Аукціон, стр. 50
— Знаєте, — сказав Степанов, — у мене є тут два видавці…
— О, ви письменник?! Уперше бачу живого письменника… Ви емігрували?
— Ні. Я — червоний.
— Як цікаво, — повторив клерк. — А ви не могли б назвати ваші видавництва?
— Так, звичайно.
Клерк вийняв з шухляди стола телефонні довідники, швидко погортав їх і похитав головою.
— Але «Макгірі енд Лі» у списках немає. Мабуть, збанкрутували, книговидавнича справа ненадійний бізнес, усі дивляться телевізор. Як прізвище вашого другого видавця? Ага, дякую. Будь ласка, дайте мені ваш паспорт, велике спасибі, о, який червоний, на фото ви значно старші за свої роки, я не дав би вам і сорока семи…
Він розмовляв, виписував дані з паспорта, набирав номер телефону, щось рахував на маленькому кишеньковому комп’ютері, приязно посміхався і навіть устигав курити нікарагуанські безфільтрові «Ройал».
— Добрий день, — набравши номер, клерк посміхнувся невидимому співрозмовникові, — це з «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, я хотів би з’єднатися з комерційним департаментом; ні, група розрахунку з авторами; спасибі. Добрий день, це «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, група особистих розрахунків. Будьте ласкаві, допоможіть мені одержати довідку: ви видавали книжку містера Дмитра Степанова, Росія, ні, пробачте, Радянський Союз… Який рік? — він запитливо подивився на Степанова, але з тією ж доброзичливою, якоюсь підбадьорюючою усмішкою, — банк, святая святих, початок усіх початків, сховище бабок, хай їм грець, — має стати улюбленим місцем вкладника.
Степанов назвав рік, титул, прізвище перекладача.
Клерк передав усе так, немов він знав це давним-давно, просто забув, ради бога, пробачте, буває…
— Ага, чудово. Все розпродано? Чудово! Пейпербук [18]? А коли ви збираєтесь випустити друге масове видання? Чудово. Ми будемо дуже вдячні, якщо ви надішлете нам коротеньку довідку про гонорари містера Степанова. Можливо, він захоче взяти гроші в кредит, ми з радістю підемо. Йому назустріч після того як одержимо ваше підтвердження. Пробачте, з ким я говорив? Ах, міс Тейсі, дуже приємно, всього вам найкращого…
Він поклав трубку, всміхнувся до Степанова ще приязніше й сказав:
— Усе гаразд, я оформлю документи, ви познайомитеся з директором нашого філіалу, містер Томпсон буде радий потиснути руку радянському літераторові, ваші книжки швидко розкуповують, вітаю, по-моєму, тільки містер Солженіцин так само добре продається, ви, звичайно, схиляєтесь перед його талантом, чи не так?
— Та не дуже, — хмикнув Степанов, — у нас досить складні стосунки з ним…
— Я бачив його по телевізору, в нього така гарна борода, він схожий на апостола Павла…
Степанов подивився на годинник; дев’ять сорок.
— Скажіть, — запитав він, — через скільки ми закінчимо процедуру?
— О, на це потрібно не більше п’ятнадцяти хвилин…
— А до Нью-Бонд стріт далеко?
— Рукою подати. Який номер будинку вам потрібний?
— Тридцять чотири.
— Ах, це «Сотбі»? П’ять хвилин ходу, я намалюю вам, у чужому місті завжди краще йти за намальованим планом…
Степанов побачив, як у банк зайшов чоловік; роздивлявся всіх, — крім Степанова; ах ти, Васильок, подумав Степанов, виходить, це ти мене пасеш? Що я тобі зробив, любий, що?
— Містер Степанов, вам треба розписатися в п’яти пунктах, ради бога, пробачте, але такий порядок, будь ласка, тут, тут, тут, тут і тут…
Чоловік сів за сусідній столик і спитав:
— Де я можу поміняти швейцарські франки на австрійські шилінги?
Степанов посміхнувся:
— В касі. Тут відкривають рахунки.
— Спасибі, — відповів чоловік, кинувши погляд на Степанова; встав, підійшов до каси, закрив віконце спиною, витяг з кишені портмоне й подав купюри в маленьке віконечко.
(Степанов даремно його підозрював, це був Генріх Брюкнер, турист із Відня; випадкова людина, а за Степановим давно стежила підстаркувата жінка, на яку він не звернув уваги, сіра, сивоволоса, худорлява дама, хіба така може бути із служби?)
Клерк зняв трубку, спитав боса, чи можна зайти до нього з російським письменником; автор бестселерів; «Тираж його книжки величезний, двадцять тисяч примірників, зараз готується «пейпербук»; добре, ми йдемо, сер».
Кабінет директора філіалу банку (в таких у нас платять за квартиру й телефон) був оздоблений мореним дубом; меблі старовинної роботи, різьблені; високий сивий чоловік підвівся назустріч Степанову, рвучко тряснув його руку вниз, наче чемпіон з боксу, мовчки показав на крісло, потім зауважив:
— Взагалі ми не любимо відкривати рахунки на таку суму, як ваша, містер Степанов, чотириста фунтів — не гроші, самі розумієте, але мені вже подзвонили з вашого видавництва, цілком серйозні гаранти; ми не відкриваємо рахунку такого, як ваш, людям, які не мають постійної квартири, та я думаю, якщо ви назвете свою тутешню адресу — посольство Радянського Союзу, це буде для нас ще більшою гарантією…
— Я не збираюся купувати «роллс-ройс», — спробував пожартувати Степанов.
— А чому?! Ми дамо вам позику на купівлю лінкора, якщо посольство підтвердить вашу кредитоспроможність. Ваш гонорар за пейпербук приблизно двадцять тисяч фунтів, це все-таки гроші. Перш ніж випишуть вам чекову книжку, я попросив би вас написати заяву у ваше видавництво, текст я продиктую: «Прошу перерахувати гонорар за друге видання моєї книжки масовим тиражем на мій рахунок у «Бенк інтернешнл…» Який номер рахунку у містера Степанова? — запитав бос у клерка.
— Тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три.
— «На рахунок тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три…» Ви згодні написати такого листа на моє ім’я?
— Звичайно.
Бос простяг Степанову важку срібну ручку «паркер», підсунув стосик паперу (жовтий, дуже важкий, обрізаний узорчасто); Степанов швидко написав заяву з помилками, підсунув директорові, той швидко перебіг текст очима й кивнув:
— Чудово, містер Степанов. Я радий, що ви вирішили стати вкладником нашого банку. Ми інформуватимемо вас про найцікавіші можливості вкладу грошей, Розумний вклад навіть невеликого капіталу може дати прибуток не менше як десять процентів, активність ряду фірм викликає захоплення, ми даємо цілком гарантовані рекомендації, на кого слід ставити, всього вам найкращого…
XII
«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!
І знову сталося святотатство: самовбивцю ховають на кладовищі! Так, так, саме так! Я був у князя Мещерського, намагався вплинути через нього, домогтися від Синоду заборони, але — марно, на жаль!
Так, Миколо Сергійовичу, Врубель не помер, як про це дзвонять в усі дзвони продажні писаки, а покінчив життя самогубством, тому не має права лежати при церкві, а тільки за огорожею.
Останні тижні він безперестанно стовбичив роздягнений біля відчиненого вікна, добився того, що в нього почалося запалення легенів, а потім ночами став навпомацки відчиняти кватирку, скориставшись сонливістю прислуги в божевільні. Скоротечні сухоти прийшли до нього не як божий порятунок від гріхів його, а як подачка від диявола, якого він так старанно малював усе життя…
І в останні свої хвилини думав про те, щоб злобно продовжувати свою демонічну справу; в маренні звернувся до брата милосердя зі словами: «Досить уже мені лежати тут, годі, їдьмо в Академію, друже!»
Не поїхав…
О, як сполошилася вся Наша естетська погань! І Блок у сльозах промови виголошував, і Беклемішев від «Спілки російських художників» щось зачитував; на щастя, Імператорську Академію ніяк офіційно представлено не було. Але мене вразило — до кольок у серці — те, що дозволив собі сказати священик Новодівичої церкви. Знаючи, я к кінчив Врубель, він усе-таки сказав над труною: «Бог простить тобі всі гріхи, бо ти був трудівником». Бачили? Самовбивцеві — і отаке?
Авжеж, Миколо Сергійовичу, часом стає страшно від думки, що вся наша боротьба з мерзотою є марною. Хтось невидимий, але всюдисущий, ретельно маскує своє обличчя, тихий і непомітний, робить своє страшне діло, нашіптуючи одному — лагідне, другому — погрозливе, третьому — улесливе, і тому наші голоси — це стогін волаючих у пустелі…
Недавно я був у лікаря Дубровіна, він вислухав мене, приписав заспокійливе, але зауважив, що від нього мало користі: «Сам п’ю, не допомагає! Який може бути спокій, коли ми оточені сонмом революціонерів, руйнівників, мерзотників, що притаїлися в кожному журналі, в кожному салоні, в будь-якій газеті!»
Але я не опускаю рук. Я бачу натовп, який прийшов проводжати самовбивцю, бачу їхні очі, в мене серце крається від болю за них… Не мені, а їм треба заспокійливе, бром, щодня, зранку.
Нещасна наша країна, коли вона вибирає собі за ідолів таких божевільних, яким був самовбивця…
Боротьба. Нас врятує боротьба не на життя, а на смерть з усім тим, що чуже нашому духові. Боротьба нещадна, до кінця. Або ми переможемо демонічного чужо— кровного диявола, або ж він проковтне нас.
Низько кланяюся Вам, любий друже!
Ваш
Гаврило Іванов-Дагрель.
P. S. Танечка шле Вам свої поклони. Книжку фотографій, як обіцяв, висилаю. Там є гарні зразки влаштування кухонь, точнісінько, як у фіннів, це забута російська манера, не гріх нам її повернути в свої заміські садиби».
18
Книжка в м’якій обкладинці (англ.).