, не вимикаючи мотора (стоянка заборонена), кинувся до театру, затиснувши під пахвою пачку газет, він сказав:

— Ну, фо, пора й нам, як?

— Нервуєте?

— Я?! — Гадилін засміявся. — Чого ви так думаєте? Я зроду віку забіяка. Знаєте есерівський лозунг? В боротьбі знайдеф ти право своє…

Ростопчин сів за столиком біля вікна так, щоб було видно таксі; повільно, відчуваючи, як калатав серце, прочитав замітку «Хто ви, доктор Степанов?»

Так писали про Зорге, згадав він. Був навіть фільм про цього росіянина. Хоч який він росіянин? Німець. Ні, росіянин, він же був з ними, а не з Гітлером. Генерала Власова я не можу назвати росіянином. А от Антон Іванович Денікін — росіянин; коли йому запропонували очолити підрозділи «визвольної» армії, він відмовився: Батьківщиною не торгую.

Про що я? Чому раптом Денікін? — здивувався Ростопчин. — Просто, мабуть, я ошелешений, ось у чому річ. Зажди, Ейнштейн. Давай розберемося без гніву й пристрасті. Що, власне, сталося? Хіба я не знав, що Степанов був і в партизанів, і в Чілі? Він завжди з захватом говорив про це. В цьому для мене нічого нового. Для тебе — так, відповів він собі, але для тутешньої публіки — все нове, і тому повірять. Стривай, а в що, власне, вони повинні повірити? Як — у що? В те, що Степанова вкорінюють у тутешній вищий світ. В те, що він виконує завдання свого КДБ. Стоп. Хвилинку. З чого почалося наше знайомство? Адже не він мене знайшов. Його знайшов я, коли прочитав про те, що він робить для повернення наших картин і книжок. І запросив його до себе, хіба не так? Звичайно, це було так. Чорт, як же називалися ці румунські ліки в сера Мозеса? «Геро» чи «анте», щось у цьому дусі. Лягти б у хороший санаторій на місяців два, підлікувати серце. Не підлікуєш, заперечив він собі, вже шістдесят п’ять, життя прожито; це добре, що ти козиришся, отже, лишилися ще якісь резерви, але собі самому треба казати правду; все скінчилося, відпущено дуже мало, хоч як це прикро; решту днів тут, на землі, треба провести з гідністю, не впасти в маразм, не кидатися до віщунів, намагатися поводитись так, як поводився досі. Ні, так не можна. Федір Федорович розповідав про актора Снайдерсе: він помер через те, що вважав себе молодим навіть після того, як відсвяткував шестидесятип’ятиріччя… Ну й що? Правильно робив! Немає нічого страшнішого, як забитися в конуру й чекати. Чекання любові возвеличує, чекання успіху в справі вчить мужності, чекання смерті — протиприродне… Чому? Бо не смерті чекають старі, а дива. Раптом у якійсь лабораторії винайдуть штучний білок? Чи якийсь надзвичайний серцевий стимулятор? Чи ерзац-нирки? Живи ще шістдесят п’ять… Не хочу… Ні, неправда, обірвав себе Ростопчин, ти хочеш цього. Ти закриєш очі на те, що станеш висохлою мумією, не зможеш любити, мандрувати й випивати. Ти зможеш лише існувати… Ну то й що? Це ж прекрасно, існувати… Я іс-ну-ю! Стривай, але ж Степанов справді жодного разу не просив мене ні про що, не закликав стати червоним, не боїться критикувати те, що відбувається вдома, тільки він не злостився, коли говорив про непорядки, про лінощі, малу компетентність, він завжди шукав певних рішень, пропонував альтернативи… Так, він базується на міцності їхнього ладу. А хіба я вважаю, що Ради розвалюються? Ні, не вважаю. Це тут. так вважають, але ж вони не знають і не розуміють Росії. Надто складна для них наша державна ідея, дуже важко її зрозуміти без глибокого знання предмета, надто особлива й трагічна наша історія; єдина в світі євразійська держава, чому про це ніхто не думає тут?

Він неквапливо закурив; ти зараз встанеш, поїдеш до театру, вручиш картину Степанову і скажеш те, що треба сказати; комусь дуже не хочеться щоб ми робили з ним ту справу, яку розпочали п’ять років тому; і це стеження, коли ми їхали з «Кларіджа», і Софі, і цей торг, та й отой Мозес… Що — Мозес? Він урятував Врубеля для Росії, не можна бути невдячним. І не можна піддаватись підозрінням. Але кому ми заважаємо? Кому заважає він, Степанов?