Аукціон, стр. 45
— Ну й чим скінчився процес? — запитав Ростопчин. — На скільки років засудили цього самого Дерінга?
— Його не засудили… Навпаки, письменник і його видавці змушені були внести один пенс компенсації за наклеп… На лікаря-бузувіра… Свідки, які показували проти нього? Вони «піддаються емоціям», і, крім того, хіба вони можуть пам’ятати все, що було тридцять років тому?! А Дерінг був ув’язненим, він виконував наказ. Він не був ініціатором звірства… Вас, вельмишановні панове, якщо ви наважитеся на скандал, — Грешев подивився на Степанова, — питатимуть у суді, чи бачили ви особисто картину Врубеля в Ровенському музеї. Чи повинні виконувати всі накази московських властей? Якщо ви не бачили цієї картини, то чи згодні показати під присягою, що на продаж виставлено саме ту, крадену? Що стосується номера, який поставили люди Розенберга на картині — то його вже давно вивели з полотна хімічним способом, — приведіть свідків! їхній проїзд і проживання в Лондоні — за ваш рахунок. Слухання справи — не менше тижня… Кількість свідків— не менше п’яти… І всі вони мають під присягою підтвердити, що самі упаковували картину й самі ховали її в рейху… Посадять вас у тюрму за борги, адже не зможете заплатити штраф фірмі «Сотбі», а ви ж на них хочете підвищити голос…
— Ми робимо не те, панове, — задумливо сказав Ростопчин. — Впадаємо у рідний російський транс, — нічого певного, ніяких доладних пропозицій. Мене цікавить лише одне: кому було вигідно посварити нас з доктором Золле? Кому було вигідно поставити мого сина в безвихідне становище і позбавити мене тих грошей, які я відклав для аукціону? Хто не дозволив містеру Розену взяти участь у нашій справі? Кому потрібно стежити за нами? Без відповіді на ці запитання, ми беззбройні…
— Я можу подзвонити в Нью-Йорк, Харрісону, — запропонував Степанов, — могутній журналіст, його знають скрізь…
— А чим він нам допоможе? — запитав Ростопчин. — Чим?
— Дасть людей з тутешніх газет, ті прийдуть завтра в «Сотбі». Якщо ситуація передскандальна, то в наших інтересах довести її до великого скандалу, — сказав Степанов.
— Великі скандали бувають тільки в Росії, — Грешев зайшовся сміхом. — Тут скандали вміють вчасно гасити. Ідеально було б з’ясувати, вельмишановні панове, хто буде завтра битися за Врубеля. Звідси, можна починати відлік тих заходів, яких треба вжити. Однак, можливо, дзвінок містерові Харрісону не завадить, якщо тільки він вирішить допомогти вам, а не відійде вбік. Я згоден з князем, справа не проста, ой, не проста…
— Пізно дзвонити Харрісону, — мовив Ростопчин.
Степанов подивився на годинник.
— Це в Англії не дзвонять після десятої, шокінг, а в Штатах тільки-но закінчився час ланчу.
… Харрісон був у редакції, здивувався дзвінку Степанова; «радий чути тебе, що нового; в мене все нормально, якщо не зважати на те, що старію; біг підтюпцем не допомагає; ну, давай, я весь увага»; не перебив жодного разу; довго мовчав після того, як Степанов розповів діло; попросив почекати; «візьму старі записні книжки й закурю сигарету; записуй; Боб Врешлі, надзвичайно сильний оглядач, не зашорений, розмовляй з ним відверто; ні, можна дзвонити вночі, він богемний хлопець; вранці я зв’яжусь із старими в газетах, можливо, вони пришлють своїх репортерів у «Сотбі» і на твоє післязавтрашнє шоу в театрі, про це варто написати, паблісіті допоможе тобі у справі з Врубелем; подзвониш завтра ввечері, сюди чи додому, розкажеш, що відбувається, дай мені трохи часу подумати».
Степанов поклав трубку, подивився на Ростопчина; перевів погляд на Грешева; той сказав, що Боб Врешлі — серйозна людина, до його слова прислухаються, і саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; Грешев стрепенувся, і Степанов помітив, як в очах старого з’явився переляк.
— Слухаю, — сказав Грешев, знявши трубку. — Так, це я.
Фол говорив повільно, важкими, короткими фразами:
— Іване Юхимовичу, це Вакс… Ви маєте право розповідати своїм одноплемінникам все що завгодно… Але, я гадаю, у ваших інтересах не обговорювати нашу з вами розмову. Я сподіваюся на вашу розсудливість. Справа серйозніша, ніж ви думаєте. Наслідки можуть бути найнесподіванішими. Чи ви вже розповіли їм про мій до вас візит?
— Ні, — відповів Грешев. — Але зараз скажу.
X
«Вельмишановний пане, Миколо Сергійовичу!
Врубель знову почав психувати, дітей на вулицях величає на «ви», маніяк!
Від нього можна сподіватися чого завгодно, тому й треба постійно тримати під наглядом лікарів, бо, не дай боже, ніж схопить, не те було! Хто ж, як не Мик. Павл. Рябушинський вирішив створити галерею російських письменників. Не заперечую, ідея хороша, але запропонувати Врубелю, який перебуває в божевільні, малювати портрет Валерія Брюсова?! Ви щось розумієте? Я ніяк не збагну отаке рішення московського товстосума. Ви, часом, не знаєте, — Рябушинський — росіянин? Чи теж полячок? Якщо лях, тоді зрозуміло, кулик кулика бачить здалека!
Кажуть, Брюсов приходить до божевільного озброєний, боїться за своє життя. Хоч теж хитрун… Суцільний модерн, ліберальні натяки, такі бажані п’яній матросні, студентикам та робочій черні…
У нас, Слава Богу, становище нормалізувалось, особливо після того, як почали нещадно стріляти революціонерів. Часи ліберала Вітте скінчилися, боронь нас боже від таких балакунів. Тільки нагайка і батіг, а на неслухів — петля! Інакше з нашим народцем розмовляти не можна, дуже довірливий, легко прислухається до чужих слів та не наших ідей.
Своїм виступом проти портрета Брюсова я завдав удару не бідолашному Врубелю, він уже навіть не розуміє до пуття, що про нього пишуть, а Рябушинському і всім нашим доморощеним меценатам, щоб надалі не кортіло їм тягти у виставочні зали «творіння» душевнохворих, шизофренія, кажуть, заразлива.
Прошу вас, вельмишановний Миколо Сергійовичу, поклопочіться, щоб «Новое время» якнайшвидше переказало мені гонорари. Там набралося чимало, а ми хочемо з Танечкою поїхати в Берлін. Звідти легше бачити все, що відбувається в нещасній Росії. Спокійніше писати. З прикрістю згадую слова одного літератора: зберегти любов до Русі можна лише тоді, коли постійно живеш у Парижі, зате часто міняєш п’яниць-управителів, щоб гроші вчасно надсилали. А що?! На жаль, близько до правди. Мій управитель — прямо-таки нахаба! Я йому віддав маєток споловини, дуже багаті землі, тільки крутись і матимеш гроші, де тамі Краде! Рубати праву руку до ліктя! На плаху його! Привселюдно! Єдиний спосіб покінчити з крадіжками, іншого не бачу!
Низько кланяюся Вам, дорогий Миколо Сергійовичу!
Замітку про врубелівське марення, що іменується «Брюсов», надсилаю завтра, Ви вже постарайтеся поставити в номер негайно.
Ваш Іванов-Дагрель».
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
1
Ростопчин і Степанов попрощались о п’ятій ранку; від Грешева поїхали в Сохо; пили; князь став сірий, обличчя обрезкло, повіки набрякли, здавалися водянистими; завжди стримано-веселий, тут він був неприродно веселий, але часом завмирав; очі ставали неживими; раз у раз повторював: «Чим же ми їм заважаємо?! Я хочу збагнути, чим ми можемо їм заважати?!»; коли Степанов сказав, що вони можуть заважати тим, кому небажаний діалог, князь досадливо махнув рукою: «Не вплутуй у наші добрі стосунки пропаганду»; запросив акуратненьку німкеню до танцю; музика була оглушлива, якісь зловісні рок-н-роли, і хоч Ростопчин вправно рухався в такт мелодії, вся його подоба протестувала проти неї; Степанов згадав лікаря Кирсанова, той розповідав йому про свою стратегію інтриги з дівчатами, вироблену ще наприкінці тридцятих років: «Без патефона нічого не вийде; потрібно мати три гарні пластинки, «Бризки шампанського», «Не залишай мене» або щось у цьому дусі; танго — дорога до блаженства, легальні обійми, поцілунок під кінець танцю правомочний, продовження ніжності; почуття також мав свою логіку».