Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 7

Анрі, що за свої тридцять шість років звідав удосталь страхів і терпеливої праці, але й радощів зазнав без ліку завдяки веселій натурі, лежить тепер на свіжій соломі, біля ніжок великого обіднього столу. Він іще раз схоплюється; наказ короля — не займати церков. «Та й людей!» — гукає він навздогін капітанові. А потім таки засинає, бо навчився володіти собою — як у невдачах та прикрощах, так і в дні, коли доля напрочуд зичлива. Сон — його щирий друг, він з'являється на перший поклик і здебільшого приносить саме те, чого потребує Анрі: не страхи, а добрі провістя. Тієї ночі Анрі приснилося, що до нього пливуть кораблі. Спочатку вони тільки мріли в імлі на обрії, потім виросли й заполонили осяяне сонцем море; могутні й пишні велетні, вони наближались, вони шукали його. Серце в нього забилось, він уві сні здогадався, що це за гості. Про щось таке справді говорили незабаром після тієї виграної битви. Але він тоді не дослухався, бо мав негайні, невідкладні справи й клопоти. Хіба до казок йому тоді було! А коли він прокинувся після тригодинного сну, від того видива — кораблів — у пам'яті не лишилося й сліду.

Настав день усіх святих; котрі з королівського війська були католики, ті порозходилися по церквах передмість. А обложеним було не до свята, вони оплакували своїх убитих і трусилися зі страху за себе. Але надвечір вони вже були врятовані: підійшло військо Ліги, і король не зміг перешкодити йому ввійти до міста з другого боку, — нагоду прогавлено. Він дозволив, щоб його вояки ще захопили одне абатство й вимордували три сотні парижан. То було прощання — не скажеш, що гарне, це він сам розумів краще, ніж будь-хто. Він і покарав себе: щоб глянути на місто, піднявся на дзвіницю, взявши за провідника якогось ченця. А нагорі, в тісноті, наодинці з тим ченцем, йому стислося серце: він згадав свого попередника, Генріха Третього. Адже його вбив чернець. І на нього самого, на Генріха Четвертого, не раз уже з рукава сутани блискав ніж. Анрі метнувся за спину свого супутника й міцно вхопив його за обидві руки. Чернець, хоч був високий і дужий, не ворухнувся. Анрі недовго дивився згори на свою столицю; спускаючися з вежі, він пропустив підозрілого ченця вперед, а сам ішов на кілька сходинок позаду. Внизу він зустрів свого маршала Бірона.

— Величносте, — сказав Бірон, — ваш чернець вибіг як опечений і втік.

Саме в ту мить залунав радісний крик парижан: прибув їхній полководець Майєнн власною особою, і вони зустрічали на вулицях його військо. Наступного дня король вишикував свої сили в бойові лави й лишив ворогові три години на те, щоб вийти з мурів. Марно; Майєнн не наважився. Тоді король відступив від міста. Дорогою він брав фортеці, але декотрі з його полків розбіглися, бо він заборгував їм платню. З рештою король подався до свого міста Тура, щоб там прийняти послів Венеції. Поголоска справджувалася: стара республіка послала до нього з такої далечі свої кораблі. Посольство зійшло на берег і, поки король підкоряв менші міста, неквапно посувалося через королівство на північ, щоб віддати йому шану.

Казка

Йому день у день доповідали про наближення послів; він хвилювався й тому жартував: «От лихо, дощ іде! У тих східних мудреців ладан намокне!» Але насправді боявся, що їх візьме в полон і перехопить у нього Ліга, перше ніж вони прибудуть на місце з усіма великими почестями та гучною хвалою, якою хочуть ушанувати його. Коли їм лишалося ще кілька днів шляху до Луари, він послав назустріч чималий загін війська — нібито для почесного супроводу, але насправді з серйознішою метою. А тоді вже став дожидати їх у своєму турському замку — і чекав довгенько. Дорогою один з похилих віком венеціанських вельмож занедужав.

— Ця республіка таки справді дуже стара, — сказав Анрі своєму дипломатові Філіппу дю Плессі-Морнею.

— Найстаріша в Європі, величносте. Вона була одною з наймогутнінінх, а тепер вона найдосвідченіша. Хто каже «досвід», той звичайно не розуміє, що насправді це означає «занепад». Але ті, що їдуть до нас, свідомі цього. Тож оцініть те, що діється! Наймудріший у світі уряд, який уже дбає тільки про те, щоб з гідністю нести свою старечу неміч і якнайдалі відсовувати смерть, який тримає при всіх дворах якнайметкіших спостерігачів і весь час читає їхні повідомлення, — цей уряд раптом стрепенувся й починає діяти! Венеція кидає виклик всесвітній державі, вона вшановує вас після вашої перемоги над володаркою світу! Яка ж велика ваша перемога!

— Я вже й сам чимало думаю про свою перемогу. Перемога, пане де Морней, — почав Анрі, затнувся й знову пройшовся туди й сюди по викладеній кам'яними плитами великій залі Турського замку. Товариш його молодих літ проводжав його очима: як уже багато разів, Морнеєві спало на думку, що він вдало вибрав собі владаря. Бо за свою перемогу той віддає хвалу тільки богові! Подумавши так, суворий протестант скинув капелюха. І так він стояв, сорокарічний чоловік у темному вбранні з простим білим комірцем — за звичаєм його одновірців. Нижня частіша обличчя — як у Сократа, чоло високе, напрочуд гладеньке, сприйнятливе для будь-якого світла.

— Морней! — Анрі зупинився перед ним. — Моя перемога вже не така, як була. Ми з тобою знали інакші перемоги.

— Величносте! — ясно, без хвилювання відказав посол. — Колись, як були ще тільки королем Наваррським, ви зуміли привести до тями кілька озлоблених міст, що не хотіли скоритися вам. Десять років зусиль та трудів і одна визначна битва; а після цього Фама так уславила вас, що ви стали спадкоємцем корони. Королю Франції, яким ви тепер стали, вже не доведеться так важко боротись, ви здобудете ще величніші перемоги, і Фама заради вас муситиме жвавіше махати крильми.

— Якби ж то різниця була тільки в цьому! Морнею, після цієї моєї перемоги, що змусила венеціанців їхати сюди, я обложив Париж, але відступив, спіймавши облизня. Невже венеціанці не знають цього?

— До Венеції далеко, а вони вже були в дорозі.

— Могли повернутися. Адже вони люди не дурні й розуміють, що це означає, коли король мусить облягати власну столицю, та ще й безуспішно. Трохи різанини, трохи грабунку — а тоді відступили, і я тільки заглянув у місто з дзвіниці та перелякався якогось ченця.

— Такий уже воєнний талан, величносте!

— Це ми так кажемо. Але що таке насправді той воєнний талан? Поки я стеріг одну браму, Майєнн увійшов до міста іншою. Він переправився через річку мостом; той міст я наказав розламати, але він зостався цілий. Ось що таке насправді воєнний талан. Я маю підозру, що й тоді, коли я перемагаю, буває так само.

— Людських рук діло, величносте…

— Однаково, є ж полководці— Анрі урвав мову: він мав на увазі одного воєначальника, герцога Пармського [3],— про нього ходила слава, що він не покладається ні на який воєнний талан і не виправдовується недосконалістю діла людських рук.

— Морнею! — гукнув Анрі й струснув свого порадника за плечі.— Скажіть мені! Чи можу я перемогти? Моє покликання — врятувати це королівство; та душа моя була спокійніша, коли ніхто не їхав іще сюди, щоб передчасно віддавати мені шану.

— Венеція хоче, щоб ви були переможцем, величносте. Вона б не відкликала своїх послів, навіть якби ваше військо зовсім розвалилось.

Анрі сказав:

— Отже, я дізнаюся, що слава — це непорозуміння. Я її заслужив, але дісталась вона мені не за мої заслуги.

Мить — і вираз його обличчя змінився; він крутнувся на підборах і з бучною веселістю привітав гурт людей, що саме входили до нього. То були найкращі з його дворян — і всі одягнені в нове й гарне.

— Молодця, де ла Ну! — гукнув Анрі.— Рука залізна, а річку перепливли! Молодця, Роні! На вас самоцвіти з найкращих домів, хоча й не з вашого власного! А скільки ж то грошиків знайшли ви в паризьких передмістях і прихопили з собою? Чи не зробити мені вас своїм міністром фінансів замість товстуна д'О?