Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 65

— Величносте! — сказав він. — Викиньте того шахрая сюди, він у мене дістане своє.

І зразу той, хто називав себе Олів'є, наче забув про всі земні справи, опріч своїх власних, схованих у душі. Він ніби не почув ні останніх слів короля, ні вигуку його дворянина.

— А тепер я побігаю по-собачому, — шепнув він, ніби сам до себе, і справді впав на руки й напрочуд моторно оббіг кімнату. Випростався, наскільки це було ще дано йому, і з майже людською силою сказав: — Собача подоба — це нескінченна спокута, а до того були недовгі літа втіх. Але спершу звольте помилуватись на архігультяя й півня в курнику: ось він перед вами. Коли я вивіз із палацу священні скарби королів та обернув їх на гроші — о, як швидко мої вельми дорогі дами відібрали їх у мене! Як вони пишалися походженням моїх грошей і як любили мене за них, щирим серцем любили!

— Всі? — спитав Анрі з гидливим співчуттям.

— Усі. А було їх чимало — двозначне число, і друга цифра в чотири рази більша за першу.

Несподівано біле, розпливчасте обличчя вперше за весь час моргнуло до нього, і з-під примружених повік блиснула тьмяна іскринка; таку Анрі вже бачив у останнього зі своїх убивць. А втім, число його не здивувало — те само число коханок, яке приписували і йому. Тільки воно й ніяке більш мало зараз пролунати з уст божевільного; та ні, він не такий уже божевільний, щоб проґавити пагоду приплести й короля до своїх паскудств і тим самим прикрасити їх, в останню хвилину виправдати.

— Двадцять вісім, — ледь чутно шепнув собака й півень, фальшивий владар, вампір, безчесний управитель і примарний шахрай. Тоді Анрі без церемоній ухопив його за комір і викинув у вікно. Пан д'Арманьяк підхопив той клунок і зразу поніс куди треба. Кроки його помалу даленіли.

Останній недогарок догорів, розплився, погас; але королю, що того дня взяв у свої руки владу, в ту мить іще дужче бракувало стільця. День був нелегкий, а остання година його здалась Анрі найтяжчою. Щойно скінчена розмова доконала його; вона була хоч і найзагадковіша, але, безперечно, і найповчальніша. Хай навіть їй бракувало розумного сенсу, та в ній були ущипливі натяки, і той божевільний, що називає себе — ох, як ущипливо! — освіченим гуманістом, не зовсім безглуздо приплітає короля до своїх темних справ. «Зрештою, мені одна жінка обходиться дорожче, ніж усі оті знамениті двадцять вісім коханок, якби я їх справді мав. У мене три сорочки. Свою столицю я на десять років звільнив від усяких податків, чиншів та виплат, і це аж ніяк не полегшить мені викуплення решти міст мого королівства. Я маю привести до розквіту ремесла — замість війни, що досі була найважливішим промислом. І я ще не бачу, звідки в кожного з моїх підданих, хай лише вряди-годи, візьметься півень у горщику».

Він підступив до вікна, в яке нарешті впав з розірваних хмар місячний промінь. «Роботи, — думав він, — не для однієї пари рук. Ще одного, хто працюватиме зі мною, я знаю, а більше — жодного надійного. Це королівство вимагає всього зразу і повинне в день моєї смерті бути першим серед держав Заходу. Тримайтеся ж, король Анрі та його вірний слуга Роні, поки ви ще є на світі. А що буде після мене? Я одружений і не маю спадкоємця. Люба моя владарко, дай мені сина, щоб я справді володів своїм королівством».

— Я ніколи не володітиму ним без тебе й без твого лона, — ці останні слова він вимовив уже не подумки, він послав їх у небо, до місяця, — слова інтимні, як і його світло.

З тої хвилини король, що того дня взяв владу в свої руки, спрямував думки до небесного світила, де, як йому тої миті здавалося, жила чарівна Габрієль. Адже він сам оселив її в скромному палаці, що світить білими стінами неподалік, і сумирне світило теж, здається, так само недалеко. «О цій порі у ваших залах, пані, певне, горять гірлянди воскових свічок. Я стою, прислухаюсь і дихаю вашим відблиском, маркізо».

В отаких буйних мареннях застав його перший камердинер, що зразу повернув його на землю практичнішими повідомленнями. Насамперед — йому пощастило розшукати для короля спальню, і він повів Анрі туди. Король зоставив позад себе чимало сходів та переходів, на які й не дивився. Байдуже було йому й те, що д'Арманьяк устиг іще впорати. І той, роззуваючи владаря, почав оповідати сам.

— Так званого Олів'є вже закуто й ув'язнено.

— Ув'язнений він був і тут, у Луврі, вже давно, — зауважив Анрі, позіхнувши. Д'Арманьяк не без суворості поправив:

— Голову вашого парламенту розбудили вдома, і він мерщій приїхав допитати його. Обвинувачений признався в усіх злочинах; тільки щоб скласти їхній список, потрібно буде кількох писарів. На світанку його судитимуть.

— Ото квапляться. А де він має висіти? І що ти робиш із моїми черевиками, чого ти так довго їх смикаєш?

— Повісять його на Луврському мосту, щоб Париж на власні очі побачив, як карає король. Ваші черевики, величносте, доведеться розрізати. Їх не можна стягти. В них набилось багно з усього міста, і вони присмоктались вам до ніг.

— Найрясніший дощ був, коли відходили іспанці. Зостав черевики в мене на ногах, щоб я тих іспанців і вві сні згадував. А вироку Олів'є я не підпишу.

— Величносте! Народ не любитиме вас, якщо отой собака, півень чи шахрай, що спродав ваші меблі, не повисне на Луврському мосту.

Арманьяк пепомітно розрізав затверділу шкіру і, звільнивши ноги свого пана, відігрів їх у своїх долонях. Роблячи це, він звів обличчя до нього, і Анрі завважив: це вже не той Арманьяк, що двадцять років тому. Той не сказав би: «Величносте! Народ не любитиме вас». Його б це анітрохи не турбувало — по-перше, тому, що він навіть думки такої не припускав, а по-друге — тодішній відважний рубака взагалі не дуже про що задумувався. Він завжди з'являвся вчасно, коли його пан попадав у якусь халепу, і герцога де Гіза, обожнюваного улюбленця народу, Арманьяк розрубав би на дві рівнісінькі половини, як він і оголосив у своїй пишній промові після дуже доречного втручання. Герцог, вислухавши її, поблід.

— Старий друже, — стурбовано промовив Анрі.— Що сталося а тобою?

На обличчі дворянина відбилась лагідність, що межувала з несміливістю.

— Колись ти б не виміряв любов мого народу до мене шибеницею.

«Він старіє,— подумав король, але вголос не сказав. — Мабуть, з літами впевненість у собі згасає», — подумав Анрі ще.

— Ви впізнаєте спальню? — раптом спитав Арманьяк. Анрі сторопіло озирнувся довкола. Звичайна, не дуже й велика кімната, вбоге дощано ліжко з соломою; дивно тільки, що вгорі, під облупленою стелею, висять рештки балдахіна. Це ж вони цілі десятиріччя тримались над тим місцем, де колись молодий король Наваррський лежав із своєю дружиною в подружньому ложі, а його сорок дворян обступали їх обох; але він надто рано покинув те ліжко. Була ще ніч — та, що мала стати ніччю різанини, різанини аж до білого дня.

— Чому це я тут? — спитав король, ще того дня взяв владу в свої руки. — Я не хочу думати про це. Повісьте вашого злодюгу на мосту, щоб моя столиця бачила: привидів звідси вигнано. Мені більш не стрінеться жоден. Я мешкатиму в Луврі, як у новому палаці, і щоб ні слова про старий, ні згадки. У мене й народ новий, він мовчить про те, що було, мовчить, як і я, нерушимо. Я трудитимуся разом зі своїм новим народом. Привид хай висить — і квит. Мій народ любитиме мене, бо я з ним трудитимусь.

Два трудівники

Дивні гості відвідали того ранку майстерню чинбаря Жерома — відкриту повітку між вулицею й подвір'ям, у дуже людному місці. Їх було двоє. Нижчий на зріст — король, вищий — його вірний слуга на ім'я Роні. Про це вся вулиця вже знала, тільки-но вони з'явились. Кілька вояків очищали їм дорогу посеред вулиці, гукаючи:

— Дорогу! Король іде!

Сміхота почалась, коли король спитав старого ремісника:

— Ну як, чоловіче добрий? Підмайстер тобі не потрібен?

Чинбар, сторопівши, сказав, що потрібен; тоді король умить скинув колет, а рукава сорочки закатав аж до пліч і заходився коло роботи: він же бачив щойно, як її робить майстер. Та виходило в нього погано; а найгірше те, що шкури падали з його рук у воду, і їх відносило геть по стічному рівчаку, що тягся через подвір'я до глибокої ями. Кілька шкур уже спливло туди, поки старий чинбар помітив цей збиток. Спершу він завагався, як повестись: чи шанобливо, як підданий з королем, чи так, як майстер з підмайстром. Урешті він надумався вчинити як майстер, а не як підданий, і зажадати, щоб збиток йому відшкодували.