Аукціон, стр. 13

Наступного дня Райхенбау попросив «пана Вакса» приїхати до нього додому; болить серце, не той вік, щоб хвилюватися.

Віддав усе, що знав, фантазував, як можна натиснути; багато говорив пустого, поки не згадав, що Золле трепетно ставиться до кожної замітки, яка з’являється в пресі про його працю, — робив з неї ксерокси, вклеював у альбом, посилав дітям фрау Анни. Якось він написав обурливого листа в історичний журнал, коли в інформації про його діяльність було допущено неточність, суща дрібниця, орфографія, а не злий умисел редакції. Перед ним вибачились, але він цим не вдовольнився, зажадав надрукувати офіційне спростування; журнал відмовив; Золле подав був позов, але адвокат, пан Тромке, не рекомендував йому починати процес; програєте; помилка дріб’язкова; виглядатимете хворобливим честолюбцем в очах усіх, хто вас знає; не солідно…

«Мабуть, це те, що треба, — подумав Фол. — Шкурка варта вичинки. Тепер мені й потрібен Річардсон, він сам надто вразливий, треба за ним гарненько пильнувати і він виведе мене на те рішення й на тих людей, які зроблять діло з Золле».

… Того ж дня майже одночасно і Райхенбау і Рів послали панові Золле офіційні листи, що звернуться до суду, коли протягом семи днів він не поверне грошей, які взяв у них в борг під відповідні розписки, завірені в бременській конторі в нотаріуса Герберта Казанські.

3

Річардсон жив сам один у невеличкій квартирі на Бебельалеї; на уік енд [8] їхав по чотириста тридцять третій дорозі до Бад-Зегенберга, зупинявся в пансіоні пана фон Укперна, нашвидкуруч переодягався і йшов на прогулянку, кілометрів сорок у день, не менше. Повертався щасливий, стомлений; пив з хазяїном справжнє пльзеньське пиво (найдорожче, п’ять марок пляшка, нічого не вдієш, імпорт), зачаровано, мов дитина, слухав історії про моряків (пан фон Укперн — у минулому капітан першого рангу, перебував на службі при адміралі Редері); старому подобався цей худий, довгов’язий професор історії; поступово Річардсон склав картотеку (всі розмови він писав, страшенно любив свої маленькі диктофончики, мов дитина) на всіх військових моряків рейху, що лишилися в живих; після цього протягнув нитки до тих видавництв, газет, журналів та літературних агентств, які працювали із старими (мемуари з кожним роком набирають сили, бестселери); таким чином він класифікував чимало журналістів-записувачів за їхньою ідейною спрямованістю, це легко обчислювалось на ЕОМ.

Дома він з Фолом не розмовляв, кивнув на віддушину, «друзі» з Баварії [9], звичайно ж, пишуть кожне слово, не ликом шиті; почастував гостя смачним чаєм з трав, зібраних під час прогулянок, спитав, чи не дошкуляє колезі остеохондроз, лихо тих, у кого сидяча робота, показав, як він змонтував собі шведську стінку особливої конструкції, а потім запропонував повечеряти в ресторані Шу Чжедіна; поїхали, певна річ, не туди, а до італійців, чудова кухня, хоч багато страв з борошна, зате вино лямбруска — унікальний напій.

— У мене є п’ять кандидатур, — сказав Річардсон, коли вони замовили їжу. — Журналісти різного плану, які співробітничають зі мною уже два-три роки, цілком надійні люди…

— Кого б ви порекомендували? Часу обмаль, промахнутися небезпечно.

— Якщо ми поставимо на вразливість пана Золле, на його загострене сприйняття друкованого слова, тоді треба пускати в хід слона. У мене є такий слон, з лівих, авторитетний, різкий, виступає з цікавими шлягерами і, — що найважливіше, — вхожий на телебачення. Світ зараз знає тільки тих, хто мелькає на екранах телевізорів, решта журналістів метелики, легковажність. Вальтер Шасс, не чули?

— Чув. Я переглядав перед вильотом ваші матеріали. Він піддається режисурі?

— Важко сказати… Честолюбний понад міру, суне, наче танк; а взагалі жодного разу не підводив.

— Він знає, на кого працює, чи ви використовуєте його втемну?

— Тільки втемну… Він же талановитий, його не візьмеш на тисячі марок.

— А на чому ви його взяли?

— Турне по Штатах, лекції в університетах. Зібрали десять молодих бовдурів, які вивчають проблеми Західної Німеччини, примусили гучно аплодувати, до того ж неодмінне інтерв’ю в місцевих телекомпаніях і кілька фотографій у газетах, ще й як сприяє зміцненню дружби.

— Його ставлення до релігії?

— Слушне запитання. Мене це також дуже насторожує. Він атеїст, страшенно лає клерикалів, усі мої розмови про революцію у Ватікані після Другого вселенського конгресу ні до чого не привели, завжди оперує архівними матеріалами радника посольства рейху при Ватікані Менсгаузена, який передавав у Берлін текст проповіді епіскопа Константіні: «Вчора на землі Іспанії, сьогодні на власній землі більшовизму, де Сатана знайшов своїх представників, хоробрі воїни, серед яких є солдати й нашої країни, ведуть велику битву. Ми всім серцем молимося за те, щоб ця битва привела їх до остаточної перемоги…»

— А про те, як Ріббентроп закликав свого посла у Ватікані фон Бергена всіляко уникати конфронтації з папою, він вам не казав?

— Ні. Мабуть, ще до тих архівів не добрався.

— Вміє працювати з документами?

— Не дуже… Але уважно читає історичні журнали, вони в нього всі помічені маркерами…

— Як ставиться до росіян?

— Період громадянської війни в Іспанії і другої світової оцінює позитивно; до нинішнього московського режиму настроєний негативно. Вони відмовили йому у візі, мої контакти всіляко натискують на цей мозоль, реагує досить хворобливо.

— Чому йому відмовили у візі?

— По-моєму, в одній з його статей були випади, спрямовані проти окремих осіб, а Москва цього не любить.

Фол посміхнувся.

— Можна подумати, що це подобається Вашінгтону. Я вам викладу схему. Поміркуйте, що в ній слабке, що піде в діло, а що взагалі треба відкинути. Отже, ми відкриваємо Вальтеру Шассу деякі матеріали… Мабуть, варто сказати, що ви одержали їх від друзів з розвідки, якої саме, не уточнюйте… Мовляв, росіянин, на прізвище Степанов, теж журналіст, постійно зустрічається з рядом німецьких дослідників, таких, як Георг Штайн, Кнорр і Золле, одержує від них інформацію про долю російських культурних цінностей, викрадених нацистами, причому — в цьому суть мого плану — Кнорру він платить за інформацію, гроші, правда, невеликі, міністерство культури росіян не дуже розкидається валютою, але все-таки платить, тоді як Золле нічого не платить. У чому справа? Де причина? Може, пан Золле — меценат? У нього рахунки в швейцарських банках? А може, він чомусь зобов’язаний безплатно віддавати свої матеріали Степанову?

Річардсон запитав:

— Скільки Степанов платить Кнорру?

— Та ніякого біса він йому не платить. У одного нацисти вбили всіх рідних, другий попав у полон до росіян з розпанаханим животом, вони його врятували від смерті, от і відслужує пам’ять…

— Чого ви хочете добитися, Джос? Я щось не дуже розумію ваш план.

— Це ж добре! Це чудово! Якби ви зрозуміли мій план, він тоді нікуди не годився б!

— Слава богу, я починаю до вас звикати, інакше знову розізлився б. Будь ласка, поясніть, чого ви хочете добитися?

— Мені треба, щоб Золле сказав Степанову: «друже мій, я весь у боргах, у мене немає жодної копійки, будь ласка, дай мені тисяч з десять, щоб я розплатився з кредиторами». І сказати це він повинен не десь там, а в Лондоні, і не коли-небудь, а ввечері восьмого травня, і не просто так, сам на сам, а в присутності ще однієї людини…

— Кого ж?

— Пийте вино, Стів. Лямбруска звеселяє. Плачу я.

— Вальтер Шасс не підійде для вашого діла, — сказав Річардсон і витяг сигарети.

— Невже? Погано. А чому?

— Бо він такий же кабан, як і ви, а я бачу в цьому ділі людську роботу.

— Ну й чорт з ним. Підійде інший, у вас же їх п’ятеро. За вас, Стів. Мені приємно працювати з вами. Слово честі.