Аукціон, стр. 19
— Що з вами, пане Золле? Це ви?!
— Так. Я… Пробачте… Ви не могли б прилетіти до мене?
— Це неможливо, пане Золле. В мене розписано наперед весь цей тиждень… Приїжджайте до мене, прошу вас…
Золле довго мовчав, потім відповів ледве чутно:
— Мені нема за що…
— Я заплачу за ваш квиток. А що сталося, поясніть до ладу…
Золле говорити не міг; плакав; хрипко вибачився і поклав трубку.
5
Степанова розбудив Михайло, якого друзі називали Пі Ар Ю Сі, за англійською вимовою перших літер його прізвища, тобто Прюс. Один з найцікавіших перекладачів, журналіст і медик, він, як завжди, був переповнений інформацією (якщо говорити про основну професію Михайла, то вона дуже рідкісна, і визначати її треба коротко: «друг»).
— Ти спиш? — вимогливо спитав Михайло (він завжди ставив запитання, як заповзятливий слідчий прокуратури; голос металевий, а сміється сумно). — Дарма! Вчора я брав інтерв’ю в одного американця, він торговець, взагалі, дрібнота, тягне мільйонів на двадцять, більшого не вартий, так от, він знає твою книжку про нацистів, які пограбували музеї Європи…
— Бреше, — відповів Степанов, позіхаючи.
— Спочатку вибачся, а тоді я продовжуватиму…
— Бреше, — повторив Степанов. — Цю книжку англійською не перекладено.
— Я прошу тебе вибачитися за позіхання в розмові зі мною.
— Господи, Пі Ар Ю Сі, ти що?!
— Ну, гаразд, ти ж знаєш, я тобі завжди все прощаю!
Так от, американця звуть Йосиф Львович, він розмовляє по-російськи, як ми з тобою, дуже хоче побачитись.
— А на якого біса він мені потрібен?
— Потрібен. Але це не телефонна розмова.
— Збираєшся висадити в повітря міст? Отруїти водопровід?
— Що?!
— Коли це не так, то кажи все, що хочеш. Згідно з Конституцією, ми караємо тільки тероризм, расизм і заклики до війни, все інше цілком законне, тобто підлягає обговоренню по телефону.
— Ти божевільний, — засміявся Михайло. — Ну, добре, цей самий Йосиф дав мені зрозуміти, що він згоден ввійти в твоє діло.
— Тобто?
— Мені здалося, він збирається запропонувати свої послуги в пошуку, а також у поверненні того, що хочуть знайти твої друзі на Заході.
— Звідки така трепетна любов до Росії?
— Він хлопчаком утік від Гітлера з Польщі… Батька занесло в Штати, а його — до нас. Працював у Караганді, на шахті… На фронт не взяли, зір поганий. Ну, а потім повернувся до Франції, звідти перекочував до батька в Панаму і прийняв американське підданство. Каже, що росіяни врятували йому життя… Хоче віддячити. Тільки не знав, як це зробити… А коли прочитав тебе, миттю зрозумів, що треба зробити. Головне — ніякої політики, — він так і сказав: «Я дуже боязкий, боюся політики, як вогню».
— Бреше, — повторив Степанов і підвівся з низького дивана. — Хімічить.
— Невже? — голос Ні Ар Ю Сі став дзвінким. — Може, в тебе є підстави так говорити?
— Підстав нема, — відповів Степанов. — Які підстави, коли я його не бачив?
— Дати йому твій телефон? Чи послати к чорту?
Степанов знизав плечима.
— Нехай подзвонить…
— Тепер останнє. Як ти вважаєш, варто перекладати Апдайка? Чи краще написати в Рим, Гору Відалу, щоб він прислав мені свій новий роман? Підожди, я зачиню двері, страшенно кричить Тимко, в нього животик болить, учора з'їв помідор, животик здуло…
Степанов явно побачив, як Михайло — по-юнацькому поривчастий у свої п’ятдесят чотири роки — схопився з табуретки (він розмовляв по телефону завжди з кухні, обладнаної напрочуд затишно й красиво, чисто американський стиль, тамтешні архітектори навчилися робити чудовий дизайн для кухонь, як-не-як серце дому), зачинив двері в кімнату, де його молода дружина воювала з однорічним Артемом, повернувся на місце, закурив і рвучко підніс трубку до вуха.
(До речі, так усе й було).
— І ще: в тебе немає знайомих, які продають морозилку? Тільки не фінську, а нашу, за двісті вісімдесят?
— Ні, Михайле.
— Жаль.
— А може, в тебе є хороший дерматолог?
— Записуй, — Михайлова реакція була, як завжди, стрімка. — Скажи, що від мене, відрекомендуйся. Більше нічого?
— Ти в Лондоні був?
— Чи був я в Лондоні? Я жив у цьому чудовому місті півроку, коли возив туди виставку наших фотографій! Незабутні враження! Записуй телефони, я даю тобі прекрасних людей…
— Хто вони?
— Мої друзі, цього досить.
«Як Роман Кармен, — подумав Степанов, — той завжди писав мені рекомендаційні листи… І в Мадрід писав, своєму учневі Антоші Гонсалесу, земля йому пером, і Кепштайну в Париж, і в Голлівуд, Дмитру Тьомкіну; також помер; і у В'єтнам писав, у Гаагу, і в Токіо, і в Чілі, коли там був Корвалан; з його друзями відразу ж зав'язувалась дружба, і не так страшно було жити в цьому тривожному світі.
Воістину, «бюрократія дружби» — наймогутніша в цьому світі! Як прикро, що термін «рекомендаційний лист» вийшов з нашого вжитку; адже рекомендують лише того, в кого вірять; на візитній картці може бути безліч титулів, та хіба вони визначають справжню цінність людини? Яке все-таки щастя, що дружба неперервна, зникає ланка, але ланцюг зв’язку лишається, в цьому головна людська надія…»
Михайло продиктував телефони, пояснив, у кого можна зупинитись, якщо скінчаться гроші на готель, хто зможе фінансувати витрати на транспорт при умові, що відповіси тим же в Москві, хто допоможе подивитись найцікавіші вистави і хто — в разі потреби — проконсультує (до того ж безкоштовно) серце й нирки; спитав, чи немає у Степанова знайомих в Архангельську, туди летить його приятелька; записав адресу мисливця і краєзнавця Антипкіна; поцікавився, чи не болить у Миті потилиця у зв’язку з дикими атмосферними перепадами, і сказав, що має негайно вести на прогулянку свого пса Чао-Чао, але перед тим, як покласти трубку, пожартував:
— Не можеш без Пі Ар Ю Сея, бо я спритніший за тебе.
— Взагалі я Джозеф. Батько був Левом, на старості років став Левісом, отже, називайте мене Йосифом Львовичем. Дуже просто і майже по-російськи. Йосиф Львович Розен, — відрекомендувався непоказний, з попелястим обличчям чоловік у димчастих окулярах з дуже тонкими руками, майже як у балерини, і зовсім крихітними ніжками, взутими в гостроносі туфлі з крокодилячої шкіри. — Може, разом пообідаємо? Я з радістю запросив би вас у «Сакуру»…
— Ви мене в Панамі запросите, — відповів Степанов. — Тут я хазяїн. Так що годуватиму я, і не в «Сакурі», а в «Націоналі», там чудова російська кухня, поїхали…
— Але в мене призначена зустріч у «Верстатоекспорті» з моїм російським директором! Точніше, співдиректором, бо наша компанія змішана…
— То чого ж, запрошуйте співдиректора, — Степанов кивнув на телефон, що стояв на прилавку біля адміністратора готелю, де жив Розен.
— Це ж службовий, — так само вкрадливо мовив Розен, — незручно…
— Чому ви такий обережний? — усміхнувся Степанов; звернувся до адміністратора, назвав себе (взагалі він не любив, нескромно це, але ще гірше, коли нагрубить при американцеві, за своїх же соромно, такий душевний народ, а зовнішньої культури ні на копійку. На те, щоб пуд солі з’їсти, час потрібен, а іноземець на тиждень приїздить, з того, що за цей час побачить, складеться враження, вони швидкі на висновки), попросив дозволу подзвонити; адміністратор, — очевидно, з відставників, службист, вихований — дозволив, і спитав, над чим тепер працює Степанов, що нового треба чекати в журналах, читати нічого, а такі багаті традиції, та й питань невирішених безліч (говорив рубано, командно, мабуть, був певен, що Розен — теж росіянин, — розмовляє без акценту, тільки голову раз по раз втягує, немов черепаха, й обличчя то кам’яніє, то розпливається в усмішці).
Уже в машині Розен сказав, що співдиректора звуть Паша, чудовий інженер, дуже скромна людина, в Панамі у нього всі закохані, добре володіє іспанською та англійською, зовсім молодий, а дружина цілковита чарівність, нічого не скажеш.