Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 85

— На обличчі буває видно все — і радість, і страх, — сказав правник, звертаючись до простих людей, щоб вони здобули з його слів науку. А для нормандських панів, єпископів та дворян він повторив те саме мовою Ювенала: — Deprendas animi tormenta… [61]

Один із нормандських панів відказав украй обережно: якби й з'ясувалося, що актор-трагік своїм мистецтвом може надати власному обличчю будь-якого виразу, давні греки, як відомо, не стали б за це поважати його менше.

— Сто чортів, — промурмотів Анрі,— цей має мене за комедіанта.

Ремісники та скотарі знов же заспокоїли його: для них вирішальним було те, що він чогось досяг.

— Того разу, як він з'явився до нас, він був злидарем. А тепер — така пишнота! Цей уміє гребти грошики, при ньому можна жити!

Від тих слів по всіх перебіг шанобливий дрож. Цією хвилиною скористався маршал де Матіньйон, якого Анрі сам вибрав собі на підтримку.

— Люди добрі,— сказав маршал. — Чим король скоряє й вас, і ще й таких, котрі не рівня вам, — це сила така, що ні з чим не зрівняєш, бо нею наділяє сам бог, і то дуже мало кого. Оце і є велич.

Що таємничіше було для них це слово, то сильніш воно впливало на них. Їх і так щось дедалі більше схиляло відступити від звичної розважності, а слово «велич» іще дужче спонукало їх до того; бо вони справді відчули в ньому ту велич, тільки не знали досі, як її назвати. Тепер би вони погодилися з будь-чим, а коли Матіньйон ще розповів їм, що ця велика людина ще нікого не вшановувала такою близькістю й довірою, ці холодні північани просто-таки розпалились. Вони говорили всі водночас, вихвалялись відвагою та готовністю віддати все, що мають, а не тільки одно су а кожного лівра; ні, півлівра, а то й більше! Їм зразу стали звичними вислови «велика людина», «велич», ба навіть «улюбленець народу». І це слово було вимовлене!

Анрі за своєю завісою розчув його — посеред усього гомону воно не уникло його слуху. В першу мить він аж злякався й похилив чоло. Та зразу ж підніс його ще вище i промовив: «Виграно!» А в думці додав: «Чи ж надовго… Дай боже, щоб хоч доти, доки цей захват пошириться й на інші мої провінції, а їх легше розворушити, ніж цю. Я недарма почав звідси. Треба, щоб весь мій народ і королівство прокинулися вчасно й були напоготові, коли зі сходу ринуть дикі коні й криві шаблюки».

В залі міністр, пан де Вільруа, грюкнув кулаком по столу, за яким писали протоколи, і оголосив: усім особам простого стану, що засідали тут, його величність надає дворянство. Тоді запала глибока тиша, і тривала вона, аж поки в одного селюка — певне, від збентеження — вирвався непристойний звук, ще й дуже гучний.

— Нехай величність пробачить, але ж і простому духові треба якось вийти з нас, — сказав винуватець під загальний веселий регіт.

Зрозуміло, що найменше схвилювала велич короля і його разючий успіх його власних, привезених із собою, вельмож — насамперед духовних. Один із двох кардиналів нагадав другому рядки з Горація, що означають: «Він нехтує тим, що вже має, і запобігає перед тими, котрі його не хочуть».

— Transvolat in medio posita, et fugentia captat, — із якнайчистішою італійською вимовою процитував кардинал вірша. Латина другого мала французький присмак:

— Nil adeo magnum…

Зате він навів Лукреція, заримувавши відразу рідною мовою:

Ці знавці поезії моргнули один одному, але папський легат відвів очі: він хоч приїхав сюди, але напевне сподівався побачити, що король остаточно провалиться. А виявилося, що побито його самого, і в душі він жалібно нарікав; а втім, пам'ять на класиків була в нього не гірша.

Так переклав він рядки з Вергілія: «Nescio quis teneros oculus mihi fascinat agnos», — і покинув залу; йому аж ноги підгиналися. За ним розійшлася й решта.

Коло дверей один нормандський вельможа сказав до одного з верховних суддів:

— Навіть мені згадалося давнє речення: «Fortis imaginatio generat casum». Коли хтось дуже яскраво уявить собі щось, воно ста' для нього дійсністю.

Вчений правник уже на порозі відповів йому:

— Пане мій, ви чудово збагнули натуру нашого короля.

Вони виходили з зали останніми, і король виразно розчув їхні слова. Він аж вистромив голову з-за завіси, щоб подивитись їм услід, і завважив, що в нормандця така сама довга, рівна спина й світла шкіра, як у його Роні. Звичайно, не кожен може бути статуєю з собору. Навіть у тверезості духу та в кам'яній суворості бувають м'якші відтінки. «Мій Роні приніс мені на службу досконалий вияв північної породи, в грі він усе поставив на мене, а в таких, як він, це означає відданість, поки я й живу».

— Виграно, — промовив він ще раз. — Саме цих я здобув. — Тоді гукнув: — Люба владарко! — кількома широкими кроками підійшов до неї й пригорнув до грудей золотаву голівку з трояндово-лілейним лицем і сірими, наче тутешнє море, очима. — Щоб тебе здобути, я служив би й довше, — сказав він, нахилившись до її чарівних уст, і вона, вщасливлена й горда, засміялась аж трішечки глузливо. А він пригорнув її обережно, не міцно, пам'ятаючи про її вагітність.

Дві зичливиці

Через сім днів кохана короля народила дівчинку. Гарнесенька, — так сказав про неї Анрі й звелів охрестити її урочисто, як дитя французького королівського дому, дитя Франції. Назвали її Катрін-Анрієтта, — сам король і його сестра вибрали таке ім'я для дочки Габрієлі. Її високість сестра короля не могла сама тримати до хреста дитину, бо лишалася протестанткою. Одначе вона мала право сидіти коло породіллі як найближча — і єдина — подруга, що її Габрієль знайшла при дворі.

Її високість сестра короля змалювала матері, яка здоровенька в неї донечка; говорила вона з побожним запалом, — адже бездоганна тілесна оболонка новонародженої вже свідчить, що з нею благодать небесна, і віщує щасливе земне життя. У її власному житті, хоч вона тепер і звалась «її високість сестра короля», вже не лишалося надії на щастя, і от Катрін була схильна вбачати першопричину своєї нещасливої долі в кульгавості. Вона нікому не признавалася в цьому й трималась перед усіма гордовито — з великою дитинною гордовитістю на вже пристаркуватому обличчі. Тільки Габрієль знала її інакшою: на неї Катрін трохи не молилась. Адже ця вродлива жінка дарувала її любому братові гарних, здорових дітей — одного за одним. Вона була благословенна обраниця. І коло породіллі її високість сестра короля сиділа таки справді з щирою шанобою, а не в догоду йому чи задля його ласки.

Змалювавши доладне тільце немовляти, вона описала й подушку, на якій у цю хвилину дівчинку несли, мов коштовність, через церкву святого Уана до купелі. Пишні кавалери й дами — всі, котрим дозволено доторкнутись до нього, — брали подушку з дитям Франції одне в одного з рук. З гаптованої подушки звисала срібляста тканина й горностаєве хутро, шість стіп завдовжки, і привілей нести той шлейф припав мадемуазель де Гіз.

— Усі так ненавидять мене, — шепнула Габрієль. Вона виказала свою тривогу, бо ще була дуже квола. А крім того, відчувала, що перед сестрою її владаря можна не таїтись. — Пані, чи наш владар одружиться зі мною? — прошепотіла вона.

— І не сумнівайся, — сказала Катрін, стала навколішки її погладила молодій матері ліву руку — ту саму, за яку її любий брат мав повести цю жінку до вівтаря. — Ти маєш щирих зичливиць, і одна з них я.

— А хіба є й друга? — спитала Габрієль, від подиву аж голову підвівши з подушки.

— Принцеса Оранська [62], як і я, хоче, щоб король обрав собі за королеву ту, котру слід.