Аукціон, стр. 51

У залі було повно народу; стрекотали камери телевізійних компаній; на трибуні, схожій на наші в сільських клубах (тільки з великими позолоченими буквами «Сотбі»), стояв високий чоловік у строгому чорному костюмі й, дивно округлюючи кожну фразу, немов любуючись нею, співуче говорив:

— Картина пензля Бенуа, розмір шістдесят два сантиметри на сорок чотири. Олія. Називається «Танок». Приблизна дата створення картини — десятий, дванадцятий рік цього століття. Ми пропонуємо початкову ціну тисячу фунтів…

Степанов побачив князя; той сидів у другому ряду, третім скраю; біля нього сиділа жінка; крайнє місце було порожнє, єдине в усьому залі; це для мене, зрозумів Степанов; він готує комбінацію, — мадам з її місця легше побачити, коли я виписуватиму чек; він пройшов крізь напружену тишу залу, сів, уклонився Софі, потиснув руку Ростопчину; той шепнув:

— Познайомся, будь ласка, рідна моя, це містер Степанов.

— О, як приємно, містер Степанов, — посміхнулася жінка мертвою усмішкою, — ми хвилювалися, де ж ви, ледве зберегли для вас місце.

— Я заблудився, — самими губами, майже беззвучно, відповів Степанов.

Ведучий тим часом оглядав зал; він помітив чийсь легкий кивок; спокійно, але із стриманим азартом, який одразу передався присутнім, холодно прокоментував:

— Одинадцять сотень фунтів… Тисяча сто фунтів, тисяча… сто… фунтів…

Його чіпкий погляд зафіксував ледь піднятий вказівний палець в іншому кутку.

— Дванадцять сотень фунтів, тисяча двісті… фунтів… тисяча…

Поряд з трибуною стояли шість брокерів, чоловіків і жінок, які купували картини, листи, фотографії за завданням своїх клієнтів; вони так само уважно стежили за залом, але Степанову здалося, що бійка йде між двома чи трьома людьми з п’ятисот тих, що тут зібралися; він не міг зрозуміти, хто бився; а брокери й ведучий бачили їх добре; їхні погляди прудко ковзали по обличчях, затримуючись лише в середині залу і в лівому кутку, там, мабуть, і сиділи ті, хто воював за Бенуа.

— Тринадцять сотень фунтів… тисяча… триста… фунтів, тисяча… трист…

Один з брокерів, що стояв за спиною ведучого, шепнув:

— Чотирнадцять сотень…

Не оглядаючись, ведучий спокійно, але все ще з прихованим азартом, атакуючи, розпалював пристрасті:

— Чотирнадцять сотень фунтів, тисяча… чотириста… фунтів… чотирнадцять сотень фу…

Ледь затремтів вказівний палець у правому кутку, ведучий вловив:

— П’ятнадцять сотень фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів, тисяча п’ятсот фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів…

На великий палець ведучого надіто товстий дерев’яний наперсток; удар його по трибуні прозвучав неприродно голосно, зловісно.

— Продано! Тисяча п’ятсот фунтів, леді і джентльмени… Друга картина, — він обернувся до служителів, які винесли полотно, — належить пензлю Брюллова, вісімдесят на шістдесят сантиметрів. Олія. Нашим експертам важко визначити навіть приблизну дату… Художник цей маловідомий, хоч багато років прожив на Заході, в Римі, в середині минулого століття… Ціна для початку торгів — півтори тисячі фунтів стерлінгів… Півтори тисячі фунтів стерлінгів, — ведучий понизив голос; перехід був, як в органі, запрограмованому режисером у драматичному спектаклі, — півтори… тисячі… фун-н-тів, п’ятнадцять сотень фунтів… Тисяча шістсот фунтів, — очі його металися з лівого кутка в центр залу, — сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів, тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів, — він не дивився на того, хто назвав цю суму, він піддрочував інших; суть аукціонів «Сотбі» в тому й полягає, щоб підвищити початкову ставку якнайбільше; розіграти спектакль, цей ведучий не торговець, він лицедій, він відвідував режисерські курси, випитував у дипломатів, котрі пішли на пенсію, як ввести в раж противника; в цьому залі зібралися його друзі — вороги; чим вищу наб’є він ціну, тим більший процент одержить від тих, хто дав «Сотбі» свої картини на продаж; може бути справжня мазанина, але і її можна подати так — коли, звісно, маєш хист, — що гроші потечуть рікою; звичайно, потрібні затрати на рекламу в пресі, на телебаченні; що ж, вкладені гроші, та ще коли їх укладено кваліфіковано, не пропадають, а навпаки, приносять дивіденди, важливо тільки все скалькувати, воістину політики багато чого беруть з торгівлі, термін «скалькульований риск» запозичено у біржових маклерів.

Степанов витяг чекову книжку; вона була новенька, в чудовому портмоне з емблемою банку, написав суму: «сімнадцять тисяч фунтів стерлінгів»; писав повільно, весь час відчуваючи на собі погляд Софі; спритна жінка, подумав він, усе тямить; він умів відчувати погляд, навіть не обертаючись; відчував шкірою, коли на нього дивилися зі спини; якось він записав у блокнотику фразу «міра обезшкірення художника визначає рівень його таланту»; потім подумав, що це він про себе жахнув так; стало соромно; старанно закреслив написане і навіть замазав білим німецьким «тип-ексом», щоб і сліду не лишилось, а раптом комусь упаде в око, ославишся.

— Тут сімнадцять тисяч, — прошепотів він Ростопчину ледь чутно; говорити під час торгів заборонено; це — спектакль; навіть кашляють тільки в паузах, коли виносять нову картину, наче на фортепіанному концерті, тут стоїть така тиша, що чути, як працюють телекамери, а працюють вони («ролефлекси», звичайно) майже так, як осіння муха літає, беззвучно.

— Дев’ятнадцять сотень фунтів! — ведучий стукнув дерев’яним наперстком. — Продано!

— Більше в тебе немає нічого? — так само пошепки спитав Ростопчин.

— Триста фунтів, щоб розплатитися за готель, — Степанов посміхнувся Софі-Клер.

— Готелі страшенно дорогі, — прошепотіла вона. — Краще зупинятися в сімейному пансіоні, набагато економніше.

— Спасибі, наступного разу я неодмінно так і зроблю.

Ведучий обернувся до картини, яку винесли на просценіум.

— Ескіз російського художника Верещагіна. Розмір шістдесят два на сорок один сантиметр. Роботи цього майстра також мало відомі на Заході; його вважають співцем воєнної тематики. Ми називаємо ціну на торг: вісімсот фунтів стерлінгів… Вісімсот фунтів стерлінгів, вісімсо-о-от фунтів… Дев’ятсот фунтів, дев’ятсо-о-о-от фун… Тисяча фунтів, одинадцять сотень фунтів, — голова ведучого нерухома, очі бистрі, — дванадцять сотень, тринадцять сотень фунтів, чотирнадцять сотень, п’ятнадцять сотень; в торг включився хтось третій; Степанов зрозумів це, помітивши, як швидко переміщувались очі, ні, не очі навіть, а зіниці ведучого; обернувся, вичислив новенького; судячи з картатого піджака й метелика — американець; ці або в чорному, підкреслено скромні, або такі яскраво-картаті, що хоч зажмурюйся.

«Коли ж це було?» — подумав Степанов. Давно, дуже давно, восени шістдесят восьмого, коли Мері Хемінгуей прилетіла до Москви, і він пішов з нею в Третьяковку, найдужче її вразив саме Верещагін; «як багато роботи», захоплювалась вона тоді, «як страшно! Як він відчував горе, цей Верещагін! Тато був би у захваті, але чому ж у нас його не знають?!» А потім вони поїхали в Ясну Поляну, і добрий внук Фета, який працював у музеї, показав їм зимові речі Толстого, вивішені на балконі будинку. «Сушимо, боронь боже, міль»; того дня музей був зачинений, їх пустили тільки з поваги до вдови Хемінгуея; дивне й особливе відчуття охопило тоді Степанова в порожньому, тихому домі Толстого; Мері жартома запропонували приміряти зимову шубу Толстого, вона сказала, що це недостойно її, але все-таки поміряла і втонула в ній, а Степанов здивувався, який, виявляється, великий на зріст був граф; Віктор Конецький розповідав, що й Антон Павлович Чехов був дуже високий і говорив густим басом, і бенкетував у молодості так, що аж гуло, а коли плив із Сахаліну на пароплаві навколо Азії, стрибав з носа, і матроси кидали йому кінець, він за нього чіплявся, і його піднімали на корму, причому не «солдатиком» стрибав, а по-справжньому, «рибкою», ризикована забава, та він і в творчості був ризикований, тільки наші літературні дурні вважають його співцем «маленької людини». Коли ввечері вже поверталися до Москви, Мері тихо, з жіночим болем розповідала, як вони з Хемінгуеєм прилетіли в Париж, — вони завжди літали на фієсту в Памплону через Париж, місто молодості Тата — і до них подзвонила журналістка й попросила інтерв’ю; «А я прала собі комірець, мереживний, бельгійський, такий гарний, ми ввечері збиралися до театру; Тато сказав: «Мері, до нас прийде журналістка, у неї дуже славний голос»; і вона прийшла. Тато запросив нас у кафе, на вулицю, замовив каву з молоком, а вона просто не зводила з нього очей — висока, вродлива, молода — і ставила вимогливі запитання, мене це образило, а він слухняно відповідав їй, і очі в нього пожвавішали; у нього часом, в останні роки, був важкий погляд, неначе в себе дивився, немов нікого навколо не було. — Мері закурила; глибоко затяглась; розповідала далі якось інакше, ніби наперекір самій собі. — А потім я впустила сірники, різко нагнулась, щоб підняти їх і побачила, як вона, ота корова, обхопила ногу Тата своїми ногами. Я допила каву, вибачилась, — треба допрати комірець і як слід його випрасувати, бельгійське мереживо нелегко прасувати, ручна робота, як-не-як. Тато посміхнувся і сказав, що скоро повернеться, а журналістка все ще не зводила з нього очей, до кави своєї не доторкнулася, тільки без упину крутила в довгих пальцях маленьку вазочку з синіми квітами… Коли я приїхала в Лондон, перед нашою висадкою в Нормандії — адже я там познайомилася з Татом, — Вільям Сароян приніс мені в такій самій вазочці пучок зелені, там навіть цибуля була, і сказав: «Замість квітів, не осуди…» Я прасувала цей клятий комірець в нашому номері й плакала… Тато повернувся не скоро, був якийсь стомлений, порожній, хворий… Він сів на ліжко покликав мене, погладив по щоці й сказав: «та перестань думати про цю товсту дівку… Вона важка, як рояль… Погано настроєний рояль, на якому ніколи не зіграєш нашої з тобою памплонської пісеньки…» Та й з життя він пішов з цією пісенькою… В ту останню ніч він дуже довго мився, чистив зуби; зайшов до мене з ванної і запитав: «Мері, ти не забула нашої памплонської пісеньки? Я ніяк не можу згадати її». Взагалі він пам’ятав багато пісень, іспанських і наших, навіть французькі пам’ятав, особливо двадцятих років… Та коли тебе питають несподівано, ти не зразу пригадуєш те, що знаєш, а він спитав мене зненацька й знову пішов у ванну, і раптом там, коли підправляв бороду, — він підправляв бороду того вечора, — заспівав… «Чуєш, Мері» я згадав, сказав він мені' повернувшись до кімнати, я згадав…» І знову, — як тоді в Парижі, погладив мене по щоці, в нього ж були такі ру…» — Вона знову закурила, довго мовчала, а потім тоненьким голоском заспівала памплонську пісеньку, і Степанов відчув, як у нього перехопило подих, і він теж вийняв сигарети, хай живуть рятівні сигарети, такі шкідливі для здоров’я, що б ми без них робили, особливо, коли серце стискається і дихати важко…